Розділ 25. Нові Рішення (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 25

Нові Рішення

 

Єва бігла зі всіх ніг. Вона не розуміла, що відбувається й не чула розмов. Далі вулицею розповсюджувалося неприроднє сяйво. Портал був розташований до неї боком, тому дівчина бачила лише розмиту вертикальну лінію, що повисла в повітрі. Вона розгледіла озброєних агентів та метушню. Було складно бачити крізь зливу, але яскрава бірюзова лінія проливала світло навколо себе. Їй залишалося ще трохи, щоб накинутися на одного з арбалетників, а переслідувач послизнувся й значно відстав.

Блискавки освітлювали шлях. За коротку мить, Тан та батько влетіли в портал і… зникли. Здавалося, вони повинні просто впасти з іншої сторони, але вони зникли, немов за лінією було щось інше замість вологого повітря. Амеліус протягнув руку до розриву, і вона теж не з’явилася з іншої сторони. Тільки зараз дівчина помітила, що лінія стрімко стягувалася та ставала меншою. Єва тільки чула про портали, але, звісно, ніколи не бачила, щоб хтось у них прослизав.

Вітер гнав нескінченні насичено-темні хмари та розмітав вулицю. Він переставляв речі, куди хотів, та переносив забуту сушену білизну до інших домогосподарств. Одна зі старих черепиць впала в щілину між будинками, а новостворений водний потік підхопив її та відправив геть.

Єва зупинилася, коли від порталу залишилася лише цятка. Амеліуса відкинуло назад, немов відрізало мотузку, за яку той тримався. Дівчина здогадалася, що відбулося. Командир лежав у воді й кричав так, як ніколи раніше. За секунду грім доєднався і вони разом заполонили простір. Єва заплуталася. Вона… Її наздоганяли позаду, а спереду ще не помітили. Бігти на ефтан з арбалетами була погана ідея. Вона озирнулася в пошуках Уетбі, але злива повернулася до своїх звичних кольорів і нових силуетів поблизу не з’явилося. Єві потрібно було скинути переслідувача. Треба було десь заховатися, хоча б ненадовго. В одязі, сповненому дощової води, вона чкурнула через тісний прохід і побігла кудись, де її не будуть шукати. Єва хотіла скинути чоботи, щоб бігти швидше, але на це не було часу. Вона бігла. Вона не хотіла вірити, що все втрачено.

Вогні у вікнах деінде горіли. Єві не вдавалося позбутися переслідувача, бо чоботи залишали сліди. Проте вона змогла відірватися. Прислонившись до чиєсь стіни, Єва ослабила шнурівку та стягнула взуття. Промокла сорочка липла до шкіри. Вона ще раз торкнулася поясу, взяла чоботи в ліву руку і продовжила тікати. Вона знала куди їй треба, але спочатку — перечекати. Каміння та сміття періодично впивалися в стопи, але вологий бруд та потічки пом’якшували біг. Сліди від п’ят заливало та згладжувало набагато швидше, ніж від чобіт. Нарешті, після плутання декількома проходами, вона надибала закинуту напівспалену домівку. Єва пірнула всередину й забилася в кут, який неможливо розгледіти з вулиці. Всередині теж була вода, але не було болота. Шматочок даху нависав над нею, а стіни відганяли вітер, який теж шукав дівчину.

Єва важко дихала. Спочатку інтенсивний галоп, потім бійка, потім тривалі перегони. І це тільки за сьогодні. Раптом вона зрозуміла, що полишила брунатного під відкритим небом і той скоріш за все кудись втік від переляку. Це було неприємне розуміння. Дівчина важко дихала. Її тіло вимагало перепочинку. Єва пручалася цьому, бо ще зарано. Вона слухала сторонні шуми. Це було тимчасове лігво, потім треба бігти далі. Волосся лежало плоскою паляницею на її голові. Дівчина вдихала холодне повітря без обмежень. На щастя, буря не пропускала ці звуки далі декількох кроків, тому Єва наповнювала легені.

