Глава 1

Сьогодні у Меліси важлива подія — їхній університет приймає міжнародний симпозіум із вищої математики. Учора ввечері вона розповідала мені деталі, і чесно кажучи, я не стільки намагався зрозуміти, скільки просто слухав її голос — той особливий тон, яким вона говорить, коли справді хвилюється, хоч нізащо в цьому не зізнається. Двадцять з гаком років разом, а я досі можу годинами слухати, як вона щось пояснює.

Мій календар сьогодні порожній — усе заради цього дня. Стою біля входу до університету, як школяр перед побаченням.

— Лазарю, ти виглядаєш краще за мене. Тепер я переживаю, що тебе відправлять доповідати замість мене, — вона з’явилась нізвідки, і її губи торкнулись моєї щоки. Знаю ці маневри — насправді перевіряла мій парфум. Той самий, що їй подобається.

— Про що ти взагалі говориш, сонце? Ти виглядаєш неперевершено. Так серйозна й ділова жінка, — обійнявши її за талію, я притягнув Мелісу для поцілунку. — Моя жінка.

— Он як? Серйозна? Твоя? Ти тому щойно розмазав мою помаду? Щоб я виглядала більш по-діловому?

Я посміхнувся, відчувши слід її помади на губах. Вона відкрила сумку, дістала вологі серветки й почала витирати мене — рухи дбайливі, майже автоматичні, як у людини, яка робить це вже років двадцять.

— Я знаю, ти дуже зайнятий. Я могла добратись і сама, — сказала вона тихіше. Яка ж вона в мене сором’язлива, коли справді хвилюється, обожнюю це в ній.

— Пропустити подію, про яку ти мріяла сім років? Ні за які гроші світу.

Її розмазана помада виглядала напрочуд привабливо.

— Мені подобається недосконалість твого макіяжу. Але, напевно, краще виправити — цей вигляд лише для моїх очей.

— Добре, добре, поправлю по дорозі. Не хочу спізнитись, раптом пробки, — вона намагалась приховати нерви, але я знаю її занадто добре для цього.

Дорога до Вересневого університету займає всього тридцять хвилин. Меліса мило бурмоче текст своєї презентації, повторюючи його раз за разом. Ніякої музики в машині сьогодні — знак того, що для неї це справді важливо.

Університет був переповнений — колеги Меліси, купа іноземних науковців, що прибули для обміну досвідом. Досі не розумію, що саме їй так подобається у викладанні, але якщо це те, чим вона хоче займатись, — єдине, що я можу зробити, це вислухати й підтримати.

Можливо, я не до кінця усвідомлював, що доведеться прослухати ще й двадцять інших доповідей, коли скасовував свої плани на роботі. Перша доповідь була про якісь диференціальні рівняння — гаразд, тримаюсь. Друга — про щось із матрицями, я навіть згадав слово “детермінант” зі школи і подумки собі поаплодував. На п’ятій доповіді якийсь професор із Бельгії говорив рівно сорок хвилин, жодного разу не глянувши в зал, і я почав підозрювати, що він репетирує промову для себе самого, а ми тут просто випадкові свідки. На сьомій я почав рахувати, скільки разів доповідач скаже слово “отже” — дійшов до дванадцяти й загубив лік. Хтось поруч конспектував із таким запалом, ніби від цього залежало його життя, а я тим часом серйозно обмірковував, чи можна замовити каву, не привертаючи уваги половини симпозіуму.

Дев’ять доповідей по тому — нарешті черга Меліси. Я навіть не встиг заснути, хоча щиро готувався до цього ще з другої доповіді. Вона вийшла на трибуну, і зала якось інакше затихла — не з ввічливості, а по-справжньому.

Вона говорила про застосування статистичних розподілів для виявлення аномалій у великих масивах даних — щось про те, як реальні числа “поводяться” за законами передбачуваності, а підроблені чи випадково згенеровані — ні. Я чув цей текст удома вже двічі напередодні, поки вона репетирувала переді мною на кухні в старій футболці, розмахуючи дерев’яною лопаткою замість указки. Але в поєднанні з презентацією, слайдами й тим самим діловим тоном усе сприймалося геть інакше — навіть я, людина, що ледве тримається на “плюс-мінус” у бізнес-звітах, на мить щиро повірив, що розумію, про що йдеться. Хтось позаду мене захоплено занотовував кожне слово, і я вперше за весь день відчув щось схоже на заздрість — не до математики, а до того, з якою легкістю вона тримає в руках увагу цілої зали науковців удвічі старших за неї.

