Ніхто, окрім мене

Гаррі Поттер повертається до Гоґвортсу на сьомий курс після війни. Але війна залишила в ньому не тільки шрами, а й тріщину в розумі. Він більше не той веселий, добрий хлопчик — він одержимий. Його думки зайняті тільки однією людиною — Северусом Снейпом.

Спочатку це була просто дивна прихильність, але з кожним днем вона переростає в щось більше — в божевільну, всепоглинаючу одержимість. Гаррі стежить за кожним кроком професора, ревнує його до кожного погляду, кинутого в бік іншої людини. Він упевнений: Снейп повинен бути його.

Але Северус відштовхує його знову і знову. Він не хоче цього зв’язку, він боїться його. І кожна відмова лише розпалює лють у Гаррі.

 

***

 

Кабінет зіллєвара, пізній вечір. У повітрі витає гіркуватий запах сушених трав. Гаррі стоїть у дверях, його пальці судомно стискають край столу. Снейп навіть не піднімає голови від пергаменту, але його рука завмерла над чорнильницею — він уже відчуває, що щось не так.

Гаррі говорить тихо, але чітко.

— Я повинен вам дещо сказати.

Снейп нарешті піднімає погляд. Його очі — чорні, як вхід у заборонену печеру.

— Якщо це чергове ідіотське питання про вашу матір…

Гаррі перебиває, його голос тремтить.

— Я люблю вас.

Тиша. Навіть вогонь у каміні здається завмерлим. Професор повільно відкладає перо.

— Повтори, — вимагає Северус крижаним тоном.

Гаррі робить крок ближче. Його очі горять смарагдовим блиском.

— Я. Люблю. Вас. — чітко вимовляючи кожне слово, каже юнак, дивлячись в очі.

Снейп встає, його тінь накриває Гаррі. Але хлопчик не відступає.

— Ти хворий, Поттер — шипить Снейп.

Гаррі посміхається, ніби почув жарт.

— Ні. Я нарешті прокинувся.

Снейп різко хапає його за підборіддя, впиваючись нігтями в шкіру. Його голос — нижчий, небезпечніший, ніж будь-коли в класі.

— Це не любов. Ти плутаєш вдячність з почуттями.

Гаррі сміється — звук колючий, як розбите скло.

— А ви плутаєте страх з огидою — його рука захоплює зап’ястя Снейпа. — Я бачив, як ви дивитеся на мене.

Снейп різко вириває руку.

— Досить. Ти галюцинуєш.

— Перевіримо — він видихає, і раптом його голос стає м’яким, майже дитячим. — Ви ж знали, що я прийду?

Снейп мовчить. Але його пальці сіпаються — ніби він уже хоче схопити паличку.

— Я належу вам. А ви… — шепоче Поттер.

І тут Снейп вибухає.

— Геть з мого кабінету!

Гаррі не лякається, йде. Але у дверях обертається.

— Я повернуся.

Двері зачиняються. Снейп залишається сам — його дихання нерівне, а на пергаменті, де щойно було домашнє завдання, розлите чорнило утворює форму серця. І як він взагалі вляпався в це?

 

 

***

 

Кабінет Снейпа. Пізня ніч. Гаррі знаходить захований ящик з листами та старе чарофото Лілі. Його руки тремтять, коли він розгортає пожовклий пергамент.

«Дорогий Северус, я не можу прийти сьогодні, але…»

На зворотному боці — дитячий малюнок: рудоволоса дівчинка і чорноволосий хлопчик під деревом.

Гаррі раптово рве лист.

— Ти зберігав це. Весь цей час.

Снейп, що з’явився у дверях, блідне. Його паличка спрямована на Гаррі, але рука тремтить.

— Поклади. Це. На. Місце.

— Ти досі бачиш її, коли дивишся на мене? — його очі горять. Гаррі стискає фото, голос тремтить від люті. — Ти кохав її. А тепер дивишся на мене і бачиш її.

Снейп не заперечує. Це гірше за будь-яке зізнання.

Гаррі раптом сміється, і звук лякає своєю схожістю на істерику.

— Я вб’ю її вдруге.

Він кидає в камін усі листи та чарофото. Снейп кидається до вогню, але не встигає нічого врятувати, полум’я забрало все.

