Розділ 20. Нарешті Разом (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 20

Нарешті разом

Ніч була в самому розквіті. Вітром розносилися звуки новітніми столичними вуличками, зачіпали вікна й просочувалися крізь шпаринки. Уетбі спав. Солодко відпочивав під дірявою ковдрою. Тепло від печі продовжувало протистояти холодному вітру, хоч палаюча деревина вже давно перетворилася на розпечене вугілля, що повільно тліло. Помаранчеві жилки прикриті сірою золою, немов магічна океанічна жеода, іскрили на фоні тіней від місячного сяйва, яке пропускав старий вартовий.

Звичні зовнішні шуми, проковзали у притулок, де всі місцеві відпочивали. Навіть раптовий стук у вхідні двері нічого не змінив. Повторний стук. Уетбі схопився з ліжка та озирнувся. Замок був на дверях, тому можна було не хвилюватися.

— Хто це? — промайнуло в голові дослідника. — Я нікого не чекаю цієї ночі.

Стук продовжувався. Хтось дуже хотів привернути увагу мешканців цього будинку.

— Жах! — Стір прокинувся та почав обурюватися. — Я так добре відпочивав.

Уетбі мовчки одягнув штани з простою сорочкою та підійшов до вікна. Коротке волосся стирчало в усі боки, ловлячи спокійне освітлення. Господар будинку визирнув з-за стіни. Запряжена гарба пригальмувала навпроти дому Уетбі, і дварф стояв біля вхідних дверей, продовжуючи стукати по дереву. Рудобородий повернув голову наліво і, зустрівшись поглядами з літнім чоловіком, поклав повний мішок під дверима. Дварф заліз на віз в якому залишалося трохи сіна. Він негайно натягнув збрую на коні й рушив далі по вулиці.

Уетбі прискіпливо дивився, як віз зникав між будинками, після чого окинув поглядом вулицю. Звичні нічні звуки здавалися тихішими, ніж зазвичай, на фоні скрипучої гарби, що порушила сон одноповерхової будівлі. Мовчазний незнайомець з’явився так само дивно, як і зник, залишивши неочікуваний пакунок. Сонний винахідник навіть не встиг злякатися від загадкової зустрічі. Він продовжував вдивлятися крізь старого вартового, але більше нічого не відбувалося. Далі по вулиці лилося світло з вікон торгаша антикваріатом, який, здавалося, ніколи не спав. Думки про цього торговця дивним чином навели Уетбі на тривіальне розуміння: цей мішок міг бути від Вінні.

Без зайвих вагань, чоловік відімкнув замок. Він не озирався і навіть не виходив за поріг, тільки трохи відчинив двері. Цього було достатньо, щоб затягнути легку торбу всередину та хутко замкнути вхід. Кожен з мешканців, хто встиг прокинутися, з цікавістю спостерігав та очікував.

— Ну і що-що там? — першим не втримався Стір, який лежав дуже близько до вхідних дверей і бачив все з перших рядів.

Уетбі не відповів, замість цього він сконцентровано витягав сіно, яке було щільно набито в мішок. Він шукав те, задля чого був змушений залучити своїх знайомих і друзів. Те, що нарешті поверне йому сенс існування. Поверне захоплення наукою.

Науковець сидів на підлозі, вдивляючись у мішок у тьмяному освітленні. Коли третина сіна оточувала Уетбі, немов м’яка хмара, він запустив руку, намагаючись намацати хоч щось. Не знайшовши нічого, він почав звертати увагу на важливі деталі — торба була занадто легкою. Набагато легшою за його винахід. Руки опустили мішок. Він важко видихнув.

— Ні! — подумав Уетбі та почав активніше розкопувати сіно.

— Любчику, що за метушня? — ласкаво запитала Акая. — Твій день народження завтра. Ти можеш сьогодні відпочивати.