Я дивився на неї й думав: ось людина, яка вчора не могла знайти власні ключі від машини, а зараз пояснює бельгійським професорам, чому шахраї завжди видають себе цифрами. Одна з найкращих суперсил, які я знаю.

Меліса чудова, у свої тридцять вісім. Довге русяве волосся, яке вона завжди недбало закидає за плече, коли зосереджується — і зовсім не помічає, коли пасмо вперто повертається назад на щоку. Повні губи, які зараз, попри стерту помаду, все одно вигинаються в цю її половинчасту усмішку. Темно-карі очі, які на сцені вже не сором’язливі, а гострі, майже хижі — зовсім інша Меліса з’являється, коли вона говорить про цифри. Невисока, фігуриста, у діловому костюмі, який сидить на ній так, ніби пошитий саме для цього дня, хоча я точно знаю, що куплений він був поспіхом три тижні тому, бо “стара форма для доповідей мене вже дратує”.

Ми однолітки, і багато моїх друзів не розуміють, як можна провести з людиною більше двадцяти років, відколи тобі виповнилось вісімнадцять. Ніби це має набриднути, ніби у якийсь момент неминуче доведеться шукати щось нове. Але це дуже легко, коли ця людина — Меліса. Мабуть, тому що вона й досі вміє мене дивувати — то новою впертою думкою, то отим поглядом зі сцени, якого я не бачу вдома.

Колись вона зустрічалась із Макаром, моїм найкращим другом, — ще до того, як їхні стосунки стали серйозними, саме він нас і познайомив, привівши на якусь вечірку, де я простояв весь вечір мовчки, бо не знав, що їй сказати. Вона обрала мене. Макар тоді сміявся, казав, що я протримаюсь у стосунках з нею максимум півроку, бо в неї на все є своя думка, і жоден чоловік цього довго не витримає. Що ж, минуло двадцять років, і він досі не визнав, що помилився — хіба що тепер жартує про це вже інакше…Так, вона має свою думку буквально на все, аж до того, як правильно розставляти тарілки в шафі чи складати рушники — у неї є якийсь особливий спосіб, з рівним потрійним згином, який вона показала мені ще в перший рік нашого спільного життя і відтоді щоразу перевіряє, чи я не збився назад на свій “хаотичний варіант”, як вона це називає. Але навіть коли ми не погоджуємось, наші суперечки можуть тривати годинами — і це не сварки, як здавалося Макарові тоді, а конструктивні дебати, після яких я завжди трохи закоханий сильніше, ніж до того. Обожнюю ці вечори.

Меліса не є частиною моєї компанії формально, але скільки разів її погляд на цифри рятував мене від поганих рішень — не полічити. Я знаю все про її дослідження, хоч і не все розумію. Вона знає все про мою імперію, хоч і не є її частиною.

Презентація закінчилась. Чи буде незручно, якщо я почну аплодувати першим? Треба було звернути увагу, як реагували на інші доповіді — ось моя розплата за неуважність, поки я рахував “отже” бельгійського професора. Секунда паніки: а раптом тут не аплодують, а стукають по столу? Чи взагалі мовчки встають? Я швидко зиркнув по залу в пошуках підказки, але всі чомусь дивились на сцену, а не одне на одного, наче я один тут не знав протоколу наукових симпозіумів.

Ризикнув. Хлопнув один раз, перевіряючи ґрунт, — і зала вибухнула оваціями, ніби тільки й чекала мого дозволу. Видих. Дякувати богу, а то довелось би вдавати, що в мене раптовий напад кашлю і я зовсім не плескав. Меліса посміхнулась мені зі сцени — тією самою половинчастою усмішкою, яка означає “я все бачила”.

Що ж, моя робота турботливого чоловіка на сьогодні виконана на відмінно: не заснув, не сказав уголос жодного коментаря про матриці, і навіть аплодував у правильний момент. Можна потихеньку забиратись — і не забути забрати квіти в кур’єра, поки Меліса роздає компліменти колегам і вдає, що зовсім не шукає мене поглядом кожні тридцять секунд. Вона не любить публічних проявів уваги, тож тюльпани почекають до машини — там я їй нагадаю, хто тут насправді головна зірка вечора.

Кур’єр привіз її улюблені помаранчеві тюльпани — такі ж яскраві, як і вона сама.