 

***

 

На заняттях з приготування зілля Гаррі бачить, як Снейп нахиляється до Драко Мелфоя, пояснюючи зілля.

Наступного дня Драко знаходить у своїй скрині мертву сову з запискою:
«Наступний — ти!»

 

***

 

Наприкінці уроку Пенсі Паркінсон грається з пасмом волосся, навмисно близько, а потім “випадково” зачіпає Снейпа, передаючи флакон.

— Професоре, а як щодо додаткових занять? Я б хотіла… вдосконалити техніку.

Снейп холодно відсторонюється, але його рука на секунду затримується на флаконі, який вона передає.

— Досить того, що ви бездарно витрачаєте мій час на уроках.

Пенсі кусає губу, але не йде. Гаррі бачить, як її пальці навмисно зачіпають мантію Снейпа, коли вона повертається.

***

 

Пенсі Паркінсон завжди пишалася своїм волоссям — густим, темним, доглянутим. Вона заплітала його у складні зачіски, прикрашала стрічками та шпильками. Але останнім часом воно почало… випадати. Пенсі помічає пасма на подушці, потім — у щітці, потім — цілі клоки у душі. Мадам Помфрі розводить руками — ніяких заклинань або хвороб. У дзеркалі миготить відображення — ніби хтось тримає ножиці за її спиною. Одного ранку вона прокидається з абсолютно лисою головою. З того дня дівчина носить перуки. Пізніше Гаррі підкидає Пенсі дзеркальце з гравіюванням:
«Подивися, яка ти справжня».

***

 

Кабінет Снейпа. Гаррі входить без стуку, тримаючи в руках шовковисту темну косу Пенсі. Він акуратно кладе її на стіл перед Снейпом.

Гаррі говорить тихо, з уявною турботою.

— Вона так ними пишалася. Без них вона… невпізнанна.

Снейп не торкається волосся. Його пальці лише злегка тремтять на ручці крісла.

— Ти вкрав їх у неї уві сні. — не питання, твердження.

Його відповідь жахає своєю щирістю.

— Я поверну їх… якщо ти поцілуєш мене.

— Ти збираєшся приклеїти їх назад?

Гаррі посміхається, ніби Снейп задав миле дурне питання.

— Ні. Але ти можеш виростити нові.

Він дістає флакон — всередині рідке сріблясте волосся (зібране з її гребінця, змішане з регенераційним зіллям).

— Один дотик — і я віддам їй це.

Снейп блідне. Він розуміє — це не шантаж. Гаррі дійсно вірить, що це чесний обмін. Професор відмовляється від “угоди” Гаррі. Він сміється — і тут же підпалює косу Пенсі прямо на столі. Снейп не ворушиться, спостерігаючи, як полум’я пожирає останні сліди.

Гаррі нахиляється, палаюче волосся відбивається в його очах.

— Тепер вона ніколи не буде колишньою.

***

 

Клас зіллєваріння спорожнів, лише Теодор Нотт залишається, схилившись над казаном з каламутно-зеленою рідиною. Снейп стоїть поруч, вказуючи на помилку в техніці.

— Ви перемішували проти годинникової стрілки. Це жахливе упущення, Нотт.

— Я спробую ще раз.

Снейп киває, кидаючи погляд на годинник.

— Кабінет. 19:00. Не спізнюйтеся.

За дверима, в тіні, Гаррі завмирає, його пальці впиваються в кам’яну стіну.

***

 

Гаррі вривається до класу, перевертаючи казан.

— Ти ніколи не робив цього для мене. — тихо, але голос тремтить від люті.

— Тому що ти ніколи не просив. Ти ламаєш все, до чого торкаєшся.

Гаррі блідне. Його рука тремтить, але він не дістає паличку — замість цього хапає Нотта за комір.

— Зникни. Або твоя мати не знайде навіть твоїх кісток, — шепоче він йому на вухо.

Нотт тікає. Снейп у люті хапає Гаррі за руку.

— Що, Мерлін тебе забери, ти тут влаштував?!

Гаррі раптово посміхається.

— Ти нарешті торкаєшся мене з власної волі.