Дослідник доторкнувся до чогось. Він обережно схопив цю річ, яка була твердіша за сіно і вміщувалася у долоні. Підсвідомо промайнуло знайоме відчуття, але він не звернув уваги й витягнув знахідку з торби. Здивування. Він наблизився до печі, щоб краще розгледіти.

Він тримав невеличкі корінці, які зрослися між собою у форму, схожу на грошовий мішечок. Уетбі стояв між білим світлом, що лилося з вікна, та помаранчевим миготінням з печі й уважно роздивлявся. Йому здавалося, що він ще спить. Це був просто дурний сон. Покрутивши в руці, дослідник впевнився, що мішечок пустотілий всередині. Потрясіння. Він застиг на місці, неспроможний щось зробити. Він застряг у думках та спогадах. Треба прокинутись.

— Якого… — промовив Уетбі, подивився на Кіліна перед собою та кліпнув очима.

— Що сталося? — питав мідний ключ.

Майже всі прокинулися від нічної динаміки. У господаря будинку впала щелепа, застигла посеред фрази. Він спробував зібратися з думками. Сів на ліжко та продовжив крутити дерев’яну річ.

— Хто це? — невпевнено запитував Стір.

Уетбі мовчки поклав дерев’яний мішечок на ліжко та витрухнув усе сіно з мішка. Він почав шукати щось в ньому: розсував сіно по підлозі, бив зверху, уважно роздивлявся. Сапка. Він витягнув з сіна невелику металеву сапку. І все. Більше нічого. Тільки запашні сухі стебла. Уетбі закрив очі, важко дихаючи. Поруч з ним зітхнув віник від розуміння, скільки тепер треба буде прибирати. Це змусило Уетбі зібратися.

Кинувши погляд у вікно, він побачив темряву. Нічна темрява починала розпливатися, але поки що протистояла наполегливому Ранку, що був готовий з’явитися з години на годину. Винахідник хотів рушити до Вінні без жодних зволікань, бо в нього були запитання, але було надто небезпечно. Треба чекати. Він повернувся на ліжко. Тиша навколо перетворилася у напругу. Це була вимучена тиша. Очікуюча тиша. Навіть Стір мовчав.

— Це небезпечна річ, друзі, — раптово почав Уетбі, крутячи дерев’яшку в руках. — Я не маю жодної гадки, як вона опинилася в нашому будинку, але я обов’язково з’ясую це сьогодні. Я з’ясую… промовив Уетбі, роздумуючи. — Так, я з’ясую і потім вирішу, що з ним роб…

— А він розмовляє? — втрутився Стір, не втримавшись.

— Стіре, ну, скільки можна, — коментувала Ельфетра. — Дай новенькому звикнути до оточення та й до… — срібна ложка запнулася.

— Слова проковтнула? — грубив каструлька.

— До тебе! — розлютилася Ельфетра. — Хай до тебе звикне, дурне! Та була б я на місці новенького, то теж мовчала б якомога довше.

Ніхто не підтримав сварки цих двох. Вони заповнювали кімнату фразами, перекидаючись з одного кута в інший, але залишили некомфортну тишу щойно замовкли. Обом стало ніяково й вони не наважилися продовжувати.

— Чи можемо ми його залишити? — запитала Акая, витримавши паузу після довгоочікуваної тиші.

— Ні, не можемо, — без пояснень заперечував господар.

— Чи можу я бути в нагоді, Сіре Уетбі? — звернулася невеличка скринька.

— Ні, Зарі Самбері. Не сьогодні.

— Вже двоє новеньких не залишаються з нами. Дивно, — почувся переривистий голос свічника на печі.

— Занадто небезпечно. Ми не можемо його залишити з нами, — Уетбі підійшов до кухонного столу, розгорнув залишки вчорашнього сиру й відкусив. — Я закрию сьогодні це неочікуване питання і ми ввечері почитаємо книжку, як домовлялися.

