Ніч на Івана Купала

Сліпуче світло вдарило в очі. Костя примружився. Після кількох годин у темній машині, де лише іноді з вікон проблискувало світло ліхтарів, зайти в магазин, де холодне світло зустрічає відвідувача, трохи вибиває з колії. Та, мабуть, не більше за голод. Хоч вони й підозрювали, що харчів, узятих із собою, не вистачить, це був найменший їхній клопіт. До того ж, щось є в цьому. У спогляданні поличок о третій ночі, коли ти тільки-но прокинувся, спітнілий у паркій машині, а тут кондиціонер та приємно пахне чистотою і хот догами.  

Розглядаючи полиці, мабуть, хвилин десять, Костя зупинив погляд на пачці сирних чипсів. “Валікові улюблені” — подумав він, схопив їх і просунув під руку, адже руки вже були зайняті батончиками та ментоловою жуйкою. Взяти корзину він не додумався, якщо вони взагалі там були. Оглянувшись навколо, він очима знайшов Миколу у відділі з настільними іграми та книжками. Костя не їздив так давно, що наявність подібних речей у магазинчику при заправці щиро його дивувала. Побачивши в його руці корзинку, зробив висновок: “Вони там таки були”. Микола роздивлявся якісь невідомі йому настолки, а ні, здається, там є дженга. 

— Що дивишся? — підійшов Костя. 

— Думаю, може, взяти якесь “Пий або дій”? — не відводячи погляду від чорної коробки, яку тримав у руках, відповідає Коля.

— Гадаєш, там буде мало розваг? Краще купи мені кави. 

— Може, краще покладеш сирні чипси, від яких тебе, здається, нудить і сам купиш собі кави? — посміхається Микола. 

— Це не для мене, — трохи губиться він. Коля, певне, зрозумів для кого. 

— Ой, який ти жертовний, — сміється Коля та кладе коробку на місце. — Добре, лишу це на нудніші часи. Ходімо до каси.

Продавчиня видає стандартні пропозиції приготувати кави чи гарячих хот-догів у дорогу — Костя помічає неприховане полегшення на її обличчі, коли вони відмовляються. Судячи з її беземоційного погляду і того, що вона двічі перепитувала “картка чи готівка”, єдине про що вона мріє зараз — це про завершення зміни і точно не про приготування хот-догів серед ночі. 

Костя прикладає картку і здригається, коли на його плечі опускаються холодні, мокрі руки, торкаючись шкіри, не прикритої футболкою. 

— Господи! — обертається він. — Як ти мене налякав, — штовхає Валіка у бік, але та зараза лише сміється. 

— Ви тут вже все? — питає він, поки витирає свої руки об штани. 

— Так, — підбирає Костя свої батончики та жуйку і пхає чипси в руки Валіку. — На, взяв тобі. 

— О, мої улюблені, — щиро радіє той. — Дякую. Ходімо? 

— А за пальне заплатити? — продовжує цей безполєзний діалог Костя. 

— Я вже заплатив. По туалєтам всі сходили? 

— Валентин Олександрович, та пішли вже, — розвертає його до виходу Микола, — шо ми наче на екскурсії в четвертому класі.  

Поки вони чекають Дашу та її подругу Катю з туалету, Костя чіпляється поглядом за дерев’яний стенд, увесь заліплений листівками із пропозиціями послуг майстрів, вакансіями у тутешні магазинчики та оголошеннями про продаж старих меблів. Він байдуже вивчає перелік послуг, що пропонують місцеві сантехніки, поки не наштовхується на кілька старих оголошень про розшук, що гойдаються на вітрі. Двоє хлопців приблизно одного віку. Одне зображення помітно вигоріло на сонці, місцями текст вже складно розібрати. Інше здається новішим. Можливо, торішнє, можливо, висить тут лише кілька місяців. 

— Ну що ти там завис? — окликає його Валік. — Залазь давай в машину, поки твоє переднє сидіння не зайняв Микола. Буде бубніть мені потім під руку усю дорогу, краще вже ти. 

— Та йду, йду, — Костя востаннє окидає поглядом стенд та повертається до компанії. 

Він вмощується на сидінні і відвертається до вікна, спостерігаючи за тим, як Валік у відображенні на темному склі опускається на сидіння поруч, впевнено провертає ключ, заводить машину та рушає з місця. Костя розгортає та відкушує свій батончик, який виявляється з родзинками — він кривиться, не розуміючи, як не помітив цього в магазині, але продовжує сумно їсти, бо не викидати ж. 

— Що таке? — питає Валік. 

Костя, нервово сміючись, давиться та дивиться на нього. З дурнуватою посмішкою та повним ротом шоколаду. 

— Тут родзинки, — жуючи, каже він. Валік простягає йому руку і Костя віддає нещасний батончик. 

Валік усміхається, його очі виблискують у тьмяному світлі фар та поодиноких ліхтарів за вікном, але він швидко відвертається — йому таки треба слідкувати за дорогою. Костя ж, не маючи такого відповідального завдання, дивився на нього. У такому освітленні його обличчя спокійне, але зосереджене, він злегка постукує пальцями по керму в такт невідомій мелодії і Костя ловить себе на тому, що залипає. Урешті-решт, усі виглядають привабливо, коли кермують, але у Валіка це вдається якось особливо добре. 

Костя озирнувся назад і побачив, що всі їхні попутники вже літають в царстві Морфея. Це чомусь змусило його усміхнутися, ніби він мати, якій не довелося вкладати дітей казкою. За мить він знову повернувся до споглядання ночі за вікном, іноді кидаючи сонний погляд на Валіка. Той у свою чергу так само незмінно зосереджено спостерігав за дорогою. 