Вона продовжувала сидіти, поки циркулююча кров не застигла в жилах і вона не почала тремтіти. Нікого поряд не було. Навіть ніхто не пробігав. Єва притиснула блаватне око до шпаринки й подивилася на сіро-каштанову вулицю. Потім пересунулася до іншого отвору в стіні. Проходи були чисті від ефтанів. Вона піднялася й босими ногами продовжила свій шлях. Ноги швидко охолоджувалися, але так було безпечніше.

Ефтани вирубали ліси, ставили колодязі, засновували міста. І все для того, щоб від’єднатися від природи або підкорити її собі. Проте боги знали, як нагадати про свою присутність. Знали, як втрутитися в штучне та вигадане життя. Єва добігла до околиць центральної ринково площі. Зазвичай ранок був найактивнішою частиною доби для торговців. Але не сьогодні. Тканинні дахи деяких стійок зірвалися з кріплень і тепер майоріли, немов корабельні прапори.

Недалеко від ринку витримував негоду млинок. Млинком називали старий двоповерховий вітряний млин. В часи, які майже ніхто не згадає, якийсь багатий граф вирішив, зі своїх причин, збудувати вітряний млин посеред міста. На жаль чи на щастя, цей проект був приречений на невдачу. Жителі столиці виказували невдоволення, яке дійшло до самого верху і королівська сім’я особисто розпорядилася відтермінувати роботи. Через якийсь час і сама графська сім’я кудись переїхала і більше ніхто цим не займався. На сам млин навіть не встигли приладнати крила, але народне слово шириться швидше за накази королів. Саме тому кожен житель столиці хоча б один раз чув про дивакуватий «млинок» недалеко від ринку. Металеві деталі всередині були вивезені чи розкрадені, а сходи й частина стін прогнила та провалилася з часом. Тим не менш, каркас продовжував надійно стояти і, як будь-яка закинута будівля, приваблював дітей та безхатьків.

Єва зайшла у млинок. Наразі тут не було нікого. На подив, в таку погоду не було нікого, але Єву це не хвилювало. У дівчини були важливіші думки. Вона ступила на декілька сходів, які не були зруйновані. Потім зачепилася руками за верхні дошки та затягла себе на другий поверх. На другому поверсі було менше сміття та речей, ніж на першому. Єва примостилася на цілих дошках біля стіни, з якої можна було спостерігати за широкою вулицею. Вона дивилася крізь стіну. Дівчина навіть не знала, на що дивитися. Вона просто чекала. Вона хотіла вірити, що все відбувається так, як і повинно бути. Вона хотіла вірити, що він прийде. Вона пам’ятала, що вони домовилися побачитися після зливи, але окрім сподівань на зустріч у домовленому місці в неї наразі нічого не було. Єва прискіпливо дивилася крізь стіну й думала. Аналізувала.

Вона нарешті почала робити так, як хотіла, але все відбувалося зовсім не так, як треба. Вперше за тривалий час вона відчула себе щасливою, коли вони зустрілися поглядами. Більше її ніхто не стримував. Вони навіть обіймалися.

— Все повинно було бути не так!! — вона крикнула подумки і вдарила кулаком по хиткій дошці. — Я знову все зіпсувала! — вона вдарила ще раз і стукнула головою об стіну. — Я ненавиджу Гільдію! — третій удар змусив сухі волокна тріснути, тому дівчина стримала свою лють. — Ким я стала?! — сльози покотилися з очей. — Краще б я не народжувалася! — вона схлипнула сильніше.

Єва настільки втомилася, що вже не була в змозі тримати свої емоції. Оркестр грав різку та напружену композицію на фоні зливи. Купа думок змінювали одна одну. Різні думки привносили нові відтінки: радість, розчарування, злість, образу, смуток, піднесення. Їй поки нічого не було зрозуміло, окрім одного — вона вже не квапиться. Їй не має для чого квапитись. Вона не знала, навіщо їй квапитися, тому продовжувала мовчки сидіти.

Бурління всередині з’єдналося з бурхливим ранком. Чергова блискавка підсвітила самотній кинджал на поясі. Єва кинула на нього погляд, а потім вона витягла замотаний флакон і згадала про коробочку — найдорожче, що в неї залишилось. В неї перехопило подих, вона витерла очі та швидко розмотала надійний вузол.