Під схвальні голоси тих, хто вже прокинувся, Уетбі дістав ключ з літерою «У», відімкнув замок та зайшов у свій кабінет. Всередині було так само тепло, як і в першій кімнаті, бо тепла від печі вистачало, щоб обігріти весь будинок.

Босими ногами Уетбі наблизився до робочого столу крізь непроглядну пітьму. «Чим темніша Ніч, тим яскравіші зірки». Цитата, яку він колись прочитав в одній книзі, промайнула у голові. Уетбі сів у своє дубове крісло. В кабінеті не було зірок, замість них аромат паперу та пергаменту допомагав орієнтуватися в темному просторі.

— Як ся маєш, Іріс?

— Все добре. Ти сьогодні рання пташка? Щось сталося? — хвилювалася брошка.

Уетбі обережно поклав мішечок на стіл та почав діставати Іріс з шухляди.

— Ти ніколи не повіриш, у яку гру вирішила пограти зі мною доля. Пам’ятаєш, я колись давно коротко описував дерев’яну знахідку, яка випала з розриву?

— Ох, невже це вона? — здивувалася брошка, коли її м’яка подушка опинилася на столі поруч з мішечком.

— Так, — стримано відповів Уетбі.

Іріс не знала, що сказати. Вона мовчала.

— Я впевнений, що це саме він, але як?

— Хіба він не повинен бути під охороною на острові?

— Повинен.

— Може, тепер тобі буде чим зайнятися? — невпевнено пропонувала Іріс. — Ти давно хотів попрацювати над чимсь із твого минулого життя.

— Але не над цим, Іріс, — заперечував винахідник, запалюючи свічку. — Я не маю жодної гадки, як ця річ опинилася в мене. Я досі навіть не маю гадки, на що вона здатна.

— Слухай, Уетбі, може, це просто дерев’яна фігурка? — заспокоювала брошка. — Я розумію, що це перша річ з порталу, яку знайшло королівство, але, можливо, ти надаєш їй занадто багато сенсу?

Розмови, які продовжувалися у великій кімнаті підкреслювали тишу кабінету, надаючи діалогу Уетбі з Іріс нових фарб.

— Я не хочу ризикувати. Я не хочу ризикувати, коли це не обов’язково. Мені потрібен тільки мій пристрій. Просто хочу завершити те, що колись давно почав, — відповів дослідник та підійшов до однієї з шаф, тримаючи в руці свічник.

— Амеліус все ще голова гільдії?

— Не чув, щоб його відсторонювали, а сам він навряд піде на пенсію. Ця… — Уетбі стримував емоції. — Цей чоловік скоріш помре, ніж відступиться від свого. А до чого тут він?

— Гадала, що, може, якщо він вже не служить короні, то, може, нікому й справи до всього цього немає, — Іріс витримала паузу та продовжила: — Я хвилююся за тебе… Уетбі…

— Що? — трохи роздратовано втрутився господар будинку, підходячи до столу з товстою книгою обшитою оксамитом.

— Уетбі, — продовжила брошка, — ти зовсім змінився, відколи ви перестали спілкуватися. Скільки вже пройшло кіл?

— Два роки, — зітхнув Уетбі та поклав книгу на стіл поруч з мішечком. — Більше…

— Невже в тебе немає можливості якось зв’язатися з нею? Невже вона не дала ніякого натяку?

— Іріс, я… — Уетбі сів за стіл та закрив долонями обличчя, — я не хочу про це говорити, — він замовк на декілька секунд. — Ні, вже немає. Не після того, як мене вигнали з палацу. І ні, жодного.

— Вибач, я знаю, що я все це вже питала, але… Ну… але пройшло вже два роки, Уетбі, навіть більше. Може вже час відпустити. Я впевнена, що вона живе щасливе життя. Можливо, вона виконує якісь накази в інших землях, чи проводить там операції. Ти дав їй більше, ніж будь хто міг би дати.

