You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою

    Всім щирі вітаннячка! На звʼязку автор даного фанфіку Місячне Світло.
    Це – перший розділ, і тут зібрана найважливіша на наступні декілька розділів фанфіку інформація. І прочитаєте ви її від першого обличчя головних героїв! «Початок чогось більшого» знайомить нас з дивною історією початку нових відносин, і ми можемо почути версії цієї історії одразу від обох головних героїв. Але також цей розділ залишає не тільки відповіді, але й нові запитання, на які будуть відповіді в наступних розділах
    Тож, сідайте зручніше, заварюйте чашку чаю і, головне, насолоджуйтесь історією.
    Приємного читання.

    Я ніколи не хотіла стосунків. Особливо зі знаметістю. Мені добре і одній зі своїми тараканами в голові. Схоже, це вони вірно повели моїх метеликів у животі на страту. Прям як КДБ. І це доволі бридко визнавати, що таракани мої – КДБісти, особливо коли радянську владу я ненавиджу.
    Я не розумію, що в мені знаходили ті хлопці, які зі мною знайомились. Ні, ну, я, по-їхнім словам, гарна – всіх манить моє неслухняне, кучеряве і руде, як вогонь, волосся. Манять і очі, які (за словами моїх «прихильників») ніби «два ясні і великі смарагди». Навіть не знаю, що більше – мої очі чи їхня тупість. Бо вони змогли полюбити (саме полюбити, про ніяке кохання не могло йти і мови) таку міль, як я – буквально біла шкіра, невеликий зріст і, звісно ж, тонкі руки, ноги і талія. Як у молі. В якщо згадати руде волосся і зелені очі, то я взагалі відьма.
    Але, не дивлячись на мою відьомську зовнішність, мене все-таки взяли в КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого. Хоча, туди всіх беруть – головне, щоб був талант. І в цьому році я нарешті закінчу цей універ, і в мене доволі амбіційні плани. Тому, зараз мені ніякі стосунки не потрібні. Особливо зі знаменитістю.

    ***

    Чесно, я вже втомився. Від всього. І від зйомок, і від побуту, і від друзів. Навіть від туру, який ще не почався. Чому? Бо знову будуть ті фанатки, які точно пристануть після концерту. Хочеться утопитись… В ліжку чи в обіймах. Хочеться відчути , як чиїсь тендітні, ніжні пальці перебирають волосся на мої потилиці. Як ці пальчики прибирають мої каштанові кучері з лоба, бо вони незграбно впали і лоскочуть як і мене, так і власника тих рук. Хочеться відчути серцебиття прямо під своїм вухом і кожен рух грудної клітини від вдихів і видихів.
    Та, знаєте, останнім часом я так відчайдушно обіймаю лише подушку. І, мушу сказати, це мʼяко. Хоча подушка не перебирає моє волосся і не має серцебиття. Інколи від визнання цього серце кровʼю обливається. Тому краще завернутись в плед на весь вечір і не вилазити з ліжка аж до ранку.
    Але причина, чому я ще не впав в депресію, дуже дивна. Вікно навпроти. В моєму дворі, якраз навпроти мого дому, стоїть пʼятиповерхівка приблизно 90-их років. Якщо подивитись у вікно моєї спальні, то можна побачити вікно однієї з квартир тієї пʼятиповерхівки. І кожен вечір я дивлюсь у вікно і бачу силует дівчини.
    Я не бачу її точно, але вона виглядає гарно. Прекрасно незнайомка… Ні, незнайома принцеса. Цікаво, як її звати? Катерина? Софія? Анна? Ні, у такої дівчини повинно бути якесь незвичайне імʼя. Джессіка чи Джульєтта… От чому мої вікна не виходять на її балкон?…

    ***

    Навпроти мого дому стоїть сучасна семиповерхівка. І мої вікна виходять якраз на неї. Точніше на вікна однієї з квартир.
    І кожен(!) вечір, коли я не подивлюсь у вікно, у вікні навпроти стоїть силует хлопця. Йому десь до 25 років. І він, чесно кажучи, нічогенький такий. Лише страшно, що він кожен вечір в моє вікно дивиться.
    Але скоро припине. Сподіваюсь.

     

    0 Comments

    Note