***

 

Він заздалегідь підміняє один з компонентів Нотта — замість нешкідливого порошку мандрагори підкладає подрібнені шипи диявольської силки (викликає спонтанні м’язові спазми). Коли Теодор на уроці починає перемішувати зілля, його рука раптово сіпається — так сильно, що він упускає скляний стрижень і падає на розбиті осколки. Як результат, глибока рвана рана на долоні та зламаний зап’ясток (коли його рука зведена в неприродному положенні).

Снейп миттєво розуміє, що щось не так. Зілля не повинно було так зреагувати. Але доказів немає — Гаррі, під загальний хаос, вже прибрав залишки підміненого інгредієнта. Він кидає підозрілий погляд на Гаррі, але той лише удавано турбується про Нотта.

***

 

Кабінет Дамблдора. Пізній вечір. Снейп вривається без стуку, його чорні очі палають гнівом. Дамблдор спокійно доїдає льодяник.

Снейп здавлено шипить, крізь зуби.

— Поттер зламав Нотту руку.

Дамблдор піднімає брови.

— Теодору? Цікаво. Я чув, це був “нещасний випадок” на твоєму уроці.

Снейп далі веде зціпивши зуби, голос як лезо.

— «Наступний — ти!» — ось, поглянь, що він написав Мелфою в записці, знайденої поруч з мертвою совою. — він дістає з мантії зім’ятий пергамент — лист, знайдений у Драко — І знаєш, Альбус, я вірю йому.

Дамблдор зітхає, відкладаючи лист.

— Гаррі пережив війну, Северус. Він має право на… дивацтва.

Снейп вибухає, перекидаючи стілець.

— Дивацтва?! Він ріже волосся сплячим! Він ламає кістки та надсилає погрози з мертвим птахом! Який ще знак тобі потрібен?! Що ще має статися, щоб ти прокинувся?!

Дамблдор відводить погляд.

— Йому потрібно…

Коли Снейп грюкає дверима, записка спалахує синім полум’ям.

***

 

Гаррі вже тиждень не відходить від кабінету зіллєвара. Він знає розклад Снейпа, знає, коли той залишається один. Він повинен поговорити з ним. Ще раз. В останній раз. Цього разу точно вийде і вони будуть щасливі.

Северус щойно закінчив перевіряти роботи. Він втомився. Війна залишила на ньому сліди — тіні під очима, різкі рухи, ніби він все ще чекає удару в спину. Але не цього. Не від Поттера.

— Скільки разів я повинен повторювати, що не зацікавлений у твоїх… почуттях? — шипить Снейп, навіть не дивлячись на нього.

Гаррі стискає кулаки. У голові — гул, як перед атакою дементорів.

— Ти не розумієш… — його голос тремтить. — Я не можу просто… перестати. Тому що люблю тебе, чому ти цього не бачиш.

— Це не любов, Поттер. Це хвороба.

— Це через неї, так?!

Він кидає пачку листів з рожевими конвертами на стіл. Конверти розпадаються, оголюючи рядки:

«Дорогий Северус…»
«Твої руки такі витончені…»
«Коли ти дивишся на мене в класі…»

Снейп повільно піднімає один лист, обличчя — кам’яна маска.

— Ти обшукав мій кабінет?

Гаррі видав істеричний смішок.

— О, ні. Я зламав її скриню. Я повинен був знати!

Снейп кидає листи в камін. Полум’я жадібно поглинає рожевий папір.

— Це не твоя справа. — голос — чиста сталь.

Гаррі здригається, як від удару. Його пальці впиваються в краї столу, кришачи дерево.

— ТИ ПИШЕШ ЇЙ!!! Я бачив, як ти дивився на неї!

І тоді щось клацає в його голові.

Стіл вибухає на друзки від дикого магічного імпульсу. Снейп відлітає до стіни.
Гаррі не пам’ятає, як кинувся вперед, як його пальці впилися в горло Снейпа. Він не чув хрипів, не відчував, як тіло професора здригається в спробах вирватися. Все, що він бачив — його очі. Чорні, широко розкриті, сповнені нерозуміння. Снейп же не встиг навіть здригнутися. Він завжди був готовий до заклинання, до отрути, до прокляття — але не до цього. Не до голих рук, що вчепилися в його горло.

Він намагається відштовхнути його, але Гаррі зараз явно має перевагу.

Снейп задихається. Його пальці дряпають руки Гаррі, але хватка тільки посилюється.