У цій інтимній темряві салону машини Костя чомусь відчув непереборне бажання доторкнутися до Валіка — хоча б до його руки, що так розслаблено лежить на кермі, невагомо провести кінчиками пальців по його костяшкам. Костя одразу ловить себе на цій думці та зупиняє — мабуть, то недосип вже бере своє, що мозок такі думки підкидає. Він подумки б’є себе по рукам та відвертається, рахуючи ліхтарі, що пролітають за вікном. 

***

Музика з колонок б’є по вухах і Костя аж підскакує на сидінні, заїхавши плечем собі по підборіддю. Він прокліпується у спробах зрозуміти де він і що взагалі відбувається. 

— Доброго ранку! — відкриває Микола двері його боку і широко всміхається. — Добре спав? 

Костя тре пошкоджене підборіддя. Вночі він, мабуть, так і заснув, відвернувшись до вікна, аби не залипати так внаглу на Валіка. Шия тепер неприємно ниє, заклякла в одному положенні повернута праворуч. 

— Нормально. Пробудження, правда, бували і краще, — хмуриться він, закриваючи вуха руками, аби не оглохнути від “А ти пливеш у човні”, що розриває колонки. 

— Микола, я тебе просив нормально його розбудити, а не перелякати пів села, — підходить до машини Валік і зменшує звук на колонках. — Доброго ранку, — усміхається він — Костя ховає усмішку та вилазить з машини. 

— Який в нас план? — питає Костя у марних спробах розім’яти шию. 

— Рома-а-ан! — викрикує Валік і обертається. — Який в нас план? 

Костя теж обертається, намагаючись привести до ладу волосся після сну, і в нього ледь щелепа не відвисає. Коли Роман, студент факультету журналістики з їхнього університету, пропонував їм показати традиції святкування Івана Купала у Бусовиську, Костя очікував невеличке вогнище і компанію із людей десяти, але явно не таку поляну. 

Людей тут було більше, ніж він звик бачити в аудиторії. Трохи далі місцевість більш лісиста і там, серед дерев, Костя бачить незнайомих йому людей, які збирають гілки. Трохи ближче він бачить ставок, поруч із ним скупчилися дівчата. Звідти долинав сміх, а в їхніх руках він бачив квіти, якщо його не підводять його знання ботаніки, переважно кульбаби. 

— Доброго раночку, — підходить до них Роман і вітається з усіма за руку. — Шо ви тут застигли біля машини? Пиздуйте палатки розкладати, бо потім часу на це не буде і будете спать в очереті. 

Костя, що ще не встиг прокинутися, приголомшений командним тоном Роману, але не сперечається та йде за Миколою і Валіком в сторону, куди вказав їм Роман. 

Нарешті його погляд натрапляє на знайомі обличчя — перед ним Андрій з Дашею та інші, вже незнайомі люди, розставляли палатки. Андрій, спираючись на його вправні рухи та командування, уже мав у цьому досвід. Даша ж уважно його слухала, проте дивлячись на її місцями розгублене обличчя, здавалося, що вона втратила хід думки ще на моменті збору каркасу. У будь-якому разі, побачивши хлопців, він, привітавшись, почав лекцію спочатку. 

Костя чесно намагається запам’ятати, яку детальку куди треба пхати і як правильно поєднувати дуги між собою, але в результаті ледь не вибиває око хлопцю, що стояв поряд. Плюнувши на цю справу і відійшовши на кілька кроків, аби нікого більше не скалічити, Костя помічає, як Катя дивиться на Валіка значно уважніше, ніж слухає вказівки Андрія. З її обличчя здається, що вона хоче щось сказати, але вагається. Вона стоїть зовсім поруч, лівим плечем майже торкається Валіка.

— А ти вже обрав з ким будеш спати? — нарешті повертається вона обличчям до Валіка і Костя схрещує руки на грудях, спостерігаючи за цією недолугою спробою флірту. 

— Ще ні, — чухає голову Валік і Катя піджимає губи зрозумівши, що її натяк пройшов абсолютно не поміченим. 

— Так, — радісно плескає в долоні Андрій, коли останній кілок вбито у землю і палатки, місцями косувато, але все ж стоять, — ну шо, давайте ділити, хто з ким спати буде? 

“Давайте чур я з Валіком, бо хочу ще попалить на нього трохи, в дорозі не надивився. Коли спить, він напевно ще більш милий”, — ледь не говорить Костя, але знову себе зупиняє. 

— Тільки маю попередити, — продовжує Андрій, — дві ще відносно нормальні, а одну,  — вказує він пальцем на крайню палатку, — оту, що стоїть найбільш косо, продуває вночі, тому не для мерзляків. 

— Так, Андрюш, — озивається Микола, — по старій дружбі, візьмеш мене до себе?

— Ага, — сміється Андрій. — Валік, Кость, поступитеся дівчатам нормальною? — риторичне запитання. Не дочекавшись відповіді, Андрій продовжує, — Даш, Кать, он та, що справа — ваша.

Обличчя Каті хмурніє, але вона не знаходить як заперечити. Костя переводить погляд на Валіка, намагаючись вловити якусь реакцію на обличчі того, проте він лише знизує плечима, мовчки погоджуючись. 

— Шо ви тут, вже все? — підходить до них Роман та оцінююче оглядає розкладені палатки, трохи хмурячись на палатці Валіка з Костею, але не коментує. — Ходімо снідати, хоч з нормальною їжею вас познайомлю. Сьогодні бограч від шеф-кухаря. 