Мовчазна тиша зазирнула до кімнати. Мовчазна тиша, яку ніхто не кличе. Мовчазна тиша, яка з’являється саме в таких розмовах і тільки в таких розмовах. У сусідній кімнаті мешканці притулку продовжували щось активно обговорювати. Будинок прокидався, ніхто не збирався більше спати. Уетбі напружився. Звук від удару кулаком по стільцю змішався з тишею та розтанув у ній, так само, як і важкий видих.

— Це єдине, що в мене залишилося. Спогади — це все, що я зараз маю… — його руки обм’якли.

— Може вс…

— Я завітаю сьогодні до книгаря, — більш впевнено продовжив Уетбі. — Тільки треба спочатку здихатися від цієї посилки. Її можуть шукати, — він зібрався з думками та відкрив книгу посередині.

— Не квапся. Викидати її може бути ще більш небезпечним, бо…

— Бо хтось знайде. Так, я згоден, — він гортав сторінки одна за одною, шукаючи щось в освітленні воскової свічки. — Тоді треба його знищити. Я повинен був зробити це ще тоді, в Челхіні. Ось! — вигукнув Уетбі, проводячи пальцем по тексту й зачитав: — Наша мандрівка завела нас у Челхін, де за свідченнями добропорядного селянина з Коротких Лісів, був його брат у третьому коліні, що особисто бачив портали. Коли ми дісталися Челхінівських полів, то знайшли потрібного ефтана, який погодився провести нас до клаптику дубових хащів, де він бачив розрив коло тому. Ефтан не міг згадати, як виглядала його знахідка, окрім того, що він був великий. На місці події не було наявних змін, що могли б свідчити про активність матерії в цьому місці. Дорогою назад ми відбили напад вовків, але ефтан зазнав смертельних ушкоджень.

— Пам’ятаю, як ти це писав саме за цим столом, — задоволено коментувала Іріс.

— Але це брехня, — додав Уетбі. — Король Іоганн особисто розпорядився приховати справжній випадок. Навіть королівська цензура не знала про це. Це була приватна аудієнція. Він поклав це на мої плечі і я не підвів його. Кожна державна копія «Посібника з порталів» містить саме цей запис.

— Що?! — щиро здивувалася брошка. — Ти ніколи не казав.

— Спочатку не було мандату, потім потреби, але зараз коли короля немає, гадаю, що я зроблю про це запис на днях, — він дістав малюнок, вкладений у корінець розгорнутої книги, та підтягнув мішечок поближче. — Один в один, такі самі лінії. Один в один, — підсумував Уетбі порівнюючи малюнок з предметом.

— Скажи хоч декілька слів. Мені дуже цікаво. Ти описував цей предмет з порталу, але ніколи не деталізував події.

— Того ефтана вбили не вовки, — без підготовки почав дослідник, тримаючи руку на книзі. — Ніяких вовків взагалі не було. Був тільки неймовірно симетрично-еліптичний портал з якого вилетів сяючий предмет. Цей предмет врізався у того чоловіка і вони впали разом. Предмет перестав сяяти, а чоловік втратив свідомість. Портал швидко зачинився, немов хтось просто відчинив розрив, щоб щось викинути. Незнайомим предметом був цей дерев’яний пристрій, а тіло ефтана виявилося бездиханним і навіть знахар, який був з нами, не зміг нічого вдіяти, бо було пізно. Все сталося дуже швидко. Тіло ми віднесли до селища, а мішечок я підняв і більше той не світився жодного разу аж до того, як було вирішено відправити цей предмет до острова. Більше я його не бачив до сьогоднішнього дня… і сподівався, що не побачу. Це якщо дуже коротко, — Уетбі зітхнув, стиснув губи та задумався. — Тому, як бачиш, він не такий безпечний, як здається. І я гадки не маю, що від нього очікувати, — підсумовував дослідник, розмахуючи малюнком. — І так, це замальовка потойбічного предмету, яку я зробив для себе.

