Маргарет, або Піратське серце також відчуває

Тепле, тьмяне світло таверни відбивалося в блідо-блакитних очах Барбосси яскравими відблисками. Сидячи за столом в кутку і неквапно посьорбуючи ель з дерев’яного кухля, він особливо не зважав на те, що відбувалося довкола, адже навкруги буяв хаос: гупали кухлі, реготали моряки, дзенькотіли пляшки, хропли сплячі п’яниці. Прокурене повітря повнилося пахощами рому, тютюну і старого дерева. Простими словами, панувала абсолютно типова для таверни атмосфера. Але чомусь його увагу привернуло цілком очікуване видовище.

Біля барної стійки стояла жінка. Він уже бачив її, адже саме вона принесла йому кухоль з напоєм. Середня на зріст, непримітна, але прекрасна, мов рідкісний метелик з райських джунглів, вона дивилась вгору, в очі високого, міцного чоловіка. Той нависав над нею, недбало граючись з пасмом її волосся, і говорив їй щось. Барбосса не міг розчути, що саме, але він міг бачити, що вона напружена. По її поставі, по губах, стиснутих в тонку лінію, по тому, як вона намагалася вислизнути з його рук за першої ж можливості. Але чоловік продовжував свої залицяння, обіймаючи її за талію і притягуючи до себе. Зазвичай Барбосса анітрохи не зважав би на це. В шинках було безліч таких чоловіків, і жінки уже давно навчилися себе відстоювати, або просто піддавалися. До того ж, розв’язувати чужі проблеми було не зовсім в його стилі. Але щось в постаті цієї жінки змусило його підвестися зі свого стільця і підійти до барної стійки.

– Ти просто зводиш мене з розуму, – розібрав він слова моряка, що тепер підняв підборіддя жінки так, щоб її обличчя опинилося на рівні з його. Та взяла його за зап’ясток, намагаючись забрати його руку, але він не звернув на це уваги. Саме тієї миті за спиною жінки з’явився Барбосса.

– Вибачте, міс, ви знаєте його?

Жінка глянула на нього зі здивуванням, тоді похитала головою.

– Ні. Я його вперше бачу.

– Не слухай! – гаркнув чоловік. Він був п’яний, як чіп. – Не звертай уваги на цього пройдисвіта. То, на чому ми зупинилися, крале?

– Я не маю підстав їй не вірити, – продовжив Барбосса. – Це у вас з пам’яттю халепа. Можливо, то спиртне геть промило вам мізки?

Моряк зиркнув на нього. В його очах читалася дика, п’яна агресія. Він стиснув кулаки і загарчав:

– Стули пельку, хамло. Ти за кого себе маєш? Та хто ти такий взагалі?

Барбосса не ворухнувся з місця, натомість промовив:

– Я – той, хто знає, коли з жінки вже досить. І щось мені підказує, що хамло тут точно не я. Іди-но проспись, доки не зомлів тут у всіх на очах.

– І хто мене змусить? Ти, чи що? – запитав той.

– Я.

Барбосса поклав руку на руків’я своєї шпаги на стегні і поцокав по ньому нігтями, кинувши багатозначний погляд на чоловіка. Моряк ще мить постояв, витріщаючись на нього, але, зустрівши його непохитний погляд, плюнув йому під ноги, роздратовано пирхнув і поплентався геть. Барбосса повернувся до жінки:

– Сподіваюсь, він не надто вас скривдив, міс?

– Ні, – відказала та, поправляючи сукню. – Я вам дуже вдячна. Не думала, що тут хтось за мене заступиться.

Тепер, підійшовши ближче, Барбосса мав змогу придивитися до неї краще. Вона була одягнена у просту сукню червоногарячого кольору світанкового сонця. Чорне волосся, охайно заплетене в косу, підкреслювало глибокі, темно-зелені очі. Коли її погляд впав на нього, Барбосса відчув, як у нього в грудях раптово затріпотіло серце. По шиї пробіг жар. Він відкашлявся, тоді відказав:

– Немає за що.

– Як вас звати? – поцікавилась жінка.

– Я – капітан Гектор Барбосса.

– О, яке цікаве ім’я. А я – Маргарет. Маргарет Сміт.

“Така непоказна, а ім’я наче у справжньої королеви”, – пронеслася в голові Барбосси думка.

– То… чим ви займаєтеся, капітане Барбосса? – запитала Маргарет. – Десь працюєте, чи, може, ваш профіль – рятувати дівчат із халеп у трактирах?

Барбосса посміхнувся:

– Ні, ні. Я, ем… мореплавець. Досліджую нові горизонти.

– Ммм, ясно. Часом не пірат?

– Невже це аж так очевидно?

Маргарет засміялася:

– Ну, це як подивитися. Ви просто дуже галантний, як для пірата.

Галантний? Такого компліменту він не отримував зроду.

Маргарет вказала на сидіння поряд з собою:

– Не хочете посидіти зі мною?

Барбосса на мить замислився. Між вечором, проведеним на кораблі за картами і вечором разом із прекрасною леді він обрав друге.

– Так, авжеж.

Йому кортіло дізнатися про неї більше. Про неї як про особистість.