Услід за Ромою всі пройшли до імпровізованої їдальні. Простора дерев’яна бесідка, столики та лавки, у самому її кінці було видно стіл, вочевидь, саме на ньому готувалися польові галицькі страви. Хтось стояв спиною до них, і чим ближче вони підходили, тим виразніше відчувався в повітрі аромат прянощів. 

— Вже відчуваєте дух свята? — питає Роман, коли вони забирають свої порції та сідають за столики. 

— І це кожного року у вас так? 

— Ага, — відповідає Роман. — У нас на Галичині збереглися традиції святкування Івана Купала, на відміну від вас, містян. Сидите там маринуєтесь на своїх парах і в гуртожитках, навіть життя справжнього не знаєте. 

— То що конкретно ми сьогодні робитимемо? — питається Катя. 

— Звичаїв у нас насправді набагато більше. Сьогодні, окрім нормальної їжі, познайомлю вас ще й з найяскравішими традиціями, що збереглися й до сьогодні. Спочатку будемо бавитися у звичну на вечорницях гру — доторк руки. Потім, гадаю, ви чули про гадання на вінках. А в кінці найцікавіше — стрибки через вогонь! 

*** 

Костя розгладжує в руках шматок чорної тканини. Трава під ногами приємно лоскоче пальці, а в повітрі вже відчувається настрій святкування, традиції якого передавалися роками від одного покоління до іншого. Білі сорочки, в які перевдяглися всі хлопці та дівчата, виглядають вже старими та затертими, проте від того тільки більше додають атмосфери. Випадковим чином їх розділили на два кола: зовнішнє та внутрішнє. Тим, хто опинився в середині, вручили ці пов’язки. 

— Отож, у декого з вас у руках пов’язки, маєте закрити ними очі, — говорить якийсь тутешній хлопець. 

Роздивляючись пов’язки в руках, всі по черзі, ніби з якоюсь обережністю, притуляють їх до обличчя та зав’язують ззаду. Наскільки туго ніхто не перевірить, кожен сам вирішить чи готовий він до сьогоднішніх таємничих розваг, сам вимірює свою віру та цікавість до загадок, що несе в собі сьогоднішня ніч. 

Костя озирається навколо і зустрічається поглядом з Валіком, який теж ще не зав’язав свою пов’язку. Сорочка Валіка сидить на ньому ну так добре, що Костя не втримується і знову залипає. Сонце, що вже починає заходити за обрій, золотистим сяйвом виблискує у його волоссі і Костя жмуриться, аби не осліпнути від такої краси.    

— Валік, давай мінятися, — підходить до нього Микола. — Хочу теж із зав’язаними очима постоять. 

— Добре, — відриває погляд від Кості Валік та віддає Миколі свою пов’язку, займаючи його місце на внутрішньому колі.

Костя зітхає та все ж затягує пов’язку на очах міцніше. 

— Ті, хто в колі, обережно та повільно, навпомацки спробуйте перемішатися між собою. Ви маєте відчувати, що ви досі в колі, маєте відчувати людей навколо чи принаймні з одного боку, але змінити своє розташування, — чується ледь знайомий голос хлопця. Костя інстинктивно обертається на звук, але пов’язка дійсно добротна — крім темряви, не видно нічого. 

Він виставляє руки перед собою, намагаючись нікого не штовхнути, та невпевнено робить крок уперед. Одразу відчуваючи чиюсь, здається, спину він трохи спиняється, але, мацаючи руками трохи лівіше, нікого не торкається, тож повільно рухається туди.

— Ті, хто стоять навколо, без пов’язок, беруться за руки та починають вести хоровод. — Костя на мить уявляє Валіка, що зараз береться за чиюсь руку, але картинка швидко зникає з голови, бо хтось вже штовхає його плечем, нагадуючи, що потрібно рухатися.

— Зупиняйтеся, лишайтеся на своїх місцях, — через якихось п’ять хвилин каже вже ледь чутний голос. Судячи з чого, Костя малими кроками відійшов занадто далеко від свого початкового місця, але, на щастя, людей навколо себе ще відчував. — Тепер ті, хто усе бачать, допоможіть сформувати знову внутрішнє коло з людей у пов’язках та будемо починати! 

Костя відчуває, як хтось бере його за плечі і штовхає назад — він слухняно п’ятиться, аж поки не відчуває по обидві сторони від себе чиїсь плечі. 

— Виставте руки перед собою долонями до верху, — все це пояснення вже починає втомлювати Костю, — і спробуйте вгадати людину за один дотиком. Якщо впізнаєте, значить ця людина — ваша доля, як ні — просто пересічна людина. 

Костя закочує очі вже жалкуючи, що взяв у цьому участь, але він все ж витягує руки перед собою та відчуває, як хтось вкладає у них свої долоні. Від неочікуваності Костя на мить здригається, але впевненіше стискає чиїсь руки, уявлення не маючи, як він має вгадати людину. Руки як руки, звичайні, трохи кістляві, менше за його — мабуть, жіночі. 

— Вибач, — ніяково всміхається він, розмовляючи з темрявою, — я тут практично нікого не знаю. Але руки в тебе гарні, — від незручності ситуації починає говорити Костя, — ти, мабуть, місцева? — питає Костя і, не дочекавшись відповіді, знімає пов’язку, наштовхуючись на приголомшений погляд Даші. 

— Да, Кастет, місцева. Он в тій хаті живу, — вказує вона на дупло у дереві поруч. Костя відчуває, як від незручності починає червоніти. 

— Ну що, є вже перші пари? — допитується хлопець. Даша хитає головою і відступає на крок праворуч, а Костя натягує пов’язку назад на очі, сподіваючись цього разу не осоромитися. 