— Що плануєш далі? — запитувала Іріс, яка була під враженнями від новини.

— Після того, як поспілкуюся з Вінні, то розберуся з цим. Не знаю, може звернуся до Тана. Сподіваюся, що Вінні в книгарні, бо дуже хочу дізнатися всі деталі. Я впевнений, що це від нього.

Іріс більше нічого не сказала, а Уетбі нічого більше не розповідав. Він загорнув дерев’яний мішечок у пустий аркуш та заховав його вглибині останньої шухляди. Треба було дочекатися ранку, тому Уетбі, оточений записами, шафами, книгами й шафами з книгами, сидів на різьбленому дубовому кріслі. Хтось може подумати, що він спалював час, замість того, щоб зайнятися чимсь важливим, і буде неправий. Насправді ж, літній винахідник і колись поважний дослідник заспокоювався, гортаючи свою книгу. «Посібник з порталів» був працею всього його життя. Численною кількістю ілюстрованих розривів розквітали сторінки. Неймовірна кількість порталів, описаних свідками та й тих, які Уетбі побачив особисто, була зображена та деталізована всередині книги. Хронологія, систематизація, коментарі, висновки, ідеї та концепція. Уетбі вклав всього себе у це творіння. В нього не було нічого, окрім статків, що дозволяли не голодувати. Нічого, окрім спогадів. І посібник створював відчуття ностальгії — нагадував Уетбі, ким він був раніше.

Пройшов тривалий час перед тим, як тоненькі світлі полоси почали просочуватися під кабінетними дверима. Дослідник повернув книгу на полицю, загасив свічку і поклав Іріс до шухляди.

— Скоро повернуся, — звернувся він до неї.

— Пам’ятай, що ти багато зробив за своє життя. Я пишаюся тобою і завжди буду готова допомогти, — мовила брошка, коли господар майже вийшов до іншої кімнати.

— Я пам’ятаю. Дякую тобі, — Уетбі було приємно це чути.

— Чагріне, а ти що думаєш? — запитав він у грамофона після того, як замкнув кабінетний замок.

Відповіді не було.

Вхідні двері відчинилися і свіже ранкове повітря ринуло назустріч теплій оселі, граючись з розсипаним сіном. Уетбі був одягнений у ті самі речі, що й вчора. Він швидко промайнув за ріг, притримуючись протоптаного маршруту. Місто жило своїм життям, але у винахідника не було настрою спостерігати за ефтанами. Натомість він спостерігав за небом, пильно оглядаючи все довкола.

Владна Ніч була здатна тримати місто у своїх обіймах впродовж всієї доби. Смиренний День не міг їй завадити, а Вечір навпаки допомагала, і лише Ранок був здатний втрутитися у нічну фортецю. Невпинною хвилею Ранок розмивав нічні кольори. Зорі, немов вартові темного небосхилу, починали ховатися щойно Ранок разом з хоробрим Сонцем здіймали свої променеві списи понад обрієм. Чим темніша Ніч, тим яскравіші зорі, але з настанням Ранку тільки найхоробріші залишалися захищати Її Величність. Ніч симпатизувала нахабним, а Ранок був саме таким. Вони загравали одне з одним, ніби дикі тварини. Це було щире кохання. Палке кохання. Нищівне кохання. І Ранок завжди виходив переможцем, залишаючи прискіпливий Місяць тліти на яскравому, немов дорогоцінний опал, градієнті. І так повторювалося кожної доби, кожного кола, кожного року, до тих пір, поки Ніч темною жар-птицею не перехоплювала втрачений палац до своїх рук знов.

