Місто довжиною в життя

Це була марудна поїздка. Потяг був напхом напханий сірими від болю людьми, які вже навіть не ділились своїм горем, а занадто важко мовчали. До цих людей належала Женя. Вона перевіряла свій телефон майже кожні десять хвилин, вичікуючи хоч якоїсь звісточки від Макса. Саша з Вітею усе намагалися її розрадити, підбадьорити, та покинули цю справу майже одразу, адже результату не було, а сили витрачати намарно не хотілося. Їжа, яку заготувала в дорогу тітка Віті, лишилась майже недоторканою. Вона заледве стримувалась, аби не примусити своїх підопічних силою до їди. 

Потяг зупинявся на безлічі невідомих станцій, випускаючи та впускаючи нові й нові людські потоки. Саша прихилився плечем до стінки потяга, спостерігаючи за лісосмугами та містечками, що проминали у вікні. На його плече схилився Вітя, чи то шукаючи в другові прихистку, чи то надаючи його йому. Женя безпорадно розтяглась на верхній поличці, намагаючись приховати свою тугу. На Вітю тисли ритмічні погойдування потяга, людський гамір довкола. Йому зводило пальці від бажання хоча б просто потримати в руках цигарку. А ще хотілось доторкнутись до струн. Не обовʼязково було щось грати, лише доторкнутись, перебрати їх. От тільки хлопець знав, що після одного доторку не зможе зупинитися, що буде грати доти, доки пальці його слухатимуться. Порушувати такий хиткий спокій інших пасажирів не хотілось. Лишалось тільки гамуватись, вдихаючи рідний запах Саші, тримати його руку, а не щось інше. 

Вони вийшли на станції “Кривий Ріг-Головний” разом з немаленькою часткою інших пасажирів. Тітка Віті швидко знайшла потрібних знайомих у натовпі зустрічальників. Саші та Жені лишалось соромʼязливо стояти осторонь, доки Вітя вітався з далекими друзями родини.

Рішення евакуюватись до Кривого Рогу було прийняте завдяки знайомим тітки, які виїжджали за кордон та запропонували орендувати  квартиру, щоб не лишати її без нагляду. Оскільки квартира була на чотири кімнати, питання чи забирати з собою Сашу та Женю навіть не стояло. Тітка Віті самостійно поставила перед фактом батьків Саші про його місцеперебування, щоб не змушувати хлопця зайвий раз проходити через пекло сварок. Батьки Жені теж нічого проти переїзду дівчини не мали та пообіцяли приїхати за нею ближче до літа. 

Їдучи новеньким тролейбусом №3, друзі дивувались кількості поворотів. В намаганнях відстежити свій рух на карті в телефоні, вони безнадійно заплутались в нескінченних проспектах. Інтернет, який не дозволяв навіть повністю провантажити мапу, ніяк не допомагав теж. 

– Та тут самі лише проспекти! Вулиці хіба десь у дворах! – тихенько вередував Вітя, щоб не відволікати інших пасажирів. 

– А що ти хотів від найдовшого міста в Європі? – самовдоволено спитала Женя, вихваляючись своїми знаннями географії. 

Вітя лише невдоволено пхикнув, закочуючи очі. 

– А метро тут є? 

Дівчина трохи попорпалась на різних сайтах, а тоді захитала головою.

– Тільки тролейбуси, трамваї та маршрутки. Але… Є ще якісь швидкісні трамваї. 

Саша прихилився до дівчини, аби заглянути в телефон та побачити про що вона говорить. Навіть після прочитання статті зрозуміліше не стало. 

– Вони типу дуже швидко їздять? 

– Вони типу метро, але не метро, – непевно відповіла дівчина, передаючи телефон зачудованому Віті. 

– Ну що за люди? Чому не можна було зробити звичайне метро? Треба було їм щось особливе придумати! 

На тихий репет хлопця Жені з Сашею лишалось обережно посміхнутись.

***

Літо наступило рано, адже травень видався занадто теплим. Про уроки трійця забула вже давно. Їм ніхто і не нагадував в принципі. Вони навіть почали звикати до чужої просторої квартири. Вітя з Сашею вже не так палко реагували на двоспальне ліжко, яке їм довелось ділити; коти знайомих, яких тут лишили, почали спати з Женею, визнаючи її за свою; тітка Галина знайшла роботу. От тільки до тісної кухні усі четверо ніяк звикнути не могли. Вдома у Віті, в Харкові, кухня теж була не така простора, але затишна – там для кожного знаходилось місце. Тут усе було геть не так. 