Коробочка була пошкоджена. Це було помітно неозброєним оком. Куточок кришечки відколовся та з’явилася подряпина. Проте це було не найстрашніше. Вібрація під час удару могла створити тріщину в склі годинника. Єва обережно відкрила кришечку. Пухнаста сподівалася, що все добре. Вона вже ні в чому не була впевнена, вона лише сподівалася. Цілий. Пісочний годинник лежав неушкоджений у своїй колисці. Єва з полегшенням видихнула, закрила кришку та поклала в сухе місце поруч з чоботами.

Флакон був ще однією річчю, яка залишилася від батька. Річ, яка нагадувала про все гарне, що було в її житті. Вона відгорнула тканину та взяла в руку скляний флакон, схожий на продовгувату алхімічну колбу. Маленький сосуд за розмірами походив на її вказівний палець. Тонка робота склодувів завершувалася затичкою з пробкового дерева, яку ідеально підігнали під розмір флакона. За склом колихалася рожева рідина. Або парфумери заповнили сосуд трохи менше, ніж на половину, або частина всмокталася деревом — у будь-якому разі, навіть цього було достатньо. Аромат масел й квіткових есенцій відчувався, якщо піднести пробку до носа. Єва й гадки не мала, що це були за квіти. Вона не розбиралася в ботаніці. Це був м’який, але стійкий аромат. Той самий аромат, який неповторно прикрашав вельможних жінок. Той аромат, який ставав нестерпним, якщо не знати, як ним користуватися і вилити на себе увесь флакон. Дівчина поклала флакон поруч з годинником та розтріпала налипле волосся.

Пухнаста відволіклася. Їй більше не хотілося плакати. Все не так погано, як здалося на перший погляд. Уетбі живий… Скоріш за все. Вона точно не бачила, щоб він помер… Він просто зник… Отже, він може бути де завгодно, а це давало надії і створювало можливості. Дівчина відкотила рукава мокрої сорочки та переставила чоботи з іншої сторони. Їй не хотілося знімати одяг, бо для цього треба було позбутися обладунків.

Єва залучилася до обмірковувань. Чи може вона повернутися у замок?

— Ні, — однозначна відповідь сплила у голові. — Мене схоплять. Мене будуть судити. За що? Я нікого не вбила. Але я порушила устави, — погляд спрямувався у стелю. — Мене звільнять. Це точно. Полишать посади і, можливо, виставлять з фортеці. Можливо, будуть тримати під вартою увесь цей час. Амеліус… Ні! — чітко вирішила вона. — Мені не можна повертатися. І пожитки доведеться теж залишити. Прослизати в фортецю занадто довго, а інакше дістатися кімнати буде важко. Тільки не після сьогоднішнього.

Вона витягла з кишені платиновий гільдійський жетон. Швидкий сміх промайнув у повітрі. Єва прикрила рота від здивування, але тонка посмішка закарбувалася на обличчі. Вона відклала жетон до флакона та коробочки. Оркестр грав спокійне адажіо. Злива не припинялася, але відчувалося, що пік вже пройдений. Тільки тепер Єва звернула увагу на запах дощу, що вщерть заповнив млинок.

Нова думка виникла мимоволі: вона повинна знайти батька. Вона хоче його відшукати. В неї більше нічого немає. Єві було потрібно тільки це. Чого б їй це не коштувало. Дівчина відчула, що прагне саме цього. Прагне більше всього на світі. Вона була готова зазирнути у будь-який куточок Материку. Була готова відвідати місця про які раніше навіть не чула. Вона була впевнена, що вони ще зустрінуться. Нарешті знову зустрінуться… Але спочатку треба дочекатися Уетбі та Тана в млинку, бо може вони в місті і тоді все буде набагато швидше.

Пухнаста кинула погляд на речі й знову почала вдивлятися у столичну вулицю крізь стіну. Монотонна злива однаковими краплями заспокійливо колихала гарну дівчину. Грім здавався все тихішим, а блискавки слабшими. Вражаюча втома скувала срібноволосу. Вона кліпала очима, коли ті закривалися, щоб збадьорити себе. Їй конче потрібен був відпочинок. Їй неймовірно сильно хотілося спати. Єва відключилася.