Коло мінялося ще кілька разів, за кожним разом формувалася якась незнайома Кості пара, а він у свою чергу поки нікого не впізнав. Уже починаючи хвилюватися, Костя знову виставляє руки перед собою, чекаючи на доторк. На його долоні опускаються теплі руки. Він міцніше стискає їх, проходиться великим пальцем по костяшках і в голові сам собою виникає образ Валіка і його рук, що так міцно і привабливо стискають кермо коли він веде машину. Він опускається до нігтів і відчуває знайомі задирки, які Валік постійно чіпляє, коли нервується. 

Костя трохи послаблює свою хватку — про те, щоб лапать Валіка він поки тільки мріє, до дій не очікував так швидко перейти.  

— Валік? — невпевнено видає Костя і стягує пов’язку. 

Валік дивиться на нього таким розчуленим поглядом, ніби Костя щойно переміг у якомусь змаганні і Валік хоче його якщо не поцілувати, то принаймні обійняти під пісню “детс май гьорл”. Костя відчуває, як в нього підкошується одна колінка. 

Серцебиття пришвидшилось, він намагався вхопити хоч трохи повітря — Костя не знав, що це за відчуття. Не розумів навіть чи воно приємне. Будучи переконаним, що на них, а особливо на нього, зараз палять усі присутні, він озирнувся навколо. Але оглянувшись, він зрозумів, що дві дівчини, між яких він стояв, уже натягають пов’язки, а хлопець, що диктував правила, виглядає чи є ще пари, що зійшлися — до їхньої пари справи немає нікому. Повернувши погляд до Валіка, він бачить, що той киває головою у сторону. Розуміє, що час іти. 

Хоч Костя і не вірить в знаки від долі, але на мить йому захотілося відкинути всі свої принципи та упередженості. Валік не поспішає відпускати його руку, але Костя сам забирає її, не витримавши незручності моменту. 

— Як тобі свя..

— Ти віриш у ці всі, — починають вони одночасно, — ворожіння? — завершує Валік думку. 

— Та дурня це все, як на мене, — відмахується Костя, сподіваючись, що Валік не помітить, як він почервонів. — Я взагалі не вірю в долю чи щось подібне. Як якийсь дотик рук може щось значити? — видає він і обличчя Валіка втрачає весь запал. 

— Так, ти правий, — киває він. — Ну, зустрінемось ще потім, — швидко киває, розвертається та йде, а Костя застигає, спантеличено дивлячись йому вслід. 

На мить йому здається, що обличчя Валіка було розчарованим, але Костя відмахується від цих думок. Так чи інакше, настрій для свята зовсім розвіюється. Він прокручує в голові свої слова, не розуміючи, чим міг образити Валіка, але до реалістичних пояснень дійти не вдається. 

— Нарешті вінки йдемо пускати! — вскрикнула Даша, вийнявши Костю з думок.

Поки хлопці відійшли до купки дров, аби вирішити якісь важливі питання щодо вогнища, з якими Костя й так би не зміг допомогти, він сидів на траві, перебираючи в руках кульбабку. 

— Костя, якщо вже хлопцям не допомагаєш, ходімо з нами до ставку, будемо на вінках гадати, — каже Катя. — Перенесеш туди свічки?

Костя киває та повільно, мов зовсім безсилий, піднімається на ноги. У будь-якому разі він має провітрити голову, відволіктися від зайвих думок. Бачить коробку зі свічками та бере її до рук. Дивиться на них, ніби вивчає: білі, невеликі воскові палички з ґнітами — не те, щоб дуже цікаве видовище, та Костя чомусь уникає зорового контакту із будь-ким зараз. Дійшовши до ставка, він бачить, як дівчата доплітають вінки з останніх кульбаб. Катя, ніби не звертаючи уваги на Костю, а ящик просто собі левітує, підходить до коробки та дістає звідти свічку. Трохи риючись у ній, вона знаходить пачку сірників, бере її та йде до дівчат, не припиняючи широко усміхатись. На мить він зупинився, аби оглянути її розгубленим поглядом, а потім таки кладе коробку та сам падає поруч під деревом, спостерігаючи за тим, як вони по черзі пускають вінки зі свічками у воду. 

— Чи судилося нам з тобою, Валіку… — ледь чутно говорить Катя. Досить очікувано, хоча він, здається, уже почав був ставити під сумнів її наміри щодо нього. Хіба ж можна виявити закоханість лише з кількох невагомих слів та виразу обличчя? Що ж, Костя зміг. Він завжди пишався своїм емоційним інтелектом. 

За вінком Каті він спостерігав найуважніше. Хоча, чесно кажучи, не знав, що саме символізує та чи інша поведінка сплетеної купки квітів, та з реакції дівчат все стало зрозуміло. 

— Не засмучуйся, — торкається її плеча Даша. Вінок повернувся до берега. 

Поспівчувати Костя їй не може, бо ледь стримує власну усмішку. 

***

Сонце вже зовсім опустилося за обрій, занурюючи галявину та ліс навколо у сутінки. Як пояснив Роман, закотивши очі на те, що Костя ставить такі дурні питання, для великого вогнища потрібно дочекатися повної темряви. Тому зараз вони сидять навколо меншого, наминаючи заготовлені бутерброди і потягуючи хто чай, а хто якусь мішанину з місцевої наливки, розбавленої дешевою горілкою для більшого ефекту. 

Валік сидить навпроти Кості і захоплено обговорює щось з Андрієм, не звертаючи уваги на те, як Костя вже дірку поглядом у ньому скоро пропалить. Костя, виключай Джо Голдберга вже. Він відвертається від Валіка, піднімає невеличку гілку, що випала з вогню, та починає колупати нею землю поруч, стараючись вслухатися в розмову навколо.