Останнє, що він бачить — очі Поттера. Не зелені, як у Лілі. Чорні. Порожні.

Потім — темрява.

Потім — тиша.

***

 

Руки розтиснулися самі. Тіло Снейпа бездиханно сповзло на підлогу.

Гаррі завмер.

— Северус?..

Він впав поруч на коліна, притягнув його до себе. Голова професора безпорадно відкинулася, темне волосся змішалося з пилом на кам’яній підлозі.

— Ти просто… злишся, так? Вибач за мої ревнощі, ти ж знаєш, як мене дратує, що вони всі труться біля тебе — Гаррі притиснув долоню до його щоки. Шкіра ще була теплою. — Я знаю, ти вибачиш. Ти завжди так… спочатку сердишся.

Його пальці тремтіли, коли він поправив пасмо волосся на лобі Снейпа. Акуратно, ніби боявся розбудити.

Гаррі притиснув його обличчя до своїх грудей, гойдав, як дитину.

— Все добре… все добре…

***

 

Коли до кабінету увірвалися — спочатку Флітвік, потім Макґонеґел — вони побачили це.

Гаррі сидів на підлозі, притискаючи до себе тіло Снейпа. Його руки — в синцях і кривавих подряпинах, нігті Северуса чіплялися до останнього.

— Він просто… спить, — прошепотів Поттер, не дивлячись на них. — Не шуміть.

Мінерва закрила рот долонею.

***

 

Кабінет Дамблдора, через тиждень після вбивства Снейпа. Альбус сидить за столом, його обличчя здається постарілим на десятиліття. Навпроти — доктор Едгар Кроулі, провідний фахівець з психічних захворювань із Св. Мунго. Між ними — товста папка з написом «Г. Дж. П.».

Кроулі відкашлюється, відкриває папку:

— Альбус… Я не знаю, як це м’якше сказати. Ваш хлопчик безнадійний.

Дамблдор не реагує, його пальці повільно стискають перо, але чорнило вже давно висохло.

Кроулі продовжує, гортаючи звіти.

— Він не визнає, що вбив Снейпа. На всі питання відповідає одне: «Він просто спить, я його не будив».  Згадайте, коли аврори намагалися забрати тіло… — важкий подих — він вчепився в нього так, що довелося застосовувати снодійне.

— Він… відчуває докори сумління? — зовсім тихо запитує Дамблдор.

— Ні. Він злиться, коли йому кажуть, що Снейп мертвий. Вчора ледь не задушив санітара, який “наважився брехати”. Це не горе, Альбус. Це маревна одержимість. Він вірить, що Снейп прикидається, щоб “покарати” його.

— Лікування… можливе?

— Ви ж бачили самі, це неможливо, — похитав головою Кроулі.

За вікном б’ється в скло фенікс — але жоден з чоловіків не обертається.

Кроулі встає, збираючи документи.

— Я підготую висновок для Візенгамота: неосудний, небезпечний, довічна ізоляція. Найкраще, що ми можемо — стримувати його. Поки що…

Двері зачиняються. Дамблдор залишається сам із папкою про стан хлопчика і стуком птаха у вікно.

***

 

Кімната в Св. Мунго. Герміона і Рон стоять перед зачарованим склом — одностороннім дзеркалом, за яким Гаррі сидить на ліжку, монотонно розгойдуючись. Його губи шепочуть щось, але звук не доноситься. На стіні — десятки подряпин, що складаються в літери «S.S.».

— Ви щось пропустили. Перевірили на прокляття? На контроль розуму? На вплив темних артефактів?

— Все. Навіть легіліменцію проводили.

— Ні. Гаррі не… Він би ніколи… — стискає кулаки Рон.

За склом Гаррі раптом підхоплюється, кидається до стіни, починає битися головою об напис. Медбрати хапають його, вливаючи заспокійливе зілля.

— Це має бути підробкою! Ілюзією! Може, це не він? Може, це… — блідне Герміона, але чіпляється за останню соломинку.

— Ось момент вбивства. Витягнуто прямо з його голови. Хочете побачити?

Рон відсахнувся, але Герміона кивнула. Кроулі відводить їх до свого кабінету і виливає флакон у сито пам’яті.