Залишивши квіти в машині, я пройшовся навколо Вересневого університету. Колись я теж тут навчався — на спеціальності бізнес-менеджменту, бо з дитинства хотів мати власний бізнес, зовсім не підозрюючи, що все вдасться, не без проблем, але з моєю впертістю із підтримкою Меліси все вдалось. 

Ось і та лавка під старим дубом — точніше, тепер уже під новим деревцем: старий дуб вирубали під час реставрації кампусу, а це — його заміна. Але лавка та сама, на якій ми з Мелісою колись пили дешеве пиво й мріяли про майбутнє.

Перша назва компанії прийшла мені в голову саме тут. Я пообіцяв назвати компанію її ім’ям, а вона сказала, що це погана ідея.

— Раптом щось станеться — і це стане болісним нагадуванням про мене, — сказала вона, роблячи ковток зі своєї банки. — Краще вибери щось кругле та брутальне, щоб сама назва викликала повагу.

— Як щодо “Авенор”?

— Має швидко шукатись у телефонній книзі. Перші літери алфавіту — це може спрацювати, — сказала вона задумливо.

— Ніхто зараз не користується телефонними книгами, — пожартував я.

— О, ну звісно, містере “у мене бездротовий телефон”. Але не всі такі круті, — вона висунула язика. За чотири роки разом це вже стало нашою звичкою.

Так я і започаткував “Авенор”. Спочатку рахував ризики для одного знайомого страхового агента — просто підробіток на боці, кілька формул у зошиті. Потім найняв першого аналітика, потім ще двох, і ми почали пропонувати готові моделі скорингу малим страховим компаніям, яким бракувало власних актуаріїв. Крок за кроком ми доросли до того, що почали подаватись на тендери великих страхових холдингів.

Макар тоді мав власну маленьку студію — писав аналітичний софт, який погано продавався сам по собі, без “обгортки” у вигляді реальної експертизи. Мені ж потрібен був хтось, хто розуміє архітектуру систем не гірше, ніж я розумію ризик-моделі, тож я запропонував йому стати частиною компанії й оформити частку. Так само доєднався Данило — він узяв на себе всю інфраструктуру, дата-центри, все, що тримає чутливі фінансові дані клієнтів у безпеці. І Геннадій — спершу я думав, що нам потрібен просто дизайнер, а виявилось, що потрібен дизайнер саме інтерфейсів: жоден страховик не купить складну математику, якщо цифри виглядають як хаос у таблиці.

Тиждень тому я підписав великий контракт на впровадження нашої скорингової системи для страхового холдингу в Дубаї — величезний стрибок для бізнесу. Можливо, нескромно так казати, але я б назвав це вже імперією.

Меліса вийшла з корпусу — здогадалась, що я чекаю на неї на цій лавці.

— Генеральний директоре “Авенор Аналітікс”, чи не ви це сіли на щойно пофарбовану лавку у своєму непристойно дорогому костюмі? — сказала вона серйозним тоном, підходячи ближче.

— Що? Пофарбовану? — я миттю скочив на ноги, оглядаючи себе ззаду.

Вона розсміялась — тим самим сміхом, який видає її з головою, скільки б вона не намагалась триматись серйозно.

— Попався. Лавка чиста, як твоя совість після сьогоднішніх оплесків.

— Моя совість завжди чиста, — я знову сів, схопив її за руку й потягнув собі на коліна. — Знаєш, як для науковця, ти занадто задерикувата. Що мені з тобою робити?

— Гей, мої колеги можуть бути поряд, — вона озирнулась через плече без особливого переконання в голосі, більше для проформи.

— О ні, що вони подумають, якщо побачать тебе на колінах у власного чоловіка?

— Хм, окей. Напевно, подумають, що нам дитинство вдарило в голову. Нічого не поробиш — Мелісу Левиць можна списувати з рахунків, вона збожеволіла.

Я поцілував її у щоку.

— Що ж, можна їхати додому — святкувати твій тріумф.

— Не перебільшуй. Це всього лише презентація.

Вона вирвалась із моїх обіймів і простягнула мені руку. Я схопив її, і ми удвох пішли до машини, де чекали квіти.

— Ти мене балуєш. І мені це подобається, — вона стерла помаду рукавом і поцілувала мене в губи. — Кохаю тебе, Лазарю.

— І я тебе кохаю.

— Я знаю, — її посмішка була до вух.