з усіх скарбів світу мені лише його дотик треба

“І вчиш не зупинятись ніколи, 

Хоча через каміння та гори йти.

На ньому так важко втрачати.

Бувають злі люди, байдужі.

А ти кажеш “Треба вибачати”. 

Несеш мене через калюжі.

А я сама вже вмію літати, 

Але хочу лише його крила.

А я давно вже вмію кохати, 

Але ніколи так не любила.”

Крила – Jamala

Черговий день. Звична, в’їдлива рутина. Ліжко, офіс, ліжко. Зйомки іноді. Коли згодився бути членом команди, думав собі, що з переваг приєднатися будуть принаймні буденні пригоди. На початку воно так і було. Новий, гнучкий графік. Інше середовище, оточення. Кльово. 

Після нудних місяців, проведених у пошуку сенсу життя це було більш ніж достатньо. Я дякував і дякую за цю можливість, дякую за хлопців, дякую за Валіка. Але так швидко це перетворилося на повільноплинне пекло. Розумію, як це виглядає. Роботу коміка чи ютубера для більшості складно назвати роботою. Я насправді зовсім не вибагливий хлопчисько. Ну, може, трішки. Проте, після ледь пережитої депресії складно вхопитися за якусь мотивацію так міцно, щоб дуже швидко її не впустити. Тож, єдиним стимулом цю рутину продовжувати поміж раніше важливих причин лишилося лише – бачити Міхієнка. Ця причина завжди лишалася останньою вижившою з-поміж усіх. 

Його забрали в мене колись. Ну, тобто я пішов добровільно. Перед цим, звісно, плачучи йому в плече. Я часто так робив. Був режисером істеричних вистав про сумніви щодо власних рішень. 

***

– Валік, я не хочу, не хочу… – схлипуючи, ледь чітко промовляю я.

У пам’яті виникає образ номеру в готелі. Що то було за місто? Не пригадаю. Та він був першим, хто дізнався. 

Розмито бачу молочні стіни, що під світлом лампи стали жовтогарячими. Скільки себе пам’ятаю надаю перевагу тьмяному світлу увечері, замість палючих променів люстри, що забирають у ночі весь її шарм. Затьмарюють її, ніби день та сонце головні герої, а ніч та місяць другорядні, неважливі персонажі, та їх можна легко позбутися одним натиском на вимикач. 

Розмито бачу чи то через те, що спогад надто давній, чи то через очі, що були сповнені слізьми. 

– Не мусиш виправдовуватись, – притискає до себе міцніше. – я не розділяю цього, твоїх переконань, але прийму твій вибір, ти ж знаєш.

Я дивився на нього сльозливими очима, мабуть, виглядав, мов цуценя. Він все зводив ледь помітні брови до співчутливого виразу. Мов обличчям промовляв усі пестливі клички, додаючи займенник “мій”. 

Ледь відпустив він мене в ту ніч. Та і я ледь наважився піти. 

***

Та коли усвідомленням, на щастя, накрило принаймні половину українського населення та майже увесь медіапростір, я відчув сміливість повернутися до проєкту. Принаймні якось, адже він точно вже не був тим, що раніше. І, ні, не маю на увазі, що раніше було краще. Він просто став іншим. Зі своїми недоліками, але такою власне була і попередня версія. 

Благодійні концерти. Я досі боюся його торкатися. Здається, ось-ось вдарить струмом. Здається, ось-ось втече. Я дуже обережний, проте не довго. Впізнаю старого Валіка, отже бачу зелене світло. 

Я не міг ним насититися, наїстися, напитися. 

Навіть цілую його на останньому концерті. То було щось. 

Та наступний рік був ледь стерпним. 

Відчував, ніби поцілував його на останок, ніби ніколи більше не посидимо якось разом, ніколи не зможу більше тонути в його очах під час цих посиденьок. Був би на з десяток років молодше, подумав би, що останнім той концерт виявився через мене, через мій поцілунок. Але зізнаюсь, дорослому Кості це теж спадало на думку. 

Я ніби чогось чекав. Чекав, аж поки мене не запросили на клуб дилетантів, а потім на ще один, а потім ще, і почалося…

Тож, повертаємося до вихідної точки. 

Я майже рік у складі. 

***

Барв похмурим літнім дням додають пісні Тейлор Свіфт, під якусь “I did something bad” Костя чистить зуби, вмивається, розчісується, підспівуючи рядки, які здатен розібрати. Одягає жовті шкарпетки, чорні, широкі штани, пом’яту білу футболку та сподівається приховати її стан за новенькою курткою. Літо нині прохолодне. Взувається та, перемикаючи “Shake it off”, що з часів дріопітеків зачаїлася у плейлісті, виходить з квартири. Таксі приїде за 4 хвилини. 