— Та це ще не всю програму ви побачите цього року, — відповідає Роман Миколі на якесь питання, яке Костя успішно прослухав. — Раніше тут вибудовувалась черга з бажаючих спробувати свою удачу та відшукати листок папороті, але я тоді ще зовсім малим був. 

— Чого потім перестали? — питає Микола. 

— Байок місцевих злякались, — награно моторошним тоном пояснює Роман і Костя вже хоче перепитати, що саме той має на увазі, але Роман і сам продовжує: — Та дурня це все. Понапиваються так, що на ногах встояти не можуть, ідуть самі до лісу, а їх потім ходять шукають, знайти не можуть. Вже кілька людей так на моїй пам’яті зникло, того і вирішили прикрить цю лавочку. Нам і так розваг вистачає… 

— А які правила були? — перебиває його Валік та відпиває трохи зі свого стаканчику — судячи з кольору, Костя впевнений, що у нього там якраз та мішанина. 

— Ну, — відпиває і Роман теж, — йдеш до лісу без ліхтариків і пробуєш у цій темряві знайти там щось, що хоч віддалено буде нагадувать квітку папороті. Але, — знову додає моторошних ноток до свого голосу Роман, — коли будеш у лісі, навіть не думай озиртатися. Інакше вчепиться в тебе мавка чи ще якась нечисть, зведе з розуму та забере душу, — закінчує він зовсім тихо із зловісною інтонацією, але всі навколо лише сміються. 

— А ці мавки гарні? — хмикає Валік, допиває до дна свою мішанину та піднімається з місця — на мить він втрачає рівновагу, але швидко випрямляється. 

— Куди ти? — питає Микола, поки Костя надто приголомшений, аби реагувати. 

— Піду перевірю, — намагається звучати Валік, ніби він головний герой якогось фільму. 

— Будь обережним, — кидає йому Костя вслід, але Валік вже зникає в темряві лісу. 

Увесь час, поки його немає, Костя сидить, стараючись робити вигляд, що його зовсім не турбує те, що п’яний Валік десь у лісі, сам, шукає щось, про існування чого навіть не впевнений. Ромині історії, які той називав “байками”, не давали Кості спокою ні на мить. Він на власні очі бачив оголошення про зникнення тут. Хіба не дурість йти туди самому? Хіба не дурість його туди відпустити? Навіть якщо ніякої бабайки не існує, Рома правий — ті, хто зникли там, погубили себе через власну недбалість. Костя б, можливо, теж пострибав через вогонь, аби не був зайнятим їбанням мозку тим, що з його Валіком могло статися, та зважуванням міри своєї провини в цьому. 

Костя підняв голову, аби відкрити обличчя теплому повітрю, що нісся від вогнища. Якісь місцеві хлопець із дівчиною саме розбігалися, щоб стрибнути через багаття. Костя прикував свій погляд до їхніх сплетених рук — вони не розірвали їх ні на мить, навіть тоді, коли ті майже торкалися вогню. Живіт здавило, він відчув не те, щоб захват — він відчув потребу. Костя різко здійнявся з лавки та кинувся до хащів, у яких він востаннє бачив силует Валіка. Здається, Даша, що сиділа поряд, щось кричала, але він вже не чув нічого. Немов хижа тварина, яка знає лише напрямок, не бачить перешкод, не чує відволікаючих зовів. 

Кілька разів у цій темряві Костя запинається об якесь коріння і ледь не летить носом у землю, в останній момент встигаючи вхопитися за щось. Забрідаючи все далі, він вже починає жалкувати про те, що не додумався взяти з собою хоч якогось ліхтарика чи принаймні телефон. Нарешті серед гілок краєм ока Костя вичіпляє світлу тканину традиційних сорочок. Видихнувши з полегшенням, він підходить ближче і завмирає на місці.

Валік стоїть, міцно обійнявши дівчину у такій самій білій сорочці і з довгим темним волоссям. Картина їхнього поцілунку закарбувалася у Кості, мабуть, на внутрішній стороні повік — вона запускає свої руки йому у волосся, Валік притискається ще ближче, хоча ближче, здавалося вже немає куди, а їхній поцілунок виглядає глибоким, навіть занадто. Гілка під ногами у Кості тріскається і дівчина відривається від Валіка, помітивши Костю. 

— Е-е-е, — протягує Костя, почуваючись водночас зраджено, але і ніяково, винувато. Між ребрами щось неприємно стискається і Костя ледь збирає думки докупи, аби видати повноцінну фразу. — Валік, тебе там шукають вже всі. 

— Я вже йду, — кидає Валік Кості та повертається до дівчини. — Може, побачимося ще? 

— Звісно, — усміхається вона так мило, що Кості хочеться зарядити їй чимось поміж очей. 

— І хто це був? — намагається надати голосу байдужої інтонації Костя, коли дівчина зникає в темряві лісу. 

— Марічка, — всміхається Валік. — З сусіднього села, вони теж тут недалеко святкують. 

— Ясно, — піджимає губи Костя. Валік виглядає сп’янілим, але не стільки від алкоголю, скільки від поцілунку і Костя відвертається, намагаючись не дивитися на його довольну морду. У Кості дев’ята стадія розбитого серця з десяти і єдине, чого йому зараз хочеться — це з розгону налетіти на найближче дерево головою. 

Вони виходять з лісу і Валік рушає в сторону вогнища. Костя, стараючись не дивитися на нього і цілково ігнорувати його присутність тут, вичіплює поглядом Романа, що мішає нову порцію випивки за столиком. Підходить до нього, падаючи на лавку поруч. 

