Мутний тип Хаджиме

Наступного ранку Макочі зустріло Умемію яскравим сонцем. Хаджиме, як завжди, був у чудовому гуморі – він обожнював свій район і людей, які робили його кращим. Почувши, що в одному з оновлених приміщень відкривається школа самооборони для дівчат і жінок без жодних вікових обмежень , він не міг не зайти.

Для Умемії це було важливо: більше людей, які можуть за себе постояти, означало менше роботи для «Бофурін» і спокійніші вулиці. В руках він тримав невеликий вазон із розсадою – фірмовий подарунок від головного садівника Фуріна.

Школа « Самооборона для Леді» Коли Умемія підійшов до будівлі, він почув чіткі, ритмічні звуки ударів. Того-тог! Того-тог! Так б’ють тільки професіонали. Він прочинив двері й завмер на порозі. Посеред залу, завішеного боксерськими мішками, тренувалася вчорашня знайома. Кімі була у спортивних шортах і топі , її волосся було зібране у тугий вузол, а на руках – боксерські бинти.

Кімі відпрацьовувала серію ударів ногами по маківарах, які тримав чоловік велетенських розмірів. Тренер виглядав суворо: шрами на руках, густа борода і погляд, який міг би налякати навіть досвідченого хулігана.

—Ще десять разів, Кімі! Чіткіше! – пробасив він.

—Добре, тату, – видихнула вона, завдаючи чергового потужного удару.
Умемія мимоволі затамував подих. «Тату? – промайнуло в його голові. – Тож ось звідки ця незворушність і техніка. Вона бляха виросла на рингу».

Хаджиме вирішив не переривати тренування і залишився в тіні біля входу, мимоволі підслухавши їхню розмову, коли вони взяли коротку паузу на воду.

—Я не винна в учорашній ситуації, – сказала Кімі, витираючи піт рушником. Її голос був таким же спокійним, як і вчора. — Якби мій брат не соромився мене, мені б не довелося паркуватися в тому забитому завулку. Я просто не хотіла, щоб його друзі-однокласники мене бачили.

Велетень-батько важко зітхнув і поклав свою величезну долоню їй на плече.

— Цей гівнюк винен лише в тому що не провів тебе до мотоцикла. Але він точно не соромиться тебе, дурненька. Він просто навчається в школі для хлопчиків, – чоловік усміхнувся, і ця посмішка зробила його обличчя дивно схожим на обличчя Кімі. —А ти – мрія для будь-якого хулігана, особливо здалеку. Така тендітна на вигляд…

Він розсміявся, згадуючи щось своє.

— Я тобі нагадаю, що ще коли я був тренером з Муай-тай, найбільше бійок у залі було через дівчинку, яка привозила татові обід. Гарненьку таку, чорняву… з татовим характером. Ти магніт для неприємностей, Кімі, саме тому я вчив тебе бити першою.

Умемія стояв, притулившись до одвірка, і його посмішка ставала все ширшою.

«Школа для хлопчиків? Невже вона сестра когось із Фуріна?» – подумав він, перебираючи в голові обличчя своїх підопічних. – «Це б багато чого пояснило. Така ж вперта і сильна. А батько… Муай-тай? Тепер зрозуміло, чому той хлопець учора ледь не здох і після її удару.

Хаджиме відчув дивну повагу до цієї родини. У світі, де панує сила, вони вчили не агресії, а захисту. Його вразило, як Кімі поєднувала в собі цю жіночну красу, про яку говорив батько, і холодну бойову міць.

«Вона каже, що брат її соромиться… Цікаво, хто цей щасливчик, який має таку круту сестру і досі цього не зрозумів? Треба буде обов’язково з ним “поговорити”, коли дізнаюся, хто це».

Умемія зробив крок вперед, виходячи на світло.

—Гарна стійка! – голосно сказав він, привертаючи увагу. – Сподіваюся, ви не проти гостей? Я приніс дещо для вашої нової школи.

Кімі обернулася. Її очі трохи розширилися, коли вона впізнала вчорашнього рятівника, а її батько випрямився, оцінюючим поглядом скануючи лідера «Бофурін».

Умемія зробив крок уперед, простягаючи вазон із розсадою. Батько Кімі, якого, як з’ясувалося, звали майстер Такео, прийняв подарунок, але його погляд залишався гострим, як лезо катани. Він дивився на Хаджиме не як на лідера району, а як на чергового «вовка», що крутиться біля його дочки.

