Мовчання

Вона не зводить із мене погляду. Темного, колючого й багряного, неначе замість очей у неї діри. Якщо довго задивлятись — втону, тож зціплюю зуби й заплющую свої.

Вдих — видих, вдих — видих…

Жбурляю її на ліжко так, що його скрегіт звучить наче людський стогін. Добре, що він належить не їй, та й вона не стогне ніколи, інакше я вже достоту її б прикінчив. Воно-то є причини окрім цієї ( теоретичної ), однак я терплю — бо в неї мій ключ. Те, що вона привласнила разом з моїм життям.

Сука тупа.

Вона гостро усміхається.

— Стаарде…

— Заткайся.

— Стаарде.

— Мовчи, мразото, — вогонь аж ошпарює мені долоні — фігурально, тож шкіра їй з лиця не злізла. Але якщо ці їбучі штрики лунатимуть увесь час, найгірший сценарій таки справдиться. У що вона наче не вірить, бо продовжує шепотіти, закотивши очі:

— Стаарде… Ох, Стаарде, — її рука боляче утримує моє плече, так що доводиться схилитись. Принизливе, авжеж, відчуття. — Ти мене хочеш, — з-під вій блискають червоні райдужки і осяйні зіниці. — Аж жадаєш. Чи що то в тебе в штанях? — не встигаю отямитись (щоразу кам’янію через цей йобаний погляд, що-ра-зу), а іншою рукою вона стягує мої штани й безсоромно лапає: — Ха! Це ж твій хуй! Замаленький…

— Пам’ять прокинулася?

Ліжко знов скрипить. Всідаюся на неї зверху та ще більш оголяюся, вже сам — і стає трохи сумно від погляду на свою ерекцію. Як її не ненавидь, а тіло мовби не прив’язане до свідомості й запам’ятовує те, що прагнеш забути, як то приємні відчуття упродовж і після сексу, хай і їбешся ти з тим, кого пиздець як ненавидиш. Вона те помічає і всміхається ширше.

— Ти майже зізналася в блядстві, — кажу, задираючи їй футболку. І знов горю відразою до себе, бо довкола лівого соска чітко видніється укус. То минулого разу в мене стався нервовий зрив. — З чиїм ти мій хуй рівняєш? Чи встигла потрахатись з Аллонсі?

Я чекаю відповіді, та вона несподівано супиться й не говорить нічого, натомість промовисто витріщається. Груди здіймаються вверх і вниз, дихання добре чути; щось згоряє у темних райдужках і не спалахує, як зазвичай.

Мені кортить їй в’їбати, проклясти й вишвирнути з цього засраного готельного номеру, аби не боліли власні очі. Але це я ще встигну… ну, принаймні спробувати втілити в життя, адже й шукати їй на темних вулицях пізніш не хочеться, і — я ж знаю: відбиватиметься. Раз навіть це обернулося мені зламаною рукою. То ж вона.

Сука навіжена.

Отож я тільки даю їй ляпаса й безцеремонно здираю джинси, лаюсь та майже кричу, згадую за презерватив — і поки тягнусь за одним, вона й далі мовчить та витріщається тим лячним поглядом.

— Яка ж ти… шалава, — врізаюся в неї, а реакції все ще нуль. Наче насправді вмерла, що, знаю чудово, неможливо й невигідно мені ж. Погляд скляних очей так само тупий і пронизливий. — І ти ж, бля, це розумієш! Блять! — у відчаї хапаю її за горло, несильно стискаю, і то ніби її отверезює — ледь-ледь кривиться. — Зрадила мені! — за інших умов я б заверещав, та натомість їбу її далі. Саме їбу — інших слів ми безмовно зголосилися не використовувати для опису ось такої взаємодії. — Ти, нахуй, обіцяла не вийобуватись і з іншими не кентуватись, і що, блять — зрадила! Таки, блять, не втрималася! — я й собі не втримуюсь та припадаю головою до її шиї, чую пульс й неспокійний подих. Однак слів нема. Вона мовчить.

Мовчання триває й коли все закінчується — я виймаю член, її ноги безсило гупають об постіль. Та щойно пробую звестися, однією з них мене гатять у голову, якою я вдаряюсь об дверцята (добре, що не край) комоду. Очі застилає туман; і доки я важко намацую підлогу та одночасно безрезультатно поправляю штани (то вже пізніш стало ясно, що вони під час того всього тріснули), до вух нарешті долинає шепіт — лункий і лютий:

— Забудь, що я там обіцяла, виродку, — невиразно бачу, як вона підводиться. І погляд бачу — ні, відчуваю: повен ненависті. — Мені ти теж дохуя чого пообіцяв — наприклад… — стишує вона голос. — Наприклад, — її рука хапає мене за підборіддя й задирає голову доверху — під приціл червоного погляду, — що зватимеш на ім’я. Ім’я , хуйлушо. Яке воно?

Тіло болить і не через вогонь всередині, що прагне вирватися та все довкола знищити. Це я тону в кривавих райдужках, схованих за сяянням зіниць та такими гарними чорними віями. Це щось у мені ламається, тріскається, а уламки його розсипаються гострими краями вгору. Все напрямлене вгору — узори на стінах, вікна за запилюженими фіранками і я; я випрямляюся, не скидаючи — хоч і міг би, — її руки з обличчя. І кажу:

— Ґайя. Ґайя. Тебе звати… Ґайя, — та, попри гідність, що з останків сил благає того не робити, додаю: — Вибач мені, Ґайє.

Червоні райдужки втішено сяють.