Уетбі пройшов крізь прохід між домом Ганни та за короткий проміжок підійшов до ґанку книгарні, яка давно не приймала відвідувачів. Наблизившись до входу винахідник побачив купу ефтан, які скупчилися біля входу. Вони не були схожі на покупців, бо стояли осторонь та занепокоєно шепотіли. Серед них був вже знайомий чоботар. Уетбі кинув погляд на книгарню і помітив жорстоко вибите вікно, немов хтось влетів у нього, хоча двері все ще були зачинені.

— Твоєму товаришу непереливки. Його Ніч була цікавішою, ніж у мене, — посміхався шпигун у напрямі Уетбі, але той проігнорував звернення.

— Що ж той-та таке робиться, — казала перелякана жінка з дому навпроти.

— Так-так, я збиралася робити зранку. Прокинулася я, а вона тримала лезо в той руці, — розповідав хтось позаду.

Уетбі обернувся та побачив інше скупчення мешканців околиці, які роздивлялися мертвого чоловіка з перерізаним горлом. Уетбі стало погано та почало нудити, тому він одразу відвернувся.

— Відійди! — відганяв батько дітей. — Хтось кликав варту?

— Жожо побіг, — відповів хтось біля книгарні.

— От працювали й-но б, то і не сталося б такого!

— Голова варти винен. Підвісити його й-но!

— Та це ж розбійник! Так йому і треба було!

Незадоволення наростало на вулиці, але Уетбі був мало у цьому зацікавлений. Від нього не було користі на цій вулиці. Йому було потрібно до Вінні і щось йому підказувало, що той всередині. Сподіваючись, що книгар живий, винахідник зайшов на скрипучий ґанок та торкнувся дверної ручки. Ніхто не звернув увагу на літнього чоловіка, доки він не спробував штовхнути двері. Вони виявилися відчиненими.

— Ейо!

— Діду, ви збожеволіли?

Уетбі зайшов усередину, поки інші скиглили, і прикрив за собою прохід. Безлад, що було видно з вікна, виглядав ще наочнішим з середині: перевернуті шафи, активовані пастки та ями. Уетбі не вдивлявся, він просто хотів відповіді. Він швидко промайнув навпроти вікна, яке ловило перші світлі ранкові промені. Прохід до підвалу тепер не був заставлений лабіринтом з шаф та вітрин, тому Уетбі треба було просто пройти по прямій, що він і зробив, намагаючись ступати обережно, аби не зачепити щось випадково. Клік. Кинджал вилетів з-поміж нахиленої полиці і встромився у стелю в двох метрах від Сіра Родера.

— Ей! Це ваш будинок? — кричав хтось до Уетбі через вікно.

Двері у підвал теж були відкриті, тому винахідник без вагань ступив знайомими сходами. Обережно спускаючись та прислуховуючись, він зазирнув у відкриті двері. Свічка розповсюджувала помаранчеве світло навколо столу. Декілька червоних шпильок на мапі були перекріплені, а Вінні збирав розкидані монети з підлоги, сидячи у кріслі. Він виглядав невимушено, чоло блищало, а на обличчі був сконцентрований спокій. За добу у цій кімнаті не відбулося великих змін, за виключенням клинка посеред столу. Плями темної крові на руків’ї поглинали світло сильніше за блискуче металеве лезо.

— Геть звідси! — награно вигукнув книгар та піднявся з-за столу. — А, це ти?! — Вінні змінився в обличчі, коли побачив замовника. — Сьогодні неабиякий день. Суцільні зустрічі, одна за одною, — крапля роздратування відчувалася в його голосі.

— Що сталося? — схвильовано запитав Уетбі поправляючи койф.

— Чим зобов’язаний, Уетбі? Я впевнений, що ти зайшов не просто, щоб мене провідати, — саркастично питав книгар. — Тільки швидше, в мене обмаль часу, — Вінні підняв голову, прислухаючись до звуків нагорі.

— Ти привіз не те, ми домовлялися зовсім про інше, — перейшов до справи літній чоловік.

