Ностальгія

300 слів

Біль… Страждання… Агонія…

Це все, що могли відчувати зараз жертви Фейтона, і він це все чудово усвідомлював, але не міг вже нічого зробити – він вже був залежним від катування людей.

Йому вже набридла ця робота, але нічого не поробиш – «Геней Рьодан» потребує його здібностей насильно діставати інформацію з захоплених ворогів.

«Хоча, якщо подумати, мені деякі жертви навіть інколи приносять задоволення», – посміхнувся про себе Фейтон.

Він ішов з роботи додому, думаючи про те, що відчувають його жертви, коли він їх катує, та згадував своїх найкращих жертв і їхні чудові останні крики в агонії. Деяких з них він навіть пам’ятав.

Думки Портора непроглядною пітьмою заполонили спогади про дівчину, яку він катував. Її звали Тіна, вона була зухвалою та до останнього погрожувала, що її впливові батьки за неї помстяться, але Фейтон на це тільки те й робив, що сміявся з неї.

Її батьки і справді в мережі багато говорили, що знайдуть та вб’ють того «виродка», що вбив та викинув тіло їхньої доньки в канаву, але коли дізналися, що її вбивця з «Геней Рьодан», то швидко замовчали в мережі.

Перед очима Портора повстали ті злощасні для Тіни миті катування. Вона кричала в агонії від розрубування гострим ножем плоті. Портор інколи ще їй заламував руки, починаючи з видирання нігтів та заламування пальців своїм улюбленим способом – спочатку починаючи з кінців пальців та закінчуючи ліктями, ретельно ламаючи кожен проміжок кісток.

Він посміхнувся, згадуючи її крики – вона була однією з його улюблених іграшок.

Згадавши її жахливі страждання, Портор відмітив про себе, що вже давно в нього не було таких жертв, яких він з таким захопленням катував. Його дні на роботі стали такими ж сірими і нудними, як і його робоче місце – сирий підвал.

Доходячи до свого будинку, Фейтон задер голову та подивився на небо, прикривши очі та насолоджуючись легеньким вітерцем, який обвівав його розслаблене обличчя.