— … Ні, — каже Герміона пошепки, після легкої паузи.

Рон різко повертається до лікаря.

— Ви підробили! Це провокація!

Повернувшись, вони бачать, що за склом Гаррі приходить до тями. Його погляд ковзає по дзеркалу — і зупиняється рівно на них, ніби бачить крізь ілюзію.

Він посміхається.

Шепіт, магічно посилений, просочується в кімнату.
— Він буде щасливий. Я обов’язково зроблю його щасливим. Тільки пустіть мене до Северуса.

Рон зривається на крик.

— ЗАМОВКНИ! Ти не Гаррі! Ти не…

Герміона хапає його за руку. Вона не плаче. Вона просто дивиться — на друга, який вже мертвий, навіть якщо його серце ще б’ється.

Герміона говорить тихо, але чітко.

— Ходімо. Ми йдемо, Рон. Це більше не він, не наш друг. І ми, на жаль, не можемо йому допомогти.

Рон не чинить опору. В останній раз він озирається — Гаррі вже не дивиться на них. Він обійняв подушку, гойдається, наспівує щось незв’язне.

На підлозі під ліжком — осколок скла, який ніхто не помітив, блискучий у світлі лампи.

***

 

Кімната Гриффіндору. Пізній вечір після відвідування Святого Мунго. Герміона сидить біля каміна, стискаючи в руках щоденник Гаррі. Рон стоїть біля вікна, його обличчя спотворене мукою. Тишу розриває тільки тріск вогню.

Герміона зачитує уривки, тихо перегортаючи сторінки.

— «Малфой отримав моє послання. Нарешті він зрозумів — ніхто не сміє говорити з тобою. Ніхто не сміє дивитися на тебе.
Я вибрав його сову спеціально — ту саму, що носила його листи батькові. Нехай відчуває, як все, що він любить, вмирає. Нехай знає — наступним буде він сам»…

«Сьогодні вночі я увійшов до її кімнати. Вона спала. Така… беззахисна. Я міг би зробити що завгодно. Але я вибрав найправильніше.
Я відрізав її волосся. Акуратно. Щоб не розбудити. Вона навіть не відчула.
Коли вона прокинеться – зрозуміє. Він ніколи не подивиться на неї тепер. Ніхто не подивиться. Вона потворна. Як і має бути»…

«Нотт думав, що він розумний. Думав, що може затримуватися після уроків. Розмовляти з ним. Сміятися над його жартами.
Але я виправив це.
Його рука зламана. Хрускіт був… приємним. Він більше не зможе заважати. Не зможе наближатися.
Якщо він повернеться – зламаю іншу. Якщо спробує скаржитися – позбавлю язика. Якщо подивиться на нього – вирву очі.
Він повинен зникнути. Як і всі інші»…

Її голос тремтить. Вона закриває щоденник, ніби боячись, що слова вирвуться назовні.

Рон різко повертається, голос хрипкий.

— Ми повинні були помітити.

Герміона не відповідає. Її пальці впиваються в шкіряну обкладинку, залишаючи сліди.

Рон б’є кулаком у стіну.

— Чорт забирай! Він же нам казав! Пам’ятаєш, після війни? «Мені сняться зелені спалахи», «Я не можу спати»… Ми бачили. Бачили, як він рвав на собі волосся після нічних кошмарів. А ми що зробили?

Він імітує свій минулий жест — махнув рукою, закотив очі.

— «Та годі, Гаррі, це мине!» — гірко пародіює себе Рон. Після тихо, пригнічено продовжує — Я радів, що війна скінчилася. Що можна цілуватися в кутках, а не ховатися від Смертежерів… А він…

Герміона здригається. В її очах спливають спогади. Гаррі, що стискає скроні після нічних кошмарів. Його порожні очі за сніданком. Тіні під очима. Подряпини на його руках, які він пояснював «тренуваннями». Різав яблука ножем уздовж (як горло), якщо бачив, як Снейп розмовляє з кимось. У розмовах повторював одні й ті ж теми (зілля, чорний колір, «вічна відданість».

«Ви з Роном щасливі? — якось запитав Гаррі — Я теж колись змушу його… тобто сам теж хочу бути таким же щасливим».

