Покарання

Школа Нокфелла. Кабінет директора. Через чергову бійку двоє парубків вкотре коротали свою перерву тут. Здавалося, навіть повітря між ними відчувалось важче, ніж деінде. З їх очей наче стріляли іскри від ненависті один до одного. Тревіс Фелпс кривив свою пику, важко дихаючи у бік хлопця з довгим, розтріпаним від їх попередньої бійки волоссям. Ларрі ж, навпаки, лише зрідка зиркав на свого опонента, відмовляючись навіть визнавати його існування. Руки Джонсон тримав захованими у кишені джинсів у намаганні демонструвати розслабленість, проте часте перенесення ваги з однієї ноги на іншу говорило зовсім про інше. А ось долоні Тревіса, хоч і майже вільно висіли вздовж його тулуба, мимовільно стискалися у кулаки — хлопець мав це за звичку самозаспокоєння. 

 

Директор школи — чоловік сорока з гаком років, округлої тілобудови, із залисинами на маківці, темними, мов ніч, очима та грубуватим голосом перші хвилини сидів мовчки, перекидаючи свій погляд між учнями його школи. Зітхнувши, чоловік нарешті почав говорити:

 

— Тож, хлопці… Що цього разу, га? Хто на кого не так подивився? Не так дихнув? — чоловік здавався знудженим. – Тож? 

 

Жоден з учнів не говорив. Хлопці були надто зайняті прокручуванням своїх думок у голові, аби чути слова директора.

 

— Вам по 18 років! Ви — випускний клас! Це так ви представляєте наш заклад освіти? Єдину на все місто школу? — Чоловік ущипнув свою переносицю, закривши очі й важко зітхнувши. — От чому ви мовчите зараз? У коридорі ви були набагато красномовніші! 

 

Ларрі закотив очі. 

 

— Не закочуйте свої очі, юначе! Скільки ще лекцій я маю вам прочитати? Скільки ще бесід я маю з вами провести, аби ви нарешті заспокоїлись? — Проте, у відповідь знову пролунала тиша. Директор вкотре важко зітхнув. Чоловік був стомлений від постійного безрезультатного проведення “виховних робіт”. — Хлопці, справді… Вам самим не набридло? — чоловіка перервав телефонний дзвінок. — Так? — голос по ту сторону був приглушеним, нерозбірливим, але явно жіночим. — Що? Зараз? — він зітхнув. — Добре, зараз буду… — директор поклав слухавку. – Хлопці, маю невідкладні справи. Нашу розмову ще не завершено, я б навіть сказав, що її не розпочато! Не смійте рознести мені кабінет, поки я буду відсутній. — чоловік підвівся зі свого стільця, що спричинило противний скрип залізних ніжок по дерев’яній підлозі.

 

Щойно важкі двері з темного дуба закрились за директором, нав’язлива, важка тиша знову захопила приміщення у свої сталеві окови. Напруга між хлопцями зростала, здавалось, від їх ненависті один до одного, зараз розпочнеться гроза! Проте, як і будь-яке затишшя перед бурею, ця мить спокою не тривала довго. Тревіс зловив мимовільний погляд Ларрі на собі, що змусило його кров закипати, його очі роздратовано бігати, його кулаки стискатись аж до тремтіння. Здавалось, навіть його волосся зараз стане дибки, наче шерсть в агресивного кота. 

 

— Шо ти палиш, підар? — скреготнув Фелпс.

 

У відповідь на це, Ларрі фиркнув:

 

— Шо ти розгавкався, псина? 

 

— Що?! — капіляри в очах хлопця налилися кров’ю, здавалось, його очні яблука зараз луснуть від злості. Блондинисті брови на смаглявому чолі насупились, формуючи загрозливу гримасу. — Довговолосих не питали! — рявкнув він. — Краще зв’яжи свої патли у хвіст, смоктати зручніше буде! 

 

— Ха-ха! Це ти з будки при домі свого татка тявкаєш? — Ларрі окинув його зневажливим, зверхнім поглядом. Хлопець відверто провокував свого опонента, виводячи його на емоції. — Дивись, щоб він не натягнув повідця, щеня! 