До міста вони звикали найдовше. І досі не звикли. Женя регулярно щотижня витягала хлопців на оглядини району. В один день вона йшла на північ, в другий на південь. Щоразу вони обирали нові стежки, нові вулиці. Але це не сильно їм допомагало. Вони усе так само плутались в маршрутках і тролейбусах, в нескінченних кварталах та проспектах. Проте тітка Галина уже не так сильно боялась відпускати їх самих десь гуляти. 

Цього разу вони вирішили поїхати до “Сонячної Галереї” – чи не найбільшого ТРЦ в місті. Женя мала намір обійти кожен магазин, який Вітя активно підтримував. Їм обом хотілося хоч якось розвеселити Сашу, що занадто сильно тужив за молодшою сестрою останнім часом. 

На вході їх зустрів рекламний плакат, побачивши який, дівчина не стримала сміху.

– Ну і навіщо йому одразу троє трусів? – видихнула вона поміж смішків.

Друзі пішли далі, лише коли по черзі сфотографувались зі своєрідною іконою стилю. Женя залишила купу грошей в “Монпасьє”, адже різноколірні бусини з вітрин просто змусили її задуматись про браслети для них чотирьох. Далі вони експертно оцінювали асортименти магазинів одягу. Тільки тоді друзі дійшли до “Ашану”. Рішення купити пляшку чорного квасу було ухвалене одностайно. А от за смаки та виробника сухариків вони сперечались довгенько. Зробивши невеличку перерву для їди на лавці біля кас, вони рушили на другий поверх. Їм закортіло зайти в “Юск”, придивитися до меблів та предметів декору там. Женя обдивлялась товари в скандинавському стилі й тихенько мріяла колись обставити ними їхню з Максом квартиру. Мрії Саші щодо такого меблювання у квартирі, яку він ділитиме з Вітею, взагалі мрії щодо спільної квартири, були ще тихшими. Він жорстоко наступав їм на горло, змушував замовчати, та все намарно. Саша першим вийшов з магазину, змушуючи друзів захвилюватись. 

– Просто хочу в туалет, – відповів той, аби стримати будь-які хвилювання. 

Аби підтримати легенду, Саші справді довелось вирушити на пошуки вбиральні. Друзі повірили без зайвих сумнівів та погодились почекати його біля злощасного меблевого магазину. Тоді ж увагою Жені заволоділа дівчина, що болісно зсутулилась на незручній лавці над книгою. 

– Я бачила її в “Ашані”, – по-змовницьки тихо проказала дівчина до Віті. – У неї такі прикольні браслети! І каблучки! 

Вітя марно ковзнув поглядом по обкладинці книжки в її руках, намагаючись упізнати автора. А Саша точно знав би автора! Далі хлопець провів поглядом по зеленій сумці з яскравими значками, по пляшці тархуну та дрібʼязку яблучних жуйок “Love is”. Чорні дротові навушники створювали щось рідне, знайоме в цьому образі. 

– Якась вона нещасна, – нарешті виголосив він свій вердикт. 

– Нещасна? Хіба? 

Тепер була черга Жені її оглядати. Їй ще більше припала до душі неохайна стрижка, в якій коричневе волосся обережно стирчало в усі сторони. Але тепер вона помітила міцно стиснуті щелепи та порожній, втомлений погляд. 

– Може, у неї щось сталось? Ходімо спитаємо. 

Вітя не встиг навіть брови підняти, але однаково пішов за подругою до потрібної лавки. 

– Вибачте. У вас все добре? 

Дівчина підвела зляканий погляд, витягаючи один навушник. Вітю затопила прикрість. Він уже бачив такий відчай, острах. Саша завжди мав такий самий вигляд, коли в його родині щось ставалось. 

– Так, усе гаразд. 

Женя не повірила її млявій усмішці, проте підкорилась ситуації. Було б некрасиво з її боку нападати з розпитуваннями на людину, яка уникає подробиць. 

– Це добре! Ви маєте гарний вигляд, до речі. У вас дуже круті браслети! 

– І значки, – нарешті втрутився Вітя, відчуваючи, що має щось сказати. 

– І значки! – підхопила Женя. – І каблучки! Можна подивитись? 