Офіс. Очікувано, такий самий, яким був учора. Хіба що трохи охайніший, мабуть, хтось таки прибрав вчорашні коробки від піци та пляшки з пивом. А ж Костя ніколи не пив, та й не планував. Ніколи не кажи ніколи. “Погано впливають на тебе, юначе” – сказала б мати. 

Рома втикає в телевізор, здається, дивиться якийсь серіал по стб, а Коля ходить на доріжці. “Пишаюсь” – подумав той, що не спромігся пройти кілька метрів і змусив таксиста довезти його до головного входу. 

Костя впав на диван, уже втомлений новим днем. Закинув голову та тільки хотів заплющити очі, як почув звук дверей, що відчиняються. Аж ось головний герой Костіних думок останнім часом, ну останніми роками, останніх років вісім, власною персоною – Валентин Міхієнко. 

З’явився лиш трохи пізніше за нього – Костя щиро вражений, не може це приховати. 

– Доброго ранку. – усміхається своїми втомлено-спокійно-стриманими очима, і вже від цього Костік вкривається мурахами. 

– Привііт – мурашки не заважають привітатися у відповідь. Усміхається на всі 32. Ніколи не міг приховати прихильність до когось, вдати, що йому байдуже. Та, здається, і не намагався.

– Тож, усі в зборі. Сьогодні маємо придумати ідеї для потенційного формату. – з ентузіазмом говорить Микола. 

І всі з таким самим ентузіазмом кивають та поринають у роздуми.

Думали вони досить довго, не беручи до уваги навіть те, що частенько відволікались на якісь приколи, інші речі, які привертали увагу. Ну не міг Коля не розсосати жарт про Ромину п’яту.  Всі ми знаємо як це буває, коли треба сконцентруватися. 

– Що ж, маємо кілька ідей у моєму, – усміхається Микола та піднімає до гори блокнот із нотатками. – записничку. Усі вільні на сьогодні. 

– Ну ти Коля бос. – сміючись, каже Трембовецький. Коля своїм сміхом робить Костін ледь чутним. 

Ромі дзвонить Настя, і він хутко зникає з кімнати. Колю Костя ще встигає ледь обійняти на прощання. Еге ж, прощання, до завтра. Не те, що вони з Валіком ті 2 роки, вирвані з життя. Наобійматися він тоді не зміг. І щоразу як про це думав починав плакати. “Нюня” – наличка, що зі шкільних років причепилася до нього.  Дурні стереотипи.

А Валентин, як його Костя любить кликати, власне, продовжував шось строчити в телефоні, ніби якщо хтось зараз не клацне йому пальцями перед очима, лишиться тут, у цій самій позі, ще щонайменше кілька діб. 

Костя дивиться на нього із засуджуючим здивуванням. І, неймовірно, Валік помічає, що навколо якось надто тихо. Повертає спочатку голову до Кості, потім вже очі. 

“Задрот” – думає той.

– А де всі?

– Пішли.

– Ой. – здається, він щиро здивований. 

– Ага. Підвезеш? – таксі, метро ще працюють. Та чи варто пояснювати мету цього питання?

– Ти поспішаєш? – нахмурює брови. 

– А ти хочеш тут ночувати?

– Побудемо тут решту вечора? – він говорить це так просто і невимушено, що десь у животі стискається, мов дротом затягнули. – Як колись?

І від цього “Як колись?” Костю з кінцями накрило. Як колись… Як тоді, коли вони о другій ночі кросворд вирішували? Чи тоді, коли читали фанфіки, а Костя від кожного слова шарівся, ледь читав, заїкався? Чи, може, як Костя усю ніч рвав, а Валік готував йому розчин від похмілля(шипучку у воду вкинув, та для Кості це був такий прояв уваги, що на знак подяки він тягнувся цілувати його разів п’ять). Пригадав усі спільні моменти. Хоча останнє було не так давно, аби називати це “як колись”. 

– Що ми будемо робити? – звісно, він би не відмовив. Не пригадує, коли востаннє відмовляв йому. З усією своєю роками напрацьованою гордістю, не здатен відмовити йому потримати щось для кадру, сидячи на колінках, чи навіть дати надкусити вафельку.

– Костя, – усміхається Валік. – хочеш розкажеш мені, як там Міша, хочеш будемо мовчки пити пиво і дивитися футбол, хочеш будемо жоска сосатись. Що обираєш? 

