Гість під протекторатом

Алексіос, навіть у подиві, доволі швидко повернувся до свого попереднього стану.

— Ну, всяке буває, можливо, і у вашому світі є Філфраї, не така вже й біда. А як ти сюди потрапив?

Моє чуття підказувало збрехати, втім очевидно, що тут будуть способи перевірити, чи я брешу. Тому я лише вказав на артефакт на руці.

— Цікаво… Подібні артефакти носять мандрівники Алтоса, але у нас вони дещо інші… Пішли, проведу тебе до міста, зареєструємо тебе, та й з лідером познайомлю. Може, він щось підкаже.

По дорозі мій співрозмовник постійно розповідав про основи існування цього світу. Юніон — один з трьох континентів цього світу, розділено між сімома фракціями:

— Орістія — земля магів, котра колись була частиною Великого Єднання, а наразі є основною торговою артерією.
— Білерон — земля, багата старими руїнами, колись належала древній расі. Місцеві дуже добре розбираються в рунописанні та зачаруваннях.
— Кольорові Землі — належать трьом кланам: Широ, Куро та Ао. Їхня культура нагадує місцеву Японію або щось поруч із тим.
— Багряна Імперія — один з основних магічних центрів, яким правлять сім’ї Ріадрон, Ріверфол та Рівенкор.
— Велике Єднання — розділене між купою малих фракцій, котрі по-різному правлять своїм народом.
— Королівство Шварцген — максимально закрита фракція, яка навіть не має представників у Централі.
— Централ — країна створена для дипломатії, торгівлі та безпеки усіх фракцій. Править нею Сенат, а охороняють Мандрівники Алтоса.

Також було очевидно, що в цьому світі існує магія, але тут був і інший цікавий факт — мана тут не тільки енергія, а цілком собі фізичний ресурс. Із неї роблять паливо, набої, навіть посилену броню.

На середині дороги ми зупинилися. Алексіос раптом звернувся в порожнечу.

— Вийдеш самостійно, чи допомогти?

За кілька секунд позаду нас з-за дерев вийшла та сама окультистка, з якою я мав конфлікт раніше.

— Не лізь у справи Ради Реальності, Ріадроне. Воно тобі ні до чого.

— Ще як до чого. Згідно з пунктом 23, статті 17 Загального Закону про Переміщення Між Світами, будь-який сторонній, потрапивший сюди завдяки артефакту, аномалії, дії магії або іншим непрямим способом, вважається гостем нашого світу і підпадає під юрисдикцію Мандрівників Алтоса.

— Це і справді так, втім, Ріадроне, він тут завдяки тому, що викрав артефакт на своїй руці. Тому звали, я прикінчу його і—

— Цей хлопчина під моїм особистим протекторатом, плануєш його вбити — атакуй мене.

Окультистка відкланялась і зникла в темряві дерев.

Мисливський будиночок, який більше нагадував маєток, став нашою зупинкою. Алексіос привітався з дворецьким, пояснив ситуацію і запросив мене всередину.

— Почувайтесь як вдома, пане Філфрай.

— Я би не відмовився від душу або лазні…

— Рішаль, проведи гостя до ванної.

Низенька покоївка з кучерявим волоссям у класичному вбранні тоненьким голосом промовила:

— Прошу за мною, пане Кухулін.

Ванна була розкішною. Я занурився ледь не по вуха у воду, роздумуючи над тим, наскільки необережно поводжусь. Якщо я не герой ісекаю, то хто я?

Але в голові роїлась інша думка. Чому мені так знайоме ім’я Алтос? Я згадав момент із дитинства.

— Батьку, а хто це на фото з тобою?

— О, це мій старий друг, його звуть Алто—

— Алім, — втрутилася мама, комічно вдаривши батька газетою по голові.

Невже мій батько міг знати цього Алтоса?

Я вже збирався виходити, коли зустрів її… Низенька, у прекрасній білизні, багряно-червоне волосся, акуратне личко… Втім, у мене вже летів стілець.

— Хто ти вбіса такий?! Якого робиш у моїй ванній?! Рейвере, тут збочинець!

— Ч-чекай, все не так!

На терасі маєтку панувала тиша. Лише розмірене дихання пані Ріти наповнювало простір.

— Як думаєш, Алексіосе, Алтос справді ставить на цього пацана? В ньому ж навіть мани немає.

— Мамо, повірте, Алтос не помиляється. До того ж, він досі живий, навіть мені під вашим тиском непросто буває, а що вже казати про простого хлопа, який не володіє магією.

— Твоя правда, але думаю, що ставити на нього не вартує. Треба знайти когось ще.

У цей момент терасу осягнув крик із ванної.

— Ну, час піти до них. Знайомство, бачу, вже успішне, чи не так? — перепитала Ріта з ледь помітною усмішкою.