Пролог ч.1

Петунія, ледь стримуючи тремтіння в руках, поставила біля зачинених дверей кімнати племінника тарілку з бутербродами. Не почувши жодного звуку у відповідь на обережний стукіт, вона стрімко пішла вниз. Вона боялася Гаррі. Та й Вернон, побачивши хлопця вчора вранці, за кілька годин згорнув справи й почав готувати від’їзд із Суррею. І на це були причини.

Спогад

На вокзалі, як завжди, вони зустріли Гаррі. Але хлопець мовчав, немов щось розмірковував.Вернон, дратуючись через зневагу, гаркнув:

— Швидко в машину, нечема! Не збираюся тут стояти до ночі!

Гаррі здригнувся, щось почув, і раптом… усміхнувся. Потім тихо ковзнув у салон.

Коли Вернон потягнувся до його валізи, та виявилася нестерпно важкою.

— Знову ці твої жарти, Поттер?!

У відповідь Гаррі озирнувся, і в його очах — абсолютно чорних, без зіниць — щось клацнуло. Він цокнув язиком, наче кликав когось. А валіза… виросли ноги, підвелась і застигла навшпиньки.

— У багажник, — наказав хлопець.

І валіза сама застрибнула всередину, обплутана ланцюгами.

— Тепер вона нікого не з’їсть. Не хвилюйтеся, — спокійно додав Гаррі.

Вернон поблід. Але справжній холод пройняв його, коли він зловив погляд Гаррі — той самий, який він бачив колись у м’ясника, що оцінював тушу.Посмішка хлопця розширилася — і Вернон зрозумів, що його “оцінка” влаштувала.

А вже вдома… Гаррі сказав:

— Блека я прибрав. Тепер ваша черга.

І Вернон повірив. Бо Поттер не брехав.

Наступного ранку сумнівів не лишилося.

Гаррі сидів за столом, крутячись паличку між пальцями, й кинув перед собою пергамент.

— Питання вирішується раз і назавжди. Блек лишив мені спадщину. За магічними законами, які вам, маглам, не відомі, я повнолітній вже понад рік. Я маю право на Помсту. Але, як глава вашого роду, ти можеш обрати — чим усе закінчиться.

І, не чекаючи відповіді, пішов нагору.

Вернон не був дурнем. Побачивши підписи, печатки й формулювання, він зблід.

— Пакуємо речі. Ми їдемо. І негайно.

Він навіть підписав той документ.
Кінець спогаду.

Тепер Петунія не знала, що робити. Речі вже завантажені. Усі спроби поговорити про ризики залишити Гаррі самого — були припинені.
— Не зараз, Пет.
— Мила, краще мовчи.

А потім, зовсім недавно, коли Вернон вийшов з кухні після розмови з Гаррі:

— Петуніє, запам’ятай: де є маг, там збираються інші. Ми їдемо. Якщо ти хочеш лишитися — прощавай.

Петунія злякалась. За сім’ю. За Дадлі. І ось — остання валіза зникає в авто, а вона стоїть мов паралізована.

А от Гаррі — він знав, що робити.

Вийшовши на ґанок, він коротко обійняв кожного з Дурслів, усміхнувся і клацнув пальцями.Маленькі сережки, вмонтовані їм вночі, спрацювали. Ті застигли, потім почали змінюватися, і — зникли разом із машиною.

Гаррі підняв з трави круглу дерев’яну пластинку й зламав її. Простір затуманився, і все повернулось — шум вулиці, запахи Літл-Уітнінга.

Один з останніх пунктів плану було виконано.

Дурслів більше не існувало. Їхня аура змінена, як і зовнішність, мова та звички. Тепер це — сім’я Кейнсворт із Бристоля: дивні фанати спорту, моди й пліток. Буде весело.

Поївши, Гаррі ще раз обійшов будинок. І ліг спати. Він ще не знав, що саме завтра цей дім подарує йому щось більше, ніж усі роки до того.