Обережніше з тим, чого бажаєш

Я ніколи не любив фестивалі за їхній хаос. Усе це бігання між сценами, напівп’яні натовпи, нескінченні звукорежисери, які кудись запізнюються. Але водночас саме у цьому хаосі народжується якась дивна магія. Ти відчуваєш, що музика — це не лише сцена. Це повітря між людьми, цей хриплий голос фаната, який уже втратив зв’язки, але все одно кричить твої тексти, наче вони належать йому.

Наш виступ закінчився годину тому. Потік адреналіну ще досі не відпускає, серце калатає так, наче я пробіг марафон. Я стою за кулісами, намагаюся відчути землю під ногами й просто дихати. І саме в цей момент я його бачу.

Він вирізняється навіть у темряві за сценою. Високий, у масці, в якій, здається, можна заховати цілий всесвіт. Це Вессел. Я бачив його кілька разів здалеку, чув легенди від інших музикантів: «Він не просто співає, він наче проводить ритуал». І знаєте, я вірю. Бо навіть зараз, коли він просто стоїть біля дверей, від нього йде якась дивна хвиля — ніби повітря навколо стає густішим.

Я ловлю себе на тому, що витріщаюся. А він повертає голову — і, хоч обличчя повністю закрите, я чомусь точно відчуваю його погляд.

— Гарний сет, — чую я його голос. Глухий, трохи віддалений, але напрочуд спокійний.
— Дякую, — відповідаю я швидше, ніж встигаю подумати. — Я… е-е, чув ваш теж. Це було, м-м, вражаюче.

Чорт, ну й красномовність у мене. Але він не сміється. Лише ледь киває.

— Фестиваль завжди відбирає сили. Добре бачити тих, хто витримує.

Мені хочеться засміятися — він говорить, ніби ми воїни після битви. Може, для нього так і є.

Ми кілька хвилин мовчимо. Десь позаду сміються техніки, хтось тягне кейси з апаратурою. А між нами зависає дивна пауза. І я раптом відчуваю, що хочу її заповнити.

— Слухай, — кажу я, — а ти що робиш після? Є якісь плани?

Він трохи нахиляє голову. Мені здається, ніби він вивчає мене крізь маску.

— Планів немає, — тихо відповідає він. — А у тебе?

— Ну, я думав піти випити. Просто… розслабитися після всього цього.

І тут стається те, чого я не очікував. Він робить крок ближче. Не надто близько, але достатньо, щоб я відчув запах. Легка суміш диму сцени й чогось солодкого, ледь вловимого.

— Можливо, я приєднаюся, — каже він.

Я не встигаю нічого відповісти, бо хтось гукає його з іншого боку. Вессел киває мені ще раз і зникає в коридорі. А я стою, як ідіот, з гітарним ременем у руці й на диво дурною посмішкою на обличчі.

На той момент я ще не знав, що цей вечір стане початком чогось, про що я не зможу перестати думати.