Дівчина несміливо всміхнулась та терпляче простягла свої руки для дослідження Жені. Вітя лише позирав з-за плеча подруги, намагаючись не навалюватись на без того зашугану незнайомку. Так їх і знайшов Саша, що повернувся з вбиральні. Йому лишалось ніяково прилаштуватись біля Віті, вичікуючи, доки подруга закінчить. 

– І все-таки вона справді нещасна, – заявила Женя, коли троє були на безпечній відстані від незнайомки. – Стільки шрамів ще й нові порізи зверху. Бідолашка. 

***

Повертатися з площі Визволення їм не хотілось. Довкола було занадто багато чудових парків, якими хотілось гуляти. Як Женя заявила, це був історичний центр міста. Швендяючи поміж архітектурних памʼяток, занадто цікавих людей та паркових зон, вони геть утратили лік часу та забули про комендантську годину. Було ухвалено рішення доїхати хоч чимось до 95 кварталу, логістичного центру міста, а звідти уже якось дістатися домівки. Їм сильно пощастило з новеньким тролейбусом, що з комфортом, а головне – безкоштовно, домчав їх до потрібної точки. Щоправда, додому їм не судилося доїхати, адже почалась повітряна тривога. За звичайних обставин вони б проігнорували її, як і всі попередні тривоги за тиждень. Але вибухи, які вчулися десь вдалині, змусили друзів поквапитись до підземного переходу разом з потоком людей з вулиці. Вітя миттєво отримав дзвінок від тітки: та цікавилась чи з ними усе гаразд і коли вони будуть вдома. Заспокоївши її та заспокоївшись щодо її добробуту, він пообіцяв повернутися якомога швидше. 

Він навіть не завершив дзвінок, а вже помітив вуличного музиканта, який награвав на гітарі улюблені акорди. Його розпатлане темне волосся рухалось у такт його ритмічних рухів. Перед ним уже збирався невеличкий гурт слухачів, які охоче знаходили відраду в його пісні після страшних вибухів, але дивився він лише на жінку, яка терпляче пояснювала щось телефоном, чиї зелені очі іскрились цілковитим неспокоєм. 

– Чи це буду я? Чи це буду я? – благально повторював чоловік, задивляючись на свою музу.

Нарешті завершуючи дзвінок, Вітя без сумнівів потягнув друзів ближче до музики. Саша був радий розділити ось це захоплення із ним, а Женя миттю дістала телефон і почала знімати музиканта на відео, щоб потім показати Максу. 

Закінчуючи пісню, чоловік отримав оплески, до яких лишився байдужим. 

– Марі з Анною дзвонили, – проказала жінка з заплетеним білявим волоссям, порпаючись в затасканому рюкзаку поруч. 

– І твій брат? 

– І мій брат. 

Віті коштувало великих зусиль, аби в загальному гаморі розрізняти їхню розмову, але він був певен, що воно того варте. Стежачи за рухами жінки, він з упевненістю міг сказати, що вона радше обшукувала нещасний рюкзак, ніж просто хотіла щось взяти. 

– Єво, ти знову? – втомлено проказав музикант, відкладаючи гітару. 

Жінка звела на нього глузливий погляд, розпливаючись в невинній посмішці. 

– Я зовсім забула де ти носиш цигарки. Знову. 

З її насмішкуватого тону було чітко зрозуміло, що справа в чомусь іншому. Вона ніби шукала щось заборонене, потаємне. 

Чоловік з мученицьким виглядом вивудив помʼяту пачку з кишені та простягнув своїй партнерці. Та нарешті покинула нещасний рюкзак та задоволено закурила. 

– Що хочеш наступне? 

– Франсуа. 

Вона ще прихилилась до нього, разом із димом видихаючи якийсь секрет на вухо музиканту, але Вітя аж ніяк не міг це розчути. Йому лишалось вдовольнитись широкою посмішкою чоловіка та власною фантазією. 

– Пані має хороший смак. 

– Пані знає. 

Вітя ніяк не міг натішитись плачем струн, який сплітався в ще одну улюблену пісню. 

– Це ж та пісня, про яку ти розповідав! – з захватом вигукнула Женя, забуваючи про відео, яке записувала. 

– Я думав, що про цей гурт знаємо тільки ми вчотирьох, – спантеличено проказав Саша.