— Чому життя таке несправедливе? — ховає обличчя у руках Костя. 

— Шо вже сталося? — питає Роман. 

— Кінець, — зітхає Костя. — Це просто кінець. 

— Кінець чого? — Рома п’яний, але питає з щирою цікавістю, ніби готовий вислухати абсолютно тверезо. 

— Мого особистого життя, — із безнадією відповідає Костя. — Що мені тепер робити? 

За усі ці два роки, що Костя був у нього закоханий, у Валіка не було жодного разу ні дівчини, ні взагалі хоч якогось натяку на стосунки. Десь у глибині душі, Костя вже починав вірити, що можливо, у нього справді є шанс. Але зараз, коли він побачив Валіка в обіймах тієї дівчини у лісі, він розуміє, яким був дурнем, сподіваючись на щось. Просто дурнем. 

— Та поясни нормально, що сталося? — Роман відставляє пляшку.

— Ти знаєш Марічку із сусіднього села? — підіймає на нього погляд Костя. 

— Е-е, ну да, — якось дивно коситься на нього Роман. — А що? 

— І як вона тобі? — не знає, що хоче почути Костя. Йому потрібно вилити це кудись. Якби ж це було так легко, як Валіку вилити в себе пляшку рому. 

— В сенсі “як вона мені”? — хмуриться ще більше Роман. — Це ти з нею особисте життя зібрався будувать? Плануєш їй портфель до школи носити? 

— Що? — фраза Романа аж на секунду вибиває Костю зі страждального настрою своєю недоречністю. 

— Вона в клас п’ятий чи шостий перейшла. Мій батько з її спілкуються, — Ромі здається, що Костя просто щось наплутав. Принаймні, сподівається. Урешті-решт, він сьогодні цілий вечір сам не свій. 

— Бля, шо? — відмахується Костя. — Ти про яку Марічку взагалі? Я про дівчину питаю нашого віку десь із таким, — вказує він рукою собі по пояс, — довгим темним волоссям. 

— Нема в нас такої, — знизує плечима Роман. 

— Як нема? — ця розмова відчувається, як сон. Кості здається, що він втрачає можливість думати. Чистий розум його сьогодні майже не супроводжував, але ж не настільки. 

— Ну отак як є, тільки нема. Шо ти мені тут голову морочиш? — вже починає дратуватися Роман. — На, — ставить він перед ним наповнений стакан якоюсь мішаниною темно-червоного кольору, — випий і викинь цю дурь зі своєї башки. 

Костя з осторогою оглядає стакан, але навіть не бере його до рук. 

Темрява огортає село і ліс навколо все більше, залишаючи вогнище єдиним джерелом світла. За кілька годин енергія свята вичерпується, і одне за одним всі починають розбрідатися по своїх палатках. Костя проводжає поглядом людей, що розходяться в різні кутки галявини — помітно втомлені від цього вечора, вони зникають купками десь удалині, куди світло від майже згаслої ватри вже не дістає. 

Він бачить, як спина Валіка зникає у їхній спільній палатці. Костя вирішує трохи зачекати і рушає до палатки тільки тоді, коли за власними відчуттями Валік мав вже давно відключитися після такої сповненої подій ночі. Він обережно розстібає блискавку та пролазить у палатку, стараючись не наступити на Валіка, аби не розбудити його — той розклався посеред палатки, обмотавшись у їхній єдиний плед. Як-небудь вкладаючись поряд, Костя згортається в позу ембріона, підгинає коліна до грудей так, як йому це дозволяє вже немолоде, студентське тіло. 

Лише зараз він згадав, що їм випав нещасливий жереб — дірявий намет. Удень це не означало для нього майже нічого. “І в гірших умовах жив” — думав Костя. Сидячи біля жаркого вогнища Костя не помічав цього, але незважаючи на денну спеку, ніч видалася дійсно холодною. Здригаючись від кожного нового подуву вітру, подумки проклинав себе за те, що не виборов їм право на нормальну палатку. Він щосили намагався не цокотіти зубами, але робив це інстинктивно. Майже не відчуваючи пальці на ногах, Костя перевертається на інший бік і пробує злегка потягнути плед за край, не придавлений Валіковим тілом. 

Кості здається, що він робить це обережно, але Валік видає кілька нерозбірливих звуків і різко розплющує очі, зустрічаючись поглядом з ним. 

— Що таке? — питає він хриплим від сну голосом. 

— Ти забрав весь наш плед, — звинувачує його Костя. — Ще б трохи, і я б у лікарню з обмороженням якимось поїхав. 

— Ти дурочка чи що, чого не розбудив мене раніше? — піднімає брови Валік, розгортає плед та накриває ним Костю. 

Костя пробує розвернутися назад на інший бік, але швидко розуміє, що переоцінив розміри пледу. 

— Ну і куди ти? — Валік одним рухом підсувається до нього ближче, в притул торкаючись своєю спиною. 

Костя відчув, як у нього стає серце. Буквально. На кілька секунд у нього перехопило подих, а потім серце забилося з такою силою, що йому здавалося, Валік теж має це чути. Тепло від дотику одразу почало розливатися його тілом, і не встиг Костя подумати про те, що в таких умовах тепер точно не засне, як провалився у сон. 