 

Нігті Тревіса впилися у власну долоню. Хлопець практично вибухнув від злості: наче потужний струмінь води, який довго стримувала слабенька дамба, вирвався на волю. Фелпс у мить пригостив щелепу Ларрі стусаном з кулака. Але й відповідь не змусила себе довго чекати — Джонсон був не менш агресивним, вся його удавана байдужість за секунду злетіла та його різкий удар розтрощив ніс ворога. З переносиці Тревіса, мов водоспадом, хлинула червона, густа рідина. Кров з носа хлопця бризкала з кожним поворотом його голови.

 

— Мудак! Щоб ти здох, дебіл! — крізь зуби скреготнув Фелпс. На його очах проступили… сльози?..

 

— Тявкатимеш на свого— помітивши крихітні краплини солоного течива, Ларрі призупинився. — Тільки не кажи, що ти скиглиш як малятко, у якого забрали цукерку! — фиркнув він.

 

— ЗАВАЛИ ЇБАЛО! — Тревіс накинувся на хлопця, поваливши його своєю вагою.

 

— Ти йобнувся вкрай? — зіниці Ларрі розширились, очі округлись від здивування. На його обличчя крапала кров, на чолі хлопця виступив піт. Проте, це не була єдина реакція організму. Від приливу адреналіну у тілі сталося ще дещо.

 

Тревіс вже був готовий вкотре нанести удар, проте, сидячи на паховій зоні свого опонента, він відчув дещо, що ніяк не очікував. На зміну його злості прийшло завмирання — невже це?… 

 

Тіло хлопця застигло. Його зіниці звузилися від шоку. Тревіс скорчив гримасу відрази, що спровокувало посилення кровотечі. Хлопець скривився від болю.

 

— Що? Вже не такий сміливий, цуцику? — Ларрі не дозволяв собі втрачати зверхній вираз обличчя. 

 

— Що? Чого мені боятися? Твоїх нещасних двох сантиметрів? — Тревіс намагався утримувати огиду на своєму лиці, проте, сидячи прямо на збудженому члені Джонсона, хлопець відчув щось… незвичайне. — Ха! Я ж казав, що ти підор. — Попри удавану сміливість, дихання хлопця ставало все частішим. Він був розгублений — звичайно, не щодня він сидить на іншій “особі чоловічої статі”.

 

— Ага, але сидиш на хуї “підора” саме ти! — Ларрі зухвало посміхнувся. Здавалось, його зовсім не бентежила ця ситуація. Можливо, фізичне збудження від сплеску адреналіну в організмі хлопця повпливало на його настрій і, навіть попри те, що практично будь-який контакт з Тревісом був ударами, образами і приниженнями, його це тепер більше забавляло, аніж бісило.

 

Не встиг Тревіс зорієнтуватись для відповіді, як пан директор повернувся до кабінету. Очі чоловіка одразу ж вип’ячилися. Він відкрив рота, щоб сказати щось, проте, через шок, не зміг одразу підібрати слів. Хлопці ж навіть не поворухнулись. Обидва заклякли ще від скрипучого звуку відкривання дверей — звук, що пробирав до кісток. 

 

— Обидва. Геть звідси. Зараз же. — голос директора був холодним, він різав вуха хлопцям. 

 

Очі Тревіса забігали по кімнаті, його серце тарабанило у грудях, руки злегка тремтіли. Хлопець почав підводитись, поспішно намацуючи свій рюкзак на підлозі. Він вибіг з кабінету, наче тікав від пожежі. Ларрі ж все ще лежав на підлозі, завмерши від шоку.

 

— Вам, пане Джонсон, потрібно повторити окремо? — голос директора вивів Ларрі з трансу, після чого він нарешті почав незграбно вставати з підлоги. Хлопець все ще відчував сильну ерекцію, що затьмарювало його думки. 

 

Директор зітхнув, закрив двері свого кабінету й сів за стіл. Чоловік замружився до зморшок у куточках очей, його долоня важко сповзла вниз по обличчю. 

 

— Останній рік… Це їх останній рік… — заспокоював себе голова школи.