Вітя був занадто захоплений, аби щось казати друзям. Він вслухався в хриплуватий голос чоловіка, що в знайомому стилі розтягував слова відомої поппісні. Звісно ж він переспівував не Ірину Білик, а “Мертвого півня”. Вітя і на мить не сумнівався, що це буде версія саме “Мертвого півня”. 

Колись давно, ще до повномасштабної війни, Вітя хотів спробувати заспівати цю пісню. Але він завжди боявся, що не потягне приспів, йому було соромно пробувати навіть на самоті. Він просто не міг повірити, що ось цей чоловік може так чисто, ніби з запису, співати такі своєрідні партії. Вітя був певен, що він співав цю пісню далеко не одну сотню разів. Поглядаючи на білявку, що хиже, але і задоволено, мружилась, тримаючи між пальців тліючу цигарку, за яку вона, схоже забула, він здогадувався для кого той чоловік опанував цю пісню. 

Вітю раптом ніби струмом вдарило: він мав лишити гроші цьому чоловіку. Неслухняними від екстазу пальцями він почав шукати свій гаманець, та його швидко зупинила простягнута Сашею купюра. 

– Ні, я… – спробував хоч якось відмовитись Вітя. 

Женя висмикнула гроші з рук Саші та кількома енергійними рухами впхала їх поміж пальців Віті. 

– Іди, поки я не додала. 

І Вітя слухняно пішов. Він почувався, ніби Прометей, що несе людям вогонь. Покласти купюру до решти в тріснутій тарі відчувалось найбільшою честю у світі. 

А тоді чорт смикнув його повернутись до жінки, заглянути в її хитрі зелені очі. Сміливість, яка штовхнула його на це, миттю вивітрилась, коли та хмикнула. 

– Вибачте, а… у вас не буде цигарки? 

Жінка дещо здивовано звела брови, її посмішка лише поширшала. Проте вона дружньо простягла останню цигарку з помʼятої пачки та підпалила її. 

– Не кури забагато. 

– Дякую.

Вітя поквапився повернутись до друзів, до дзвінкого грому в очах Саші. 

– Комусь зараз перепаде, – невинно протягнула Женя, намагаючись відсторонитись від конфлікту. 

Саша хотів багато сказати, пояснювати доти, доки Вітя не зрозуміє. Але він знайшов в собі сили поставити ці бажання на павзу. 

– Це справді тобі потрібно? 

Вітя винувато глянув на нього, боячись навіть видихнути дим з затяжки. 

– Так, – тихо шелеснув він губами. 

– Тоді гаразд. 

– Кіна не буде?! – вражено зойкнула Женя. 

Усупереч обіцянкам та потребам вони лишились в переході набагато довше, ніж планували. Підвивати пісням “Скрябіна”, “Бумбокса”, “Океану Ельзи”, “Мертвого півня” та “Жадана і собак” було набагато приємніше, ніж тягнутися на зупинку й шукати шляхи додому. Коли Саша нарешті додумався глянути на час, на вулиці вже геть стемніло. Лишалось трохи менше ніж годину до комендантської. Як на зло, жодної маршрутки не було видно, хоч це і була чи не найбільша зупинка в усьому місті, де завжди був транспорт. 

– І що робитимемо? Таксі? – винувато простягнув Вітя, відчуваючи відповідальність за таку безглузду ситуацію.

Якби не він, вони б давно вже були вдома. 

– Ще хвилин пʼятнадцять почекаємо, а тоді таксі, – з серйозним видом заявила Женя. 

Проте це було погане рішення. За пʼятнадцять хвилин вони вже намагались винайняти таксі, але ніхто не хотів їхати на виклик так пізно. Жодної машини не було поблизу. Їх охопила настільки сильна паніка, що вони геть не помітили здоровезну чорну автівку, що плавно зупинилась на зупинці перед ними. Так само вони не помітили тихого клацання дверей, водійки, що вийшла з машини, та зелених очей, що блиснули з-за високого капоту. 

– Ви щось чули про комендантську годину? 

Усі троє пересмикнулись, миттю зводячи очі на час, що миготів на Сашиному телефоні, з якого вони досі намагались викликати таксі. Принаймні у них лишилось ще трохи часу, тож до них звертався не патруль. Тільки тепер друзі перевели погляд на жінку, що до них зверталась. Вітя миттєво упізнав її, дивуючись як сильно вона зменшилась на фоні машини. 

– Просто таксі не їде… – пробурмотів Вітя, намагаючись якось виправдатись. 