***

Костя прокидається від шороху ззовні намету, здригається та одним рухом піднімається в сидяче положення. Через таке різке пробудження він певний час намагається привести дихання в стабільний ритм. Відносно заспокоївшись, Костя повертає голову, аби побачити Валіка та прийти до тями, усвідомити, що то йому, мабуть, поганий сон наснився. Хоча на вулиці досі темно, яскраве світло місяця дає зрозуміти — Валіка поряд немає. Тільки-но це усвідомивши, Костя чує новий звук, більш віддалений, ніж попередній. Схоже на хруст гілки абощо. 

Блискавка на наметі розстібнута і Костя вилазить з нього, озираючись по сторонам, і бачить силуети, що йдуть до озера. У одному з них він впізнає Валіка, а ідентифікувати ту, що йшла поряд, було досить неважко — довге волосся вкривало її спину, дістаючи краю сорочки. Серце Кості знову пропускає удар, але цього разу стискаючись від болю. 

Повертаючись до палатки, аби скрутитися та мирно вивільнити усе, що засіло в грудях важким каменем, Костя краєм ока побачив, як вони заходять у воду. Спочатку Марічка, а за нею Валік. Повільно, вона заходила у воду, йдучи обличчям до нього, все більш глибоко, все ближче до того, аби зануритися з головою. 

Щось у цій картині було не так. Валік йшов за нею, ніби під гіпнозом, не спиняючись, не змінюючи темп. 

— Валік! — викрикує Костя. Але Валік навіть не озирається. Він продовжує занурюватися все глибше, слідуючи за Марічкою, безвольною лялькою. 

Не розуміючи, що відбувається, але чітко бачачи, що вода поглинає Валіка, накриваючи його з головою, Костя кинувся до озера. Холод води обпікає шкіру, але Костя не зважає. Біжить так, як біг до цього на суші, не змінюючи темп, просто з розбігу занурючись у воду. За кілька секунд він опиняється на середині озера — там, де востаннє зникла голова Валіка — але його більше не бачить. Він набирає повні легені повітря, затримуючи дихання, та пірнає під воду. 

Темрява огортає його з усіх сторін і паніка стискає груди, спонукаючи вибратися на поверхню і вхопити повітря, але Костя пірнає глибше, розмахує руками по сторонах в надії зачепитися за Валіка, проте хапає лиш пітьму. Легені горять від нестачі кисню, і Костя виринає на поверхню, жадібно хапаючи повітря, а тоді пірнає знову, цього разу ще глибше. 

В момент, коли йому здається, що сил, аби зануритися ще раз і дістати Валіка живого і здорового, йому вже не вистачить, рукою Костя хапається за тканину сорочки, а за нею намацує і плече Валіка. 

Костя міцно стискає руку Валіка та з силою тягне його за собою на поверхню, стараючись не наковтатися ще більше води. Докладаючи неймовірних зусиль аби потягнути за собою додаткову вагу, Костя вже майже розслабляється, коли світло місяця стає яскравішим і до поверхні лишаються лічені сантиметри, аж раптом відчуває, як щось з силою хапає його за ногу, впиваючись чимось гострим під шкіру. 

Інстинктивно він відкриває рот, аби закричати, але натомість ковтає тільки більше води, відчуваючи, як реальність потроху починає вислизати від нього. Він штовхає Валіка до повітря, аби звільнити руки та допомогти собі виплисти, з особливою амплітудою сіпаючи ногою. Повітря в легенях майже скінчилося і за мить до того, як почне паморочитися в голові, Костя відчуває, як п’яткою відштовхує щось, тим самим вивільняючи ногу. 

Тілько-но відчувши абсолютний контроль над усіма частинами свого тіла, Костя одним ривком випливає на поверхню. Вдихає так глибоко, що горло починає неприємно свербіти і, зробивши кілька таких подихів, нарешті озирається, аби знайти Валіка. Він уже почав тягнутися до дна, але Костя зловив його. Маючи доступ до повітря, він, уже без таких труднощів, дотягнув Валіка до берега. 

Він витягає Валіка з води та кладе на спину, падаючи поряд з ним. 

— Валік! — з силою кричить Костя і трусить за плечі, але той не реагує. — Ва-а-а-алік! — гучніше протягує Костя, але безрезультатно. 

Руки починають тремтіти і Костя ледве стримується, аби не піддатися хвилі паніки, що огортає його тіло. Він повинен мислити чітко і холодно — панікою Валіку не допоможеш. 

На шиї в нього він намацує слабкий і ледь відчутний пульс. Затискає рукою ніс, нахиляється та видихає повітря в рот, повторюючи цю дію раз за разом, але нічого не відбувається. 

Сльози самі собою навертаються на очі, розмиваючи зображення того, як Валік лежить перед ним блідий та непритомний, мокра сорочка облипла його з усіх боків. Відчай стискає груди, не даючи вдихнути — ніби Костя ніколи і не виринав з того озера. Знову торкається рукою шиї, намагаючись тремтячими пальцями намацати хоч якісь ознаки життя, але не відчуває нічого. 

Він не встиг. 

Він продовжував розмахувати руками, нервово торкаючись то руки, то шиї, то щік. Гарячі сльози на мокрому холодному обличчі, що промерзало ще більше через вітер, досі текли, та він їх уже не відчував. Очі боліли, чи то від води, чи то від сліз, чи, може, взагалі від раніше проведених годин перед екраном. Він не знав, що ще робити. Він і не міг ще щось робити. У нього ніби відібрали останні сили — їх не лишалося навіть на те, аби ще раз, у безвиході, перевірити пульс. Тож, повністю зневірившись, він поклав голову Валіку на груди, зручно вмостив на животі руку і продовжив лити сльози.

“Не встиг” відлунювалося від стінок черепу, відбивалося від кісток і розходилося тілом, наскрізь промоклим та промерзлим, але він не відчував навіть холоду. Не відчував нічого, крім бажання продовжувати так лежати, не рухаючись. 