 

У чоловічій вбиральні завжди панувала своя атмосфера. Отож, коли Тревіс забіг туди, тяжко дихаючи, навіть стіни, здавалось, засуджували його. Хуліган важко дихав, притиснувшись до стінки біля кабінки. Краплі крові все ще продовжували тікати з його носа, розбиваючись об кахель, яким устелена підлога. Пальці Тревіса впилися у власну плоть на його передпліччях, зі сторони навіть могло здатись, ніби він обіймає себе, проте хлопець, скоріше, завдавав собі болю аби заспокоїтись. Аби опанувати себе хоча б для очей оточення, Фелпсу знадобилося дві довгих, болючих хвилини. Попри внутрішній ураган, Тревіс таки підійшов до раковини, аби промити носа. Щойно він схилив голову до раковини, хтось відкрив двері вбиральні сильним ривком. Хлопець здригнувся, глянувши на вхід, де красувався Ларрі, думки якого все ще були трохи в тумані, як і його член, що все ще стояв. 

 

— Якого хуя ти тут робиш, придурок? — рявкнув Тревіс. — Ти що, переслідуєш мене?! 

 

— Нахуй ти мені всрався, єблан? — швидко промямлив Ларрі. Він і без того був не в собі й прийшов до вбиральні зняти напругу, — ти мене вичікуюєш чи що? Хуєголовий. — Попри грубі слова, рука хлопця міцно стискала дверну раму, на яку він спирався, поки джинси стискали його член. Очі Джонсона не сміли зустрітися з очима Тревіса, вони бігали по вбиральні у пошуках вільної кабінки. 

 

— Підор, ти дрочити сюди прийшов чи що?! — зіниці Фелпса розширились від шоку. — Ти огидний! — Тревіс поспіхом покинув вбиральню, відштовхуючи Ларрі з дороги. 

 

— Огидний не огидний, але у мене стоїть так, що аж болить… — пробуркотів Джонсон сам до себе.

 

До кінця останнього уроку було ще пів години, проте Тревіс покинув приміщення школи. Він знав, що повертатися додому раніше дорівнювало б підписувати свій смертний вирок, тому хлопець скитався околицями Нокфеллу. Містечко було невеликим, тому й школа не була далеко від кордонів населеного пункту. Хлопець йшов повільно, підбиваючи камінь по дорозі. Аж тут у нього врізався молодший хлопчина років восьми.

 

— Гей, дивись куди преш! — гаркнув Тревіс.

 

Але хлопчик розплакався, через що Фелпс розгубився.

 

— Гей, гей, спокійно! Чого ти ревеш?

 

— Я загубився! — ридав малий.

 

Тревіс цокнув язиком та закотив очі. Проте, додому все одно було ще зарано, тож, з великим небажання, але він вирішив таки поцікавитись, що це за дитина.

 

— Ну і звідки ти?

 

— З Нокфеллу… — сьорбнув носом хлопчик.  

 

— Так ти що. Оце так. Не повіриш, ти у Нокфеллі! Тоді, виходить, ти не загубився? — підколював дитину Тревіс.

 

— Загубився! Моя сестричка Еш має мене шукати! Але вона не шукає!

 

Тревіс заціпенів. Ешлі? Дівчина не прийшла сьогодні до школи. Значить, вона не явилася, бо доглядала за своїм братом… А він від неї втік. Фелпс посміхнувся.

 

— Тож, ти той самий братик Ешлі, через якого вона навіть не прийшла до школи?

 

— Так… Ти знаєш мою сестру?.. Допоможеш мені її знайти?.. — в очах хлопчика заблищали нотки надії.

 

— Хм, — фиркнув Тревіс, — зайнятись мені більше нічим, ніж допомагати тобі!

 

Але грубий тон Фелпса змусив дитину знову ридати. Звук був противний, пронизував барабанні перетинки з гостротою скальпеля. Хлопець не міг це витримувати.

 

— Все, все! Заспокойся! Знаю я твою сестру. І я допомагаю тобі тільки щоб ти не ревів, бо я скоро оглохну від твого ниття! — попри удавану грубість, Тревіс й справді хотів допомогти хлопчику знайти Ешлі. Та не встиг він поворухнутись, як здалеку виднівся силует змореної дівчини, що бігла стираючи ноги об асфальт. 