Він очікував, що жінка зараз посміється з нього, нагримає чи ще якось принизить, але вона лише повільно закивала головою, показуючи своє розуміння. 

– Сідайте, таксі приїхало. 

– Батьки вчили не сідати в машину до незнайомців! – випалила Женя, нарешті згрібши до купи свою сміливість. 

– Мені і без ваших органів чудово живеться. 

Саша укотре оглянув машину і нарешті зрозумів що вона йому нагадувала. Макс колись показував йому машини, що використовують високопосадовці. Якщо він не помилявся, це була одна з них. Отже, їхні органи справді не потрібні жінці, яка катається на машині супроводу чиновників усього світу. І хоч першим це зрозумів Саша, саме Вітя першим підійшов до машини, приймаючи пропозицію. Оскільки провину він узяв на себе, то має першим перевірити безпечність цієї ідеї. 

Відчинивши двері, він на мить завмер. Бачити салон люксового авто наживо було чимось неймовірним. Юнак настільки боявся щось зламати чи забруднити, що не наважувався навіть на сидіння сісти. Нарешті змусивши себе сісти, Вітя спостерігав, як жінка зсуває інше сидіння, дозволяючи Жені потрапити на третій ряд, який вона тепер ділила з гітарою. Лише тоді на друге сидіння його ряду вмостився Саша, а водійка повернулась за кермо. 

– Краще пристебніться. В неї ціла купа штрафів за перевищення швидкості. 

– Якщо ти такий розумний, то обовʼязково придумаєш як дійти пішки до “Центрального”. 

Вітя переглянувся з Сашею, намагаючись безшумно і непомітно розділити із ним сміх. Віті не вкладалось в голові, що він сидить в одній машині зі своїм фактично кумиром в музиці, ще й бачить, як того безщадно принижують. 

– Куди саме вам потрібно? 

– На Ювілейний, – озвалась Женя, що нарешті закінчила порпатись з паском. 

Білявка неспішно клацнула щось на панелі та завела мотор. В салоні тихенько забриніли магічні, переливчасто-дзвінкі мотиви музики сімдесятих. Машина мʼяко рушила з місця, вчергове дивуючи друзів своїм комфортом. 

– Ви десь на ринку живете? Ювік великий.

Женя таки не змогла ковтнути смішок і він занадто соромно вилетів з її вуст. Чоловік, що сидів на першому ряду біля водійського місця, навіть бровою не повів, щось шукаючи в телефоні. 

– Ні, ми… ми живемо на Покровській. Будинок 20. 

– І де це? 

Чоловік швидко схилився над панеллю управління та налаштував навігатор. 

– Дякую, – тихо проказала водійка, а тоді мазнула поглядом по гостях в дзеркалі заднього виду. – То ви немісцеві чи просто в часі загубились? 

– І те, і друге, – страдницьки проказав Вітя. 

Тільки зараз Вітя помітив, що машину не заносило. Не було такої скаженої швидкості, на яку він очікував, зіщулившись на сидінні. Жінка їхала дуже навіть повільно – мабуть, через вуличне освітлення, яке майже щойно зникло. Комендантська година уже почалась. 

– А у вас є спеціальна перепустка? 

Музикант легко хмикнув, демонструючи, що знає він куди більше, ніж вони. 

– Звісно. Звідки ви? 

– З Харкова, – з сумом відгукнувся Саша, одразу згадуючи вибух, який колись зачепив його біля рідного дому, згадуючи вулиці, на яких провів усе дитинство. 

Навіть за злощасною ковзанкою він сумував, навіть за батьками. А особливо за сестричкою та за квартирою Віті. За Максом теж. 

– Я жила колись у Харкові. Це дуже красиве місто у всіх сенсах. 

– Ми жили, – виправив чоловік. 

– Ти лише на тиждень приїхав, це не життя. 

– А звідки ви? – радісно поцікавилась Женя, запобігаючи суперечці між старшими. 

Жінка затихла, демонструючи неабияку влучність Жені. Та попала в щось болісне. 

– Донбас. Але мені довелось виїхати набагато раніше, ніж почалась війна. 

– Схоже, я єдиний корінний житель в другому поколінні, що тут лишився, – ліниво протягнув чоловік крізь позіхання. 

– Знайшов чим пишатися, – без жодної злості пхикнула водійка. 

Музика лише зручніше вмостився на сидінні, приготувавшись до важкої полеміки. 

