Епілог

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Епілог

Двоє дварфів в легких обладунках вдихали солоне повітря. Посеред сонячного дня, вони стояли на пісочному березі, оточеному скелями та гірськими піками. Обидва роздивлялися водну гладінь. Океанічний штиль дзеркальною поверхнею повторював тендітні рухи кожної пухкої хмари. Перламутрові хмаринки, немов намистини були розсипані по лазурній небесній стрічці. Заздрісна вода імітувала грайливих пташок, які пересікали небосхил. Безкрайній океанічний простір запозичував кольорові відтінки. Справедливий День відкидав тіні від білосніжного намиста на солону воду, щоб випадковий ефтан не переплутав небо з океаном.

Яскравий День сяяв в усіх розуміннях цього слова. Осінній вітер поступово, але невпинно приходив на зміну літньому, а дерева, які росли на схилах, змінювали вбрання. У глибині гірського масиву розгорталися висічені дварфійські міста, лише кілька поселень були збудовані на скелястій береговій лінії.

Так звані Дварфійські гори, мали зовсім іншу назву на Дварфійських землях. Тут їх кликали Дерзук-гун — що дослівно перекладалося як «Великі гори». В Ефтанамерії не обтяжували себе цими деталями, хоча навіть самі Дварфійські землі не мали такої назви в середині цієї території. Дварфи розподіляли себе на різні комуни в залежності від частини гір, де мешкали ті чи інші народи. Вони не мали спільної назви. Дерзук-гун були воістину грандіозними. Охопити їх поглядом було неможливо навіть якщо відпливти на човні. Вони простягалися вздовж океану та розгорталися вглиб суші формуючи неповторний рельєф цієї частини Материку. Різна вологість, біорізноманіття, ландшафт, гірські породи та культурні традиції були представлені по всій території Дерзук-гун. Тим не менш, для чужинців це все ще залишалося Дварфійськими землями та Дварфійськими горами.

— Люблю свою роботу, — мовив один з дварфів своєю рідною мовою.

— В тебе знову з’явилася чергова блискуча тема для розмови? — незадоволено відповідав напарник, почухавши ліве плече. — Якщо так, то прошу, позбав мене цієї честі.

— Не тема, а факт, — продовжив перший, дивлячись на витягнутий мис з маяком по праве плече. — Патрулювати цю частину берега — це суцільне щастя, бо всі знають про те, як далеко тут простягається мілководдя і тому ніхто не наважиться нападати та висаджуватися на цій частині Дерзук-гун.

Другий дварф напружено видихнув, демонструючи своє захоплення почутою проникливою думкою. Він теж подивився у напрямку маяку та звернувся:

— Я піду перекусити. Ти зі мною?

— Так, ходімо, — вони розвернулися спиною до горизонту та почали обходити берег, заходячи на мис. — До речі, я вважаю, що Гнігрун правильно робить, обмежуючи нас від Ахілеласіаси. На мій особистий погляд, потонути у воді це найбезглуздіша смерть.

Вже знайомий напружений видих послідував за реплікою дварфа.

— Ой, Мозкарр, почекай, я вронив свій рунний жетон десь у піску, — вигукнув метушливий напарник і повернувся до місця, яке вони удвох щойно полишили. — А це що?! — він звертав увагу Мозкарра, показуючи пальцем кудись у водну далечину.

Дрібна темна крапка торкнулася лінії горизонту. Світлий День підсвічував її, немов грабіжника під променями ліхтарів. Крапка рухалася. Дуже повільно й дуже далеко, але рухалася.

— От, Кадарга! — вилаявся Мозкарр та хутко побіг до маяку.

Він піднявся по мису, зарослому травою та мохом. Ледве не послизнувшись біля входу, він забіг у відкриті двері та стрибками минув вінтові сходи, щоб опинитися на верхньому поверсі маяку. Тут скляні стіни оперізували величезний ліхтар у центрі. Мозкарр зняв підзорну трубу з гачка на дерев’яному стовпі та почав уважно вдивлятися в обрій.

— Я побіг дзвонити в дзвін, — кричав вартовий з першого поверху.

— Стій, Зоргарре! — зупиняв Мозкарр, не спускаючи погляду від далекої цяточки. — Там наш прапор!

— Що-що?!

— Прапор Ареумгутта.

— Ти хочеш сказати?

— Так, трищоглова карака.

У Зоргарра відпала щелепа. Він забіг наверх та схопив свою трубу. Ані він, ані Мозкарр, не повірили своїм очам. Вони розгублено переглянулися.

— Горн? — запитав Зоргарр після короткого розмірковування.

— Горн та дзвін, — відповів Мозкарр, невпевнено хитаючи головою.

— Ні, може все ж… — сумнівався Зоргарр та знову притиснув трубу до лівого ока.

— Ніяких «може»! — скомандував Мозкарр. — Скликуємо всіх! Корабель Дартана Аремгутта повертається в рідну гавань… Але наставимо катапульти, про всяк випадок.