Вінні відвернув голову, змочив губи язиком та подивився карими очима прямо на гостя:

— Я тобі ще нічого не привозив, — здавалося, що він стримує бурхливе роздратування. — Бачиш ящик на підлозі? — він не відводив погляду з Уетбі, кожне слово було вивіреним та повільним. — Якщо хочеш, то можеш забирати хоч зараз.

Уетбі опустив погляд униз та побачив дерев’яний ящик забитий цвяхами, а на куті напис, який колись робив власноруч. Одного погляду вистачило, щоб ідентифікувати річ, яка повинна була змінити його життя, річ, яка повинна привести довгоочікуваний спокій в його нове життя. Він підсвідомо наблизився до ящику з винаходом, його очі сяяли немов у щасливої дитини.

— Мені треба йти. Ти забираєш?

— Відкрий. Я хочу перевірити, — Уетбі схаменувся від нагадування Вінні.

— Уетбі, не метушися. Сьогодні мої ефтани передадуть тобі замовлення, і ти все спокійно перевіриш, — книгар підійшов до Уетбі, поклав руку на його плече та широко посміхнувся. — Я завжди тримаю своє слово. Жодна жива душа поки не скаржилася.

— Я не зможу його взяти, мене скоріш пограбують, — Уетбі припідняв ящик оцінюючи вагу. — Начебто все в середині.

— Чудово! Тому залиш мою роботу на мене і йди нарешті.

Літній дослідник видихнув з полегшенням та пішов до сходів.

— Сіре Рідельтопе, ви такий, як і я, — раптово звернувся Вінні, зачиняючи двері. — Ви чудово знаєте, що ми з вами маємо все, тому що в нас нічого не було. Тому що ми працювали навіть тоді, коли інші відпочивали! Ми гнули свою лінію навіть тоді, коли ніхто у нас не вірив і навіть якщо могли помилитися й втратити все!

— Тобто… — хотів щось перепитати Уетбі.

— Всі геть!! — закричав власник книгарні, спрямовуючи голос до горішнього поверху. — Книгарня закрита для відвідувачів сьогодні! Геть! Геееть!

Вінні поквапив Уетбі, ніби не знав його і почав кричати на декількох ефтан, які послідували прикладу дослідника і невпевнено зайшли до будівлі. Він підняв відкинутий віник з підлоги і хутко відганяв усіх, хто зайшов до приміщення, від руїн шафового лабіринту.

— Нема чого заглядати! Я живий! Просто стався землетрус! Пішли геть! — він махав тим, хто пройшов у двері й тим, хто зазирав у вікно, яке пропускало не тільки погляди, а й ранкове повітря.

Здивовані мешканці вулиці слухняно повиходили з книгарні, а разом з ними і Уетбі. Вінні продовжував щось кричати й навіть відповів на декілька запитань, після чого гримнув вибитими дверима та почав намагатися їх замкнути.

Всі погляди та вуха були захоплені раптовою появою напівдварфа. Ніхто більше не звертав увагу на сивого чоловіка у брунатному койфі, який полишив будівлю разом з іншим натовпом і тепер швидко рухався геть від книгарні. Ніхто, окрім чоботаря, який проводив його поглядом, слухаючи ранкову промову постраждалого власника книгарні.

Ранок невпинно перетягував небесну скатертину до себе. Сонце помаранчевим алхімічним вибухом чіпляло столицю. Чорний оксамит вже повністю всмоктав синьо-жовтий градієнт. Промені, які здіймалися у висоту від дахів фахверків, підсвічували хмари. Ці дощові хмари, звільнені від нічних кайданів, збиралися над містом, немов ворони. Вони відчували слабкість столиці, яка тільки нещодавно досушила своє вбрання. Вони готувалися атакувати знов.

Він лежав у шухляді, загорнутий в аркуш. Було дуже темно, але його це не хвилювало. Поруч не було нікого, але він відчував… Він тепер не буде самотнім… Його більше нічого не хвилювало…

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