 

— Бен! — зойкнула Ешлі. Дівчина підбігла до своїх однокласника і брата, майже задихаючись. — Бен… Нарешті… — дівчина тяжко дихала. 

 

— Хм. — Знову фиркнув Тревіс. — Що, Еш, діти — радість життя? Дивно, щось ти не виглядаєш зараз дуже радісною! — задирав він дівчину.

 

— Стули пельку, придурок! — агресувала Еш. — Ти б знав, скільки клопотів з цим… Ух… Малим! — Ешлі ледь стримувалась від того, аби обізвати свого брата за втечу.

 

— Ха-ха! Та годі тобі, ти й сама та ще пронира! Що не день — то нове хобі, нова пригода чи інцидент. Брату є за ким повторювати! — незвично для самого себе, хлопець опустив руку на голову Бена й зларошив йому волосся. 

 

Еш, здавалось, нарешті відновила дихання. 

 

— Фух, — зітхнула вона. — Дякую, звісно, за теревені, але нам пора йти, поки цей малий бовдур не побіг ще кудись… — Ешлі взяла Бенджаміна за руку.

 

— Давай-давай, — з насмішкою сказав Тревіс, — дивись, бо ще й сама загубишся, ха-ха!

 

— Стулися! — гаркнула дівчина на останок. 

 

Фелпс вкотре фиркнув і закотив очі. По часу, останній урок вже мав би закінчитись, а це означало, що у хлопця є двадцять хвилин, аби дістатись додому вчасно. Він поспіхом переставляв ноги у сторону дому, якщо цю будівлю можна було так назвати. Закинутий — чи, навмисне створений вигляд закинутого? — храм був місцем, який Тревіс вимушено називав домом, а сирий, темний підвал — своєю кімнатою. Сонце майже не дістало до того місця, що створювало ідеальні умови для справ, які ніхто не має бачити. Коли хлопець нарешті дійшов до бетонних руїн, він зітхнув, подумавши про себе “Дім, милий дім”, перед тим, як спускатися до підвального приміщення. Щойно переступивши останню сходинку, що вела до низу, Тревіс анонсував своє повернення:

 

— Батьку, я вдома. 

 

Проте, Кеннет Фелпс не відгукнувся. Він ніколи не відповідав своєму сину, але завжди вимагав звітувати про кожен його рух. Тревіс звик до цієї загрозливої тиші, що могла віщувати будь-що: від звичайної для родини байдужості до неминучого покарання за будь-який проступок. Хлопець попрямував до своєї кімнати, не сміючи питати про перекус чи очікувати запитань про те, як пройшов його день. Ручка тяжких, старовинних дверей повернулась під долонею Тревіса. Він пихнув грубе дерево своїм плечем, щоб зайти у темне, сире приміщення, у якому йому доводилося проводити майже весь свій час. По кутках звисала павутина, подекуди виднілась пліснява. Проте, аби тут бодай щось можна було побачити, а не лише знати про присутність, потрібно було запалити свічку на столі. Хлопець навпомацки знайшов сірники, шморгнув носом, який, хоч вже й не кровоточив, але сильно болів, та почав запалювати вогонь. Але, через сирість приміщення, сірка просто не здіймалась. Тревіс зітхнув. Аж тут свічка завалилась. Точніше, підпалив її ніхто інший як Кеннет. У Фелпса молодшого перехопило подих від несподіванки.

 

— Батьку! — скрикнув він. — Я… Пробачте, батьку, я не знав, що ви тут… — одразу ж схиливши голову, почав виправдовуватись Тревіс.

 

— Сину мій, — тяжкий, глибокий і жахаючий голос глави культу почувся з напів темряви, — я знаю, що сталось у школі. — Він говорив з фатальним, жахливим спокоєм. 

 

— Батьку… — почав Тревіс, проте, глава культу його перебив.