Не встиг. Не врятував. Втратив. 

Тіло під ним сіпається, грудна клітина різко піднімається і Костя випрямляється, його серце починає калатати з новою силою. Валік починає кашляти, жахливі гортанні скрипи рвуться з нього і Костя хутко допомагає йому перевернутися на бік, підтримуючи його голову. 

На мить Кості здається, що він і сам втратив свідомість та захлинувся водою у тому озері, так і не вибравшись із нього, аж поки Валік не підводить на нього свій погляд. 

— Що сталося? — зовсім розгублено хрипить він.

— Боже, — усвідомлення того, що Валік живий, лише зараз починає приходити до нього разом із новою порцією сліз, що стискають горло і не дають нормально говорити. Костя кидається на нього, обіймаючи. — Ти ледь не вмер на моїх руках! — різко відштовхує та вдаряє по плечу, від чого Валік знову закашлюється. 

— Вибач, — щиро вибачається цей дурень і Костя не може стримати усмішки. 

Вдалої відповіді він не знаходить, тож просто знову притуляється до нього, тримаючи так міцно, ніби досі в озері, ніби його вхопили, і Костя знову змагається за його життя. Він не помітив би, що досі плаче, якби не рука Валіка, що ледь відчутно лягла на вилиці, витираючи мокре обличчя.

— Валік, — чується шепіт десь поруч і Костя різко підіймає голову, але не бачить нічого навколо, крім зарослів очерету. — Валік! — цього разу гучніше. 

Мелодійний дівочий голос відлунює десь у вухах — Костя з жахом переводить погляд на Валіка і бачить, що погляд того знову стає розфокусованим, безвольним. Валік повільно піднімається і Костя хапає його за руку. 

— Куди це ти зібрався? — вимагає він, але Валік, здається, його не чує, зосередивши погляд на одній точці в озері. Костя обертається і бачить, як з води виринає голова. 

Бляха. Знову.

— Вона хоче вбити тебе! — Костя силою тягне Валіка донизу, бере його обличчя у свої руки та намагається спіймати його погляд, стараючись втримати, аби не відвернувся. Але погляд Валіка скляний — він не помічає нічого й нікого перед собою, керований голосом цієї істоти. 

Костя затискає руками його вуха, сподіваючись, що це допоможе втримати його у свідомості. 

— Валік! — вигукує він і на мить погляд Валік концентрується на Кості, зовсім розгублений і наляканий. Костя притуляється лобом до лобіка Валіка, міцніше притискаючи його до себе та змушуючи дивитися у свої очі. Затуляє його собою від усього зовнішнього світу, від голосу з озера, що не стихає ні на мить. 

Наскрізь промоклі сорочки зовсім не захищають їх від нового холодного пориву вітру, але Костя відчуває, як шкіра Валіка горить. Його погляд — благаючий. Щось всередині Кості ламається. 

Він подається вперед, обережно торкаючись губами Валікових губ. Під його дотиками Валік спершу застигає і Костя, вже готовий відсторонитися, відчуває, як Валік починає невпевнено йому відповідати. Побачивши зелене світло, Костя не відсторонюється ще кілька секунд, насолоджуючись моментом, та, врешті-решт, збільшує відстань між їхніми обличчями. Міцно притискає до себе, аби той точно нікуди не дівся. 

До самого ранку він боїться відпускати Валіка зі своїх рук, розкривати йому вуха. Лише коли небо починає світлішати, а голос цієї істоти стихає, поки не зникає зовсім, Костя наважується відпустити Валіка. 

— Ти як? — обережно питає він, готовий у будь-який момент ловити Валіка, якщо той знову надумається стрибать в озеро. 

— Здається, живий, — усміхається він так, як ніби не він ледь не втопився в цьому клятому озері, слідуючи зову якоїсь містичної хуйні. — І, здається, завдяки тобі, — тихіше додає він. 

З місцини, де стоять намети, чується шурхіт, схоже на шелест трави. 

— Шо це ви тут робите? — лунає голос Романа над ними і Костя піднімає голову. 

— Та поплавать от вирішили, шо ти нам весь вайб псуєш? — Валік перебиває спроби Кості придумати адекватне пояснення того, що вони роблять на світанку промоклі удвох. 

— Е-е, — протягує Роман. — І як водичка? 

— Балдьож, — невимушено каже Валік. 

— Ну, тоді не буду вам заважать? — чухає Роман потилицю. 

***

Яскраві промені сонця, що пробиваються крізь вікно машини, ріжуть очі, не даючи Кості зосередитися на абзаці, який той намагається прочитати вже хвилин п’ять. А ще зосередитися на книжці заважає рука Валіка, що лежить в нього на коліні.

— Цікаво? — хтиво посміхається ця чуча-мачуча. 

— Дуже, — відповідає Костя, вдаючи зосередженість. 

— І про що книга? — байдужим голосом питає Валік і Костя відчуває, як його рука починає повзти вище.

— Українська міфологія, — ловить Костя його руку і кладе назад на коліно, відчуваючи, як починає червоніти. 

— Ми може зупинимося? Ви висадіть нас, усамітнитеся трохи? — питає Даша позаду. Катя, що сидить поряд, піджимає губи та відводить погляд до вікна. Костя червоніє ще більше. 

— Класно потусили, — каже Коля, — треба буде якось ще раз, га?

Костя чухає забинтовану ногу та повертається на Валіка, знаючи, що той вже дивиться на нього, з усмішкою, яка говорить — “яку ж хуйню ми з тобою пережили”.