Костя губиться. Надто багато уваги від надто привабливого Валіка на нього одного. Занадто багато. 

– Все разом. – тиша. – Жартую, аааа… – втрачає дар мови. Поплив. 

– Кость? – ось це “о” він протягує, виражаючи якусь недовіру, перебиває спроби Кості сформувати думку. Як тут спокійно розмовляти, коли він такими словечками кидається. Як тільки Костя досі тримається? Чи вже ні…

Ком у горлі, щелепа міцно стискається. На нього це тисне, а він надто чутливий, щоб не піддатися. Сльоза, наплювавши на всі спроби Кості втриматися від зайвих емоцій, таки скочується зі щоки. 

Блять.

Були б це звичайні, типові стосунки, Валік би спитав щось типу “Що сталося?”. Та це, на жаль, чи, на щастя, не їхній випадок. Про звичні стосунки у їхній ситуації говорити смішно навіть друзям, глядачам, людям, які всередині тих стосунків ніколи не були. За кілометри видно цю нетиповість. Вони непередбачувані обидва. Непередбачувані разом. 

Тож, Валік пригортає його до себе. Ось так ось просто. Те, чого Костя останнім часом домагався лише завдяки імпровізації, жарту, в якому їм потрібно відіграти закохану парочку.

Не має сенсу питатися у чому справа. Він не хоче ускладнювати й так доволі напружену ситуацію неспроможністю Кості пояснити щось чи Валіку те зрозуміти. Він надто добре його знає; знає їх обох; знає, що йому потрібно, принаймні підозрює. 

Без жодного слова він притискає його до себе, відчуває як плече мокріє, чує схлипування, і з кожним гучнішим за інші починає активніше гладити біляве волосся. 

Для пересічної людини ситуація ця виглядала б надто дивно. Вони дивні разом. І для них це окей. 

– Чому? – стогнучим голосом Костя припиняє мовчання.

– Що? 

– Чому обіймаш мене? Чому не тікаєш від моєї слабкості? Не робиш, як інші, Валік? – очі цуценяти. Такі ж як у ту ніч. 

А Валік не знає. 

Раціоналізувати, звести все до того, що це відносно здорова, зріла психологічна реакція не вдасться, з іншим би він так не поводився б. 

– Я твій янгол-охоронець. – посміхається Валік, проводячи руку по його волоссю. 

– Знаєш, – починає Костя, шмигаючи носом. – у очах усіх я такий гуру самоусвідомлення, усвідомлення цього життя, світу. А воно ж ніфіга не так. Я не супермен. Я слабкий, як більшість. А ти мене ловиш і тримаєш. – він хитає головою.

Валік був із ним довше за будь-кого. Валік обіймав, допомагав дихати, тримав за руку. Витирав сльози, продовжував розмову, поки всі мовчали, сміявся, поки всі насуплювали брови. Валік знаходив силу не в собі, а в них обох. І ставив на ноги. Костя не віддає всі медалі йому, не перекидає відповідальність, скоріше окрилює його. Костя вміє літати. Та йому потрібні Валікові крила. 

– Ти сильніший, ніж ти думаєш.

– Не без тебе, мій янголе-охоронцю. – усміхається. Такий безпорадний. Не скажеш, що кілька місяців тому зі шкіри ліз, щоб докричатись до тих, хто не міг прийняти його скінні джинси. Такий він справжній найбільше. Коли плаче та стоїть на своєму. 

Костя притулився ближче, змореними від сліз очима вже ледь кліпав. І Валік дивився на червоне обличчя з найбільшою жалістю. З найбільшою любов’ю, яку ніколи не зміг би пояснити. 

– Не відпускай мене. – він піднімає очі на Валіка. Його руки були мов цілющі. Його обійми давали сил, сміливості. Краще за сон. Надійніше за антидепресанти. 

– 4Д люди, так? – Валік поцілував його в скроню. 

– Ага, – сміється Костя. – то що? П’ємо пиво чи цілуємося? – показово скручує губи та тягнеться до нього.

Валік штовхає його плечем. 

– Ти подиви, який нахаба. Ні стида, ні совісті, ні такту. 

Сміх захопив кімнату. Вони забули про все, забули про час. Здається, хтось ночуватиме в офісі. Штраф за порушення комендантської отримати не хочеться. Хоча хто зна, на яку пригоду ці двоє натраплять сьогодні. Ви ж пам’ятаєте, так? Вони дивні, і це окей. Це їхня особливість. 

А Костя таки вміє літати та йому потрібні Валікові крила.