Піднімав руку на кожному питанні з зіллєваріння, навіть не знаючи відповіді. Розбив усі дзеркала у ванній Гриффіндору (після того, як Снейп назвав його «вилитим батьком»). Посміхався, коли Снейп лаяв інших (особливо якщо це були слизеринці).

Рон вихоплює щоденник із зімкнутих, зблідлих рук Герміони, кидає його в камін. Але сторінки не горять — вогонь лизнув їх і відступив, ніби злякавшись.

— Ми повинні були помітити, — шепоче вона.

Але ніхто з них більше нічого не говорить. Просто мовчки дивляться на все так само цілий щоденник, який не горить у вогні каміна. У їхніх головах крутилася очевидна, але невисловлена думка. Вони думали, що врятували Гаррі від Волдеморта, але втратили його в мирний час. Занадто пізно…

***

 

Кров розтікається по кам’яній підлозі, тепла і густа. Гаррі відчуває, як темрява накриває його, але вона не страшна — вона м’яка, як руки, на які він так довго чекав.

Його пальці слабшають, але він посміхається, дивлячись у порожній кут палати.

— Я бачу тебе… — шепоче він. — Не сумуй. Ще трохи і ми будемо разом.

***

Вранці Гаррі знаходять мертвим у власній палаті. Під матрацом знаходять листи, написані його почерком. На деяких сліди крові, на інших же — сліз.

***

 

Холодний ранок. Моросить дрібний дощ, але ніхто не використовує парасольку. Рон стоїть осторонь, руки в кишенях. Він не плаче – його обличчя немов висічене з каменю. Коли труну опускають у землю, його пальці стискають руку Герміони. Вона не ридає. Вона стоїть занадто прямо. У руці щоденник Гаррі, трохи обвуглений, але все одно відносно цілий, остання сторінка якого, списана фразами:

“Він мій він мій він мій він мій він мій Северус”

Дамблдор приходить останнім. Його мантія не фіолетова, а чорна – вперше за десятиліття.

Він не виголошує промов.

Замість цього кладе на могилу листи, ті самі, що знайшли в Гаррі в палаті. Потім повертається і йде не озираючись.

Але всі бачать, як його рука тремтить, коли він поправляє окуляри.

Герміона кладе його щоденник біля листів. І вони з Роном теж ідуть.

Могила Снейпа розташована за 20 кроків, але ніхто не дивиться в той бік.

***

 

Кілька листів ще можна було прочитати, незважаючи на погоду.

«Северус,

Ти був неправий. Це не хвороба.

Коли ти дивився на мене в ту останню мить – нарешті, нарешті ти бачив тільки мене. Не маму, не батька. Мене.

Твої пальці на моїх зап’ястях залишили сліди. Я не стирав їх тиждень. Вони були останнім, що ти мені дав.

Тепер, коли я закриваю очі, я бачу це знову: як страх у твоїх очах перетворюється на розуміння. Ти нарешті зрозумів, що я ніколи не відпущу. Що ти завжди був мій, навіть коли кричав, що ненавидиш мене.

Вони кажуть, я повинен шкодувати. Але я чую твій голос ночами, і він шепоче: “Нарешті ти зробив це правильно”.

Я прийду до тебе скоро. Ти не зможеш відштовхнути мене знову.

Твій Гаррі»

***

 

«Я не знаю, хто я тепер.

Ти казав, що я хворий. Ти мав рацію.

Але коли я заплющую очі, я бачу тебе – не таким, яким ти став наприкінці (обличчя синє, пальці, що дряпають мої руки), а колишнім. Ти дивишся на мене через клас, і твої губи ворушаться, але я не чую слів.

Я думав, якщо змушу тебе зрозуміти, ти перестанеш відвертатися.

Я помилявся.

Тепер я чую твій голос щоночі. Ти смієшся (я не знав, що ти вмієш сміятися) і кажеш: “Подивися, що ти наробив, Гаррі”.

Я дивлюся.

Вибач.»

***

 

Залишається тільки дві речі на камені. Букет чорних лілій (хоча їх не було в цьому світі раніше), але якщо придивитися, можна розгледіти одну єдину криваво-червону жоржину вплетену в букет. І слід пальців – ніби хтось довго торкався холодного каменю. Листів, як і щоденника, там уже не було. Але це вже нікого не хвилює.