Ранок був запальним, але він не міг довго ображатися, особливо на свого найближчого друга. Театральна вистава завершилася і хмари розійшлися. Лише декілька залишилися чекати сцени після завіси, проте й вони скоро підуть. Не існує нічого вічного, але все існуюче постійне. Коли щось закінчується, то нове негайно розпочинається. А потім і нове зістариться… Волошкове небо готувалося до приходу Дня. Справедливий День та нахабний Ранок з повагою відносилися один до одного, тому Сонце спокійно проходило свій шлях крізь небосхил. Воно встигало побачити кожен куточок Материку, кожне селище Ефтанамерії. Доброзичливе Сонце квапилося, бо знало, що наївний День знову поведеться на спокусливі вечірні чари. Але наразі спокій і полегшення приходили у місто. Яскрава жовта цятка наближалася до зеніту та намагалася просушити столицю. Принц був посунутий з престолу і більше його ніхто не бачив, хоча з’явився новий вітер. Цей молодий простак грався, тримаючись низько до землі. Він невимушено розганяв залишки струмків та залишав калюжі. Простак ще не знав, що рано чи пізно йому доведеться стати самозакоханим егоїстом.

— Всі дерева пообдірвала, собака тяка, — обурювався хтось на нижньому поверсі млинка.

— Так той і добре, вони нарешті поскидували своє помаранчеве листя за одну добу, — заперечував хтось інший.

— Ну може твая правда, — погодився перший та харкнув на підлогу. — Дай я теж вкусю шматок. Чого тільки ти їш?!

— Та на-на, тримай! Тільки не слиняв. І що ми, будемо щось з нею робити?

— Та полиш дівку, дурне. Чи ти думаєш, що в неї повненький мішок золотца лежить?

Єва різко відкрила очі. Вона прокинулася з думкою, що не хотіла засинати. Невже вона пропустила, як прийшов Уетбі? Може, він її не знайшов і подумав, що вона не прийшла? Тривожність охопила дівчину. Коли вона підскочила, одна з волосин боляче вирвалася з голови, бо застрягла між дошками під час сну. Єва почала оглядатися довкола. Всі речі лежали на своїх місцях, нічого не було вкрадено. Одяг був досі вологим, а значить, що вона відпочивала не дуже довго. Вона підійшла до сходів та перекинула голову через дошки, роздивляючись перший поверх догори дриґом.

— Оночки й прокинулася, — двоє безхатьків сиділи навпроти входу та дивилися на хвилясті пасма, які звисали з другого поверху.

— Злива давно закінчилася? — запитала стурбована дівчина.

— І вам здрасті! Та от-от остання хмара докрапала. А ти звідкиля?

— Ти щой то й вимову не чуєш? Не місцева прям готовий забитися.

— Не місцева? Ти давно бачив таких гарних не столичневих дівок?

— Давай заб’ємося?

— А давай!

— Я кажу, що вона не звідсіля. Може навіть з Портенду.

— Вейомська, Ютан бачить!

Обидва витріщилися на Єву, немов вона була зобов’язана брати в цьому участь.

— Так, я з Портенду, — відповіла здивована дівчина й швидко підняла голову, бо та пішла обертом.

— Опа! Віддай сюди! Тепер я їм самотужки.

— Звідкіля ти знав?!

— Недарма мене матінка в дитинстві в Портенд катала.

— Ти вгадав! Тобі просто пощастилося й все!

Єві стало легше на душі від розуміння, що вона не проспала. Вона привела волосся до ладу, обтрусилася, натягла чоботи та з трепетом склала речі. Після чого повторно все перевірила й зістрибнула до низу.

— Ох ти ж! — вигукнув один з безхатьків.

— Вона ще й і в броні розгулює.

— Хтось приходив поки ви сиділи? — випадково наказовим тоном запитала Єва.

— Нііі, — злякано протягнув один з них.