– А чому це я не маю цим пишатися? 

– Те, що хтось з твоїх предків втік сюди від голоду, є ознакою поразки нашої державності. Ти пишаєшся тим, що наш народ програв в тих визвольних змаганнях. 

Вітя з Женею тихенько переглянулись, обмінюючись спільним нерозумінням. Мабуть, жінка щойно сказала щось супер розумне, але зрозуміти її слова краще вони не могли. 

– Але хіба втеча не є свідченням нескореності? Це теж була своєрідна боротьба, адже втекти з сіл в часи Голодомору було неможливо. Вони ризикнули життям, щоб продовжити життя нації. Цим можна пишатись. 

Саша ніяк не міг відірвати погляду від своїх переплетених пальців, не міг повірити у власний вияв сміливості, щоб ось так почати дебати. Слова просто випадково вирвались з його рота і вже було занадто пізно їх ловити. 

– Втеча ніколи не є свідченням нескореності. Можливо, вони вирішили, що вмирати від кулі чи десь в таборах краще, ніж вдома з голоду. Вони могли шукати смерті, але їм трохи з цим не пощастило. В будь-якому випадку усе, що було після повалення Директорії та до появи ОУН – страшний сором нашої нації, покарання за змарнований шанс…  

– Єво, не лякай дітей. Ти не на роботі. 

– Вони однаково вчили це в школі. Мабуть. 

Незабаром машина плавно зупинилась перед потрібним і таким жаданим підʼїздом. Вітя одразу дістав гаманець, шукаючи якусь гідну купюру для винагороди. 

– Та не треба мені грошей. Якщо так хочеш витратити, кинь потім в переході. 

Вітя присоромлено подякував та вийшов з машини, приєднуючись до Саші з Женею.

***

– На чому ви їздили?! На “ескалейді”?! 

Навіть попри жахливе тьмяне освітлення на обличчі Макса сяяв щирий подив. Він відмовлявся вірити, що друзі без нього знаходять аж такі пригоди. 

– Якщо це звісно був той твій “ескалейд”… – укотре пробурмотів Вітя в екран телефону Жені. 

Макс занурив пальці у своє чорне волосся, що відросло і тепер виглядало геть неохайно. Здивування досі не полишало його обличчя. 

– Ви маєте познайомити мене з тією жінкою! 

– Обовʼязково! – широко посміхнувся Вітя. Він саме непомітно смикнув Сашу за руку, привертаючи його увагу, але дивився усе ще в екран. – Знаєш, нам ще треба вечерю приготувати, то ми вже підемо… Бережи себе. 

Макс чудово розумів чому раптом двоє юнаків відлучились через якусь вечерю. Він був цілковито вдячний їм за те, що вони лишили його наодинці з Женею. 

Оскільки ніякої вечері насправді не існувало, вони втомлено поплентались до своєї кімнати та попадали на ліжко, не знаючи куди ще себе подіти. 

– Я сумую за Харковом, – тихо видихнув Саша. 

Вітя повернув голову, аби зловити погляд його крижаних очей. 

– Я теж… Мама казала, що поїде туди невдовзі на день. Хоче перевірити квартиру. 

– Тут теж не дуже безпечно, якщо так подумати. Окупувати нас і тут можуть. 

Вітя теж думав про це. Завжди. Ризик окупації висів над ним, ніби лезо гільйотини. Особливо сильно це лезо блищало, коли він читав чергові новини про артобстріли на півдні міста або про далеко не перші плани москалів захопити місто.

– Але тут менше обстрілів. Навіть Макс казав, що тут безпечніше… 

Це вже стало їхньою традицією. Стабільно хоча б раз на тиждень хтось з них починав розмову про сум за рідним містом. Ця розмова однаково ні до чого не призводила. Вони розуміли чому не зможуть зараз повернутися, чому краще лишатися тут, в Кривому Розі. А навіть якби у них була можливість повернутись, вони б не скористались нею без сумнівів. Все ж Кривий Ріг тепер теж отримав особливе місце в їхніх серцях, став другим рідним містом, до якого так само сильно тягнуло. В хороші дні їм навіть хотілось усе життя присвятити дослідженню сірих вулиць, занедбаних культурних памʼяток і таких різноманітних місцевих жителів. Хоча вони були твердо певні, що навіть життя на це не вистачить. Мабуть, саме це і означає “Місто довжиною в життя”.