— Я прийшов лише подякувати. Макочі потрібні такі місця.

Поки майстер Такео відійшов поставити вазон, Умемія підійшов ближче до Кімі. Вона якраз розмотувала бинти.

— Ти сьогодні ще серйозніша, ніж учора, – зауважив він.

Кімі підняла на нього очі. Розмова йшла легко, вона навіть пару разів коротко посміхнулася на його жарти про садівництво, але Хаджиме відчував це фізично – невидиму лінію, яку вона провела між ними. Вона не підпускала його ближче, ніж дозволяв етикет. В кожному її русі була легка напруга, ніби вона щомиті чекала від чоловіка підступу. Умемія розумів: у цієї недовіри є глибоке коріння.

Кімі розмотувала бинти, коли раптом кинула:

— Мій батько не дуже любить хлопців з вулиці. — Вона сказала це так буденно, ніби коментувала погоду. — в мене є свої причини з ним погоджуватися. Особливо якщо від цього хлопця тікають піджавши хвіст.

Умемія тихо засміявся.

—Я його розумію. Якби я був татом такої красуні, то теж не любив би хлопців.

Кімі підняла на нього погляд – короткий, але гострий.
Не образилася. Але й не розтанула.

— Я Раніше вас тут не бачив? – запитав Умемія, нахиливши голову. —Я б точно тебе помітив.

—Ми переїхали місяць тому, – відповіла вона, зосереджено складаючи бинти. — Я тут трохи довше, жила в тітки разом з двоюрідним братом . А батьки тільки тепер перебралися.

—А-а… – Умемія кивнув. – Тому я тебе й не бачив.

— І добре, – буркнула вона, але в кутику губ промайнув ледь помітний вогник.

У цей момент до них підійшов майстер Такео. Він витер руки рушником, глянув на доньку, потім на Умемію – довго, уважно, з тим самим батьківським скануванням, яке не сплутаєш ні з чим.

—То це ти той хлопець, – сказав він, не уточнюючи, який саме. — Той, від якого вчора хулігани драпали, як від пожежі.

Умемія підняв брову.

— Вони просто… не хотіли проблем.

—Ага, – Такео примружився. — Моя донька каже, ти мутний тип, Хаджиме.

Кімі мало не вдавилася повітрям.

—Тату! Я такого не-

— Казала, – спокійно перебив він. – І я з нею згоден. Ти мутний.

Умемія не образився. Навпаки – усміхнувся ширше.

—Можливо. Але я не небезпечний для неї. Як і буть хто у Бофурін , ми захищаємо це місто його громадян.

— Це ми ще побачимо, – буркнув Такео. — Бо я не люблю, коли біля моєї дочки крутяться хлопці, яких я не знаю. А ти – я тебе не знаю.

— Можу розповісти про себе, – запропонував Умемія.

—Не треба, – відрізав майстер. — Мені вистачило того, що я почув учора. І того, що бачу зараз.

Він зробив крок уперед, ніби ненароком стаючи між ними.

—А тепер, Хаджиме, – голос став твердим, як бетон, – у мене ще купа роботи. І зайвих людей у залі я не тримаю.

Це було дуже ввічливе «пора йти».

Умемія кивнув.

—Розумію. Не буду заважати.

Кімі закотила очі.

—Тату, я взагалі-то на роботу запізнююсь. Може, ти перестанеш гратися в охоронця?

—Я є охоронець, – пробурмотів Такео. —Твій.

—Боже… — Кімі схопила рюкзак. —Я пішла, люблю тебе . Кімі поцілувала тата в щічку й побігла на вихід, кинувши коротке «Бувай» лідеру Буфурін.

Умемія посміхнувся їй услід, а потім чемно вклонився майстру Такео.

— Гарного дня, сенсею.

— Я сказав, що ти мутний, – нагадав той.

—Я почув, – відповів Умемія й вийшов.

Такео дивився йому вслід, хмурячись… але в очах промайнуло щось схоже на насторожену цікавість.

Умемія бачив як Кімі забігла в будинок поруч, певно там вони живуть. На ґанку сиділа скоріш за все мама Кімі , красива жінка читала книгу й насолоджувалась гарячим напоєм . Умемія посміхнувся їй і помахав . І йому помахали у відповідь.