Єва вийшла на вулицю. Солодкий аромат зустрів її першим. Солодкий, але не надмірно, аромат після дощу не залишав байдужим нікого. Вейці повідкривали вікна, а дорослі збиралися на роботу, щоб день промайнув не повністю безглуздо. Дівчина озирнулася в пошуках знайомих облич. Жодного не було на горизонті. Треба було дивитися правді в очі — вони не прийдуть. Пухнаста розуміла це. Вона змирилася з дійсністю і впевнилася у своїх рішеннях. Легкість у грудях здіймала її до небес. Вона нарешті не боялася помилитися. Вона нікому нічого не винна. І вона нарешті знайшла особисту мету.

Пухнаста пройшла до ринкової площі, де в одному з кутів збиралися вози, які перевозили ефтан з одних місць в інші. Єву поки що ніхто не буде шукати. Вона чудово знала, як працює оповіщення в СКГ — в неї ще був час, щоб полишити Вейом. Відправитися кудись ще. Будь куди. А ще… Вона відчувала… всередині себе відчувала, що батька немає в столиці. Вона не могла це пояснити, проте довірилася відчуттю.

— Гей! Куди ви збираєте? — запитала Єва в рудобородого дварфа.

— Куди дварф може збирати?! — привітливим здивуванням перепитав бородатий. — В Дварфійські Землі їдемо. Скоріш за все у Монт, але вирішимо по ходу подій.

— Є ще місця?

— Все забито, люба, — розводив руками візник. — Взагалі повинні були виїхати зранку, але гроза, — він скорчив міну. — Ми чекаємо на одного ефтана й відправляємося.

У дварфа була широка крита бричка, запряжена двома доглянутими конями та й сам візник виглядав досвідченим.

— Може вам потрібні охоронці? — вирішила спробувати Єва, показуючи свої обладунки та кинджал.

— Вибач, все дійсно зайнято, — ґречно вибачався дварф та показав на бричку в іншій частині ринку. — Он там, Рейдарі, запитай — може, в нього є місця. А так загалом, всі тільки починають підтягуватися, тому впевнений: ти ще знайдеш можливість.

— Я готова працювати за їжу та місце у бричці, — наполягала Єва.

Дварф видихнув, почухав потилицю та окинув поглядом ринкову площу, де поодинокі торговці ремонтували свої столи, стійки та намети.

— Взагалі-то, — почав він, розмірковуючи над пропозицією, — ми якраз чекаємо на охоронця. Я вирішив домовитися з новеньким ельфом. Він сказав, що нещодавно влаштувався до королівської варти і в нього буде відпустка. Тож, він наче може приєднатися, але його досі немає. — він замовк обдумуючи, а Єва не втручалася. — Будемо вважати, що певно в нього є важливіші справи. Мої вітання, ваша ставка виграшна і ви отримуєте можливість працювати з найкращим перевізником у Дварфійські Землі на усьому Материку! — підсумував візник, а хтось у возі заплескав в долоні.

— Чудово! — зраділа Єва. — В мене є трохи часу на підготовку?

— Я запрягаю коней прямо зараз, тому якщо не встигнеш, то доведеться бігти за возом, — посміхнувся дварф та простягнув руку. — Борислав.

— Єва, — дівчина потиснула долоню та швидко побігла назад звідки прибігла.

— Приємно мати з вами справи, міледі! — крикнув він у слід та почав готувати коней.

Пухнаста хутко досягла млинка та забігла усередину.

— … і король їй так і казав… Ох, — злякався один з двох безхатьків.

— Знову й ти? Скучила?

— За той час поки мене не було ніякий літній чоловік або дварф не приходили? — спитала Єва.

— Ні.

— Так тебе ж це й трохи всього не було. І куди так квапиться?

Єва кинула погляд на другий поверх, потім розвернулася та оглянула вулицю. Вверх вулицею група чоловіків піднімала якесь крісло за допомогою мотузки, що перекинули через товстий металевий гак, який був вбудований у дах будівлі. Тим не менш, жодного знайомого силуету чи обличчя довкола. Пухнаста озирнулася вдруге й побігла вниз вулицею у напрямі ринку.

— Ні привіт, ні до побачення. Ну і манери.

— Так ти ж сам і сказав, що вона селючка з Портенда. На що ти розраховувався?

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