 

— Тиша. Ти знаєш, що ти зробив. Ти знаєш, що сидіти на іншому хлопці — це великий гріх. Твоє покарання неминуче, сину мій, але воно дуже, дуже милосердне з мого боку. За такі гріхи тебе вартувало б розіп’яти догори ногами, розпалити під тобою вогнище, що спалило б твоє волосся і закидати тебе камінням. Але, через те, що я твій батько, я сильно милую тебе. Це підриває мій авторитет. Але, з поваги до смерті твоєї матері, я все ж залишу твоє покарання милосердним. Слідуй за мною. — Чоловік підвівся, його роба тягнулась за ним. Йому не треба було обертатися, аби перевірити, чи Тревіс йде слідом — якщо він ослухається, буде набагато гірше. Хлопець слідував за батьком, не підіймаючи своєї голови. Щойно вони дістались ритуального павільйону, Кеннет схопив сина за волосся і змусив його стати на коліна.

 

— Ауч! — від несподіванки скрикнув хлопець.

 

Проте, батьку не сподобалось це. Його долоня швидко й важко опустилася на губи хлопця.

 

— Тиша! Як ти смієш видавати такі жалюгідні звуки у цьому сакральному місці?! — хоча й за маскою пса цього було не видно, але морда Кеннета явно скривилась у злу гримасу. 

 

— Вибачте, батьку… — через сильний удар по губам, Тревісу було боляче говорити.

 

— Святий Отче! — горлав на нього батько.

 

— Вибачте, Святий Отче… — хлопець не мав вибору. Якщо він хотів залишитись бодай без переламаних кінцівок, він мав коритися. 

 

— Твоє щастя, що ти мій син. — Голос чоловіка знову повернувся до тону, що пробирав до кісток своєю глибиною. — Якби не кровний зв’язок, ти б вже жер свій язик і цілував мені ноги за це. 

 

Тревіс мовчав. Мовчання було безпечнішим за будь-які виправдання чи навіть звуки.

 

— Так набагато краще. — мовив “Святий Отець”. — Наступні 3 дні ти не зрушиш з цього місця. З мого боку дуже милосердно ставити тебе на бетон, а не на цвяхи. Краще цінуй це. — чоловік взяв тонку дерев’яну тростину. — Руки на хрестик. Схилися нижче перед вівтарем. — Не встиг Тревіс виконати команду, як Кеннет наніс тяжкий удар по його спині. — Я сказав нижче! 

 

Тіло хлопця тряслося від несподіваного контакту ріжучої деревини і його тіла.

 

— Так… Святий Отче… — прошепотів він.

 

— Три дні. Не сходячи з цього місця. Три дні ти будеш замолювати свій гріх. Нехай Бог буде милосердним до тебе, сину мій. Я ж не шкодуватиму різки для сина свого. — Підтверджуючи свої слова, чоловік підняв тонку тростину настільки високо, як тільки міг й різко опустив її на спину хлопця. — Починай молитись.

 

— Господи Всемогутній, — почав Тревіс, стискаючи хрестик у своїх руках, — я схиляюся перед тобою… 

 

Удар. 

 

— Голосніше!

 

— Господи Всемогутній! Я схиляюся перед тобою у своїй нечестивости та соромі. Моє серце затьмарене мерзенними, гріховними помислами… — хлопець запнувся, аби видихнути бодай трохи повітря, проте Кеннет не визнавав людських потреб. Різка вкотре опустилася на спину хлопця.

 

— Починай спочатку. Доки не вимолиш усю молитву без жалюгілних, зневажливих запинок, навіть не думай піднімати голову. Я занадто милую тебе. 

 

Тіло хлопця тряслося, його спина пекла від свіжих ударів. Проте, він не міг нічого вдіяти. Авторитет батька був сильнішим за краплинку співчуття, яку мала тільки одна учасниця культу до Тревіса.

 

Господи Всемогутній,

я схиляюся перед тобою

у своїй нечестивости та соромі.

Моє серце затьмарене мерзенними, гріховними помислами

які є огидою в Твоїх очах.

Благаю Тебе, Господи,

випали вогнем Своїм

цю скверну з розуму мого 

й тіла мого,

різкою Батька мого,

Святого Отця.

Очисти мої думки від диявольської спокуси.

Змусь мене ненавидіти мій гріх так,

як ненавидиш його Ти.

Зроби мене праведним сином Батька мого

і Твоїм слухняним рабом.

Зціли мою збочену природу 

і дай мені силу протистояти нечисті. 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.