— Гадаєш, це ельфи захопили його і прямують до нас тепер?

— Сподіваюся, що ні, — серйозно підсумував Мозкарр.

— Щоб я ще раз в голос розповідав свої радісні емоції, — жалівся Зоргарр, спускаючись сходами.

Важко видихаючи, Мозкарр підійшов до скрині та дістав запилений мідний горн з золотою головою оленя на кінці.

— Давно не діставав тебе, друже. Прийшов твій час.

Низький звук труби ширився гірськими поселеннями. За кілька хвилин він почав перемежовуватися з дзвінкими та гучними ударами палицею об тривожний дзвін ззовні. Цей набір звуків дварфи з цієї частини Дерзук-гун не чули вже сторіччями.

Півгодини. Півгодини знадобилося, щоб військові схопилися та затягнули на берегову лінію катапульти, кам’яні заряди та запальні суміші. Півгодини знадобилося, щоб місцеві зібралися біля берега. Поважний голова комуни, дварфи, дварфійки та навіть дітлахи, ніхто не залишився осторонь від виняткової події. Хвилювання розповсюджувалися натовпом, лише декілька пияк не впустили можливості прийти з парою келихів.

Корабель наближався. Тепер кожен міг бачити цей шедевр дварфійського суднобудування. Корпус довжиною в тридцять метрів та шириною у вісім, був занурений кілем на два метри у воду. З фактичною водотоннажністю в сто дварфійських тон та максимальною висотою до центральної грот-щогли метрів двадцять п’ять, обійняти розумом цей витвір мистецтва було неможливо. Всі, хто зібрався на березі, могли легко поміститися на борту. Поблизу не було жодного порту, бо дварфи з цієї частини гір вірували в небезпечність Дерзук-опула, тобто Великої Води. Два передніх квадратних вітрила та заднє трикутне могли загорнути в себе навіть гірських монстрів. Наближаючись до берега, вітрила почали згортатися. Моряки на борту рухалися та тягнули за численні мотузки й корабельні сітки, які кріпилися до дерев’яних вставок корпусу та до верхівок щогл. Декілька сіток були обірвані, а вітрила обдерті та діряві. Помаранчева діагональна полоса на прямокутному прапорі, яка розділяла чорну частину від білої, зараз була вицвілою. Тканина прапору була порваною на третину.

З опущеними вітрилами корабель потроху зупиняв хід. З корпусу нижніх палуб визирнули декілька довгих весел, щоб сповільнити та довести судно. Це було зроблено саме вчасно, бо за двісті метрів від берега починалося різка мілина, яка могла значно пошкодити корабель. Ця берегова лінія була однією з найнепідступніших для морських атак.

— Взвести! — проревів один з командирів взводу катапульт.

Навіть з берега було видно, наскільки заплатаним був корпус карака. Але тим не менш він все ще зберігав свою непідробну форму. Численні зігнуті дошки довжиною як двадцять дварфів, вимагали досвідчених корабелів, щоб сформувати щільний корпус, який не лусне при першому ж плаванні. Вертикальні пересічки, які скріплювали корпус були підкреслені двома високими бортовими палубами. Першою було місце капітана зі штурвалом позаду під трикутним вітрилом, а другою — палуба на носі корабля, під якою скривалися короткі сходинки до кают, сховищ та кімнат всередині цього рукотворного гіганта. Навіть на фоні безкрайнього Дерзук-опула, це водне чудовисько виглядало настільки ж лякаюче, як і приголомшливо.

Нарешті якір був скинутий, і два човни опущені з карака. В човнах було по три дварфа. Справжнє свято почалося на верхніх палубах, коли човни відплили від корабля. На березі хтось радісно кричав їм у відповідь, але більшість не мала впевненості, що саме робити, тому просто чекала. Військові виставили списи, а важке каміння, націлене на дварфійський корабель, могло полетіти кожної секунди.

Дварф у капелюсі з пласким верхом, розмахував невеликим прапором з діагональною лінією. Одягнений як капітан корабля, цей дварф був помітно схудлий, а його борода, здавалося, не бачила ножиць впродовж декількох років.

— Це він!! — вигукнув хтось з натовпу, і декілька дварфів побігли у воду в напрямку човнів.

— Стійте! — командував голова міста, але інші жителі все одно приєдналися.

Приблизно третина з тих, хто декілька хвилин тому ще невпевнено очікував на березі, тепер мочила штани у воді, наближаючись до дварфа в капітанському вбранні. Гучні веселі перекрикування з корабля та берега супроводжували цей рух з обох сторін.

Коли човни та жителів розділяло лише двадцять метрів води, капітан здійняв руку, звертаючи увагу всіх довкола.

— Розішліть революційну звістку! Дартан Ареумгутт, дварфійський першовідкривач, повернувся! Він знайшов нові землі! Він збирає команду для наступного плавання, яке змінить світ! — натхненно вигукнув першовідкривач.

Завершивши останнє слово, ноги капітана Дартана підкосилися і він впав з човна обличчям у лазурну воду.

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