– Тож, чим ви заробляєте на життя?

– Я працюю тут, – відказала та. – Розношу питво відвідувачам. Зарплатня мізерна, але…

Запала мовчанка. Барбосса не міг відвести від неї очей. Її краса була просто запаморочливою. Раптом вона глянула просто на нього. Відчувши на собі її погляд, він мимоволі потягнув себе за комір – йому раптом стало нестерпно жарко, кинуло в піт. Перш ніж він встиг щось сказати, Маргарет глянула у вікно і вигукнула:

– Йой, як швидко час біжить! Уже ніч. Вибачте, я маю йти.

– Може, я міг би… провести вас додому? Ходити самій вночі може бути… небезпечно.

Барбосса сам не зрозумів, як з його губ могло зірватися щось таке. У нього були важливіші справи, аніж гуляти з дамами по місту. До того ж, яке йому було діло до безпеки жінки, яку він знав якихось півгодини? Але чомусь це здавалося настільки важливим…

– Це було б чудово, – з усмішкою відказала Маргарет. Коли він почув ці слова, то остаточно вирішив, що всі ті “важливіші справи” можуть зачекати.

Тримаючись попід руки, вони йшли удвох вузькими брукованими вуличками. Його обвітрена, міцна рука тримала її тендітну, тонку долоню. Йому здавалося, що якщо він стисне її надто сильно, то вона розсиплеться. Всю дорогу Маргарет говорила – про буденні речі, такі, як погода, витівки її кота, книжка, яку вона нещодавно позичила у мандрівного торговця. Барбосса слухав, більше не тому, що йому було цікаво, а тому, що її голос був для його вух солодшим за мед. Коли вона сміялася, він мимохіть і сам посміювався – її сміх був настільки заразним, що міг змусити реготати навіть найпохмурішу людину у світі. Така світла, така щира, вона давала йому відчуття затишку, якого він так давно не мав. Розмова перетікала з одного русла в інше.

– Міс Сміт, – сказав Барбосса. – А такі ситуації, як у тій корчмі… вони, напевно, з вами часто трапляються.

Маргарет миттю посерйознішала і опустила очі.

– Та ледь не кожен день. Але я вже звикла, що чоловіки ставляться до мене, як… як до трофею. Кожен намагається мені сподобатися, звабити мене. Наче я їхня власність.

Барбосса подумав, що, можливо, і сам вчинив би так, як вони. Якби вона не була особливою для нього. Він подивився їй просто в очі.

– Ви заслуговуєте кращого.

Маргарет знітилась; її щоки вкрив яскравий рум’янець.

– Напевно. Схоже, мені навіть не довелося шукати когось кращого – він сам мене знайшов.

Вона міцніше стиснула його руку. Барбосса відчув, як його серце раптово забилося швидше. Відтоді, як він звільнився від прокляття Ісла-де-Муерта, він чи не вперше відчув справжнє тепло – не фізичне, але в душі.

– Ну, ось і мій дім, – сказала Маргарет, зупинившись перед блакитними дверима в стіні кам’яного будинку. – Дякую за приємну компанію. Добраніч.

– Добраніч, – відказав Барбосса. Він розвернувся в бік причалу, але, перш ніж піти, він озирнувся і спитав:

– Може, зустрінемося завтра?

Він начебто забув про те, що мав відпливати на світанку. Це могло почекати, звичайно.

– Залюбки, – з усмішкою відповіла Маргарет. – Я чекатиму на вас тут, увечері.

– Я прийду. До зустрічі… Маргарет.

– До зустрічі, Гекторе.

Гектор… Ха, як давно ніхто не звертався до нього просто на ім’я… Він і не підозрював, що це так солодко.

Повернувшись на борт “Чорної Перлини”, Барбосса оголосив команді, що відплиття завтра не буде. Усі, звісно, зраділи – можна буде ще потринькати гроші і розважитися на суходолі. Лише Раджетті насмілився уточнити:

– А чого?

Барбосса зиркнув на нього.

– Бо так треба, – сухо відказав він. – Берися до роботи, доки друге око не втратив, ясно?

Раджетті гарячково закивав. Барбосса увійшов до каюти капітана і захряснув за собою двері.

Почувши кроки хазяїна, Джек, що сидів на столі і з непідробним зацікавленням грався монеткою, одразу ж покинув своє заняття і застрибнув Барбоссі на плече.

– Привіт, привіт, – посміхнувся Барбосса і почухав мавпочку під підборіддям. – Схоже, у тебе гарно минув день, так? І у мене, старий…

Він сів і, відкинувшись на спинку стільця, взяв яблуко з миски на столі. Задумливо відкусивши шматок, він прожував і мрійливо промовив:

– Ах, Маргарет…

Джек нахилив голову і розгублено почухав за вухом, наче дивуючись своєму господарю. Але, попри те, що він був дуже розумний, він був мавпою, а тваринам важко зрозуміти всі тонкощі людського кохання. Навіть самим людям іноді важко. Барбосса ж одразу знав, що це воно. Він, звісно, не вірив у кохання з першого погляду. Але коли зустрічається така дивовижна жінка… не повірити складно.