Частина 2

  Крізь шкільні стіни продзвенів дзвінок, сповіщаючи про закінчення важкого навчального дня.

— На сьогодні ми закінчимо розглядати матеріал. На завтра не забудьте повторити одинадцяту та дванадцяту теми й виконати завдання на сторінці сто п’ятдесят. Гарного всім вечора! — молода вчителька, цокаючи високими підборами, вийшла з класу, а учні квапливо почали збирати речі й розходитися по домівках.

— Аої! Нарешті закінчилися ці нудні уроки! Скоріше, пішли додому-у-у! — протягнула дівчинка з лисячими вушками. Її сумка була давно складена, але вона терпляче чекала на свою зеленоволосу подругу.

— Так, зараз збираюся, — Аої поклала останній зошит до рюкзака. — От і все, можемо йти.

 На виході з класу їх наздогнав високий хлопець із рудим волоссям.

— Гей, а про мене забули?! — він скривив сумну фізіономію.

— Наздогнав би. Від тебе спробуй позбутися — собі дорожче, — фиркнула Аої.

— Аої-чан, ти жорстока! Я Ідзуку-сану поскаржуся!

— От тільки не треба сюди ще й брата приплітати!

— До речі, як він там? — втрутилася в розмову лисичка. — У нього ж останній рік у середній школі. Не вплине його… цей… стан на оцінки?

— Якщо ти маєш на увазі його безхимерність, то нехай тільки спробують! — відрізала Аої, і її очі небезпечно звузилися. — Він розумний хлопець, його успішність довести — раз плюнути. А от у школи будуть великі проблеми, там же очевидна дискримінація! Та ще й за якою ознакою — за Здатностями! Бісить.

 Гучно гримнувши дверцятами шафки, підлітки вийшли на шкільне подвір’я.

— Він точно не хоче перевестися? Хоча б сюди, до нас. Тут за таким стежать, і його вже точно ніхто не ображатиме.

— Ні. У нього останній рік, не хоче зайвих проблем перед вступом до старшої школи.

— Шко-о-ода, звісно… А давайте на цьому тижні в кафешку махнемо? Містом погуляємо, до торгового центру сходимо!

— Хіба що в неділю. У мене завтра до шостої вечора гімнастика, а в четвер — карате.

— Ти в своєму репертуарі, — усміхнувся Кайто. — Я теж не проти піти в неділю.

— Це для самооборони й просто для настрою, — спокійно відповіла Аої. — До того ж непогано виходить, скоро треба буде зелений пояс захищати.

— Ого, ти швидка! Ти ж тільки третій рік на заняття ходиш? Оце так талант!

— А мені здається, Аої стала б чудовою героїнею, — подала голос Ріка.

— До чого це ти, Ріко?

— А що? Ти справедлива, у біді нікого не кинеш і битися вмієш. Тебе навіть Кайто-кун побоюється, еге ж? — дівчинка хитро поглянула на хлопця.

— Н-нічого подібного! Ще чого — дівчат мені боятися! — спалахнув Кайто, замахавши руками. — Та ще й із такою Здатністю! По-хорошому, я й спопелити ненароком можу своїм вогнем, а це взагалі не жарти. Мені здається, правильно Аої ходить на бойові мистецтва: вона дівчина, а в сучасному світі треба вміти за себе постояти, а то чіплятимуться всілякі… О, Ріко, наш провулок, ходімо! Бувай, Аої, увечері здзвонимося!

— Ага, до вечора.

 Аої пройшла ще пару кварталів і раптом завмерла на наступному перехресті.

«Хм, дивно. Зазвичай він уже стирчить тут. Треба набрати».

Вона дістала телефон і швидко тапнула по екрану. Гудки пішли… Але номер мовчав.

«Хм… А це вже погано. Нічого ж не трапилося, правильно?»

  Безрезультатно клацнувши виклик ще декілька разів, дівчинка раптом відчула, як кінчики її пальців починає огортати дивний, липкий і неприродний холод. Повітря довкола неї на частку секунди ніби поглинуло все світло.

«Так, стоп. Дихай. Я зараз просто відкрию геопозицію… Він, напевно, просто десь застряг. Це, звісно, крайній захід, але сподіваюся, я просто накручую себе. Вибач, Ідзуку, вдома я пояснюся».

 Тонкі пальці відкрили застосунок локації. Крапка на карті вказувала… на один із найвищих хмарочосів у цьому районі!

— Ідіот, ти що там забув?! — вирвалося в неї.

 Тінь під її ногами на мить стала вугільно-чорною, густою, ніби всмоктала все довколишнє світло. Аої насилу змусила себе зробити глибокий вдих, тамуючи сплеск.

«Так, спокійно. Треба якнайшвидше туди дістатися. Ой, блін, ще й затори бісові!»

 В очі впав орендований електросамокат, що сумував на узбіччі.

«О, таланить так таланить!»

 Пікаючи код, вона миттю вискочила на самокат і помчала на потрібну вулицю. Але, вже практично на місці, тупо врізалася в монолітну стіну з роззяв.

— Ви б не могли трохи розступитися?

— Гей, дівчинко! Сюди зась, тут напад злодія!

— Та ви що?! У мене проблеми взагалі-то трохи важливіші будуть, тож дайте пройти нарешті!

— Йди додому, мала. Тут один пацан уже попер напролом… На тебе, до речі, чимось схожий, тільки старший трохи.

— Пацан? Схожий на мене?! Де він?!

— Та там, у глибині…

 Кинувши бідний самокат просто на асфальт, зеленоволоса рванула вперед, пробиваючи натовп.

— Ей, ти куди?! Там же злодій, навіть герої відгрібають! Ну що за молодь пішла…

 Один лоб, другий, третій… Аої вже втомилася бурмотіти «вибачте», проштовхуючи своє худе дівоче тіло крізь перші ряди. Нарешті попереду замиготіли спалахи.

У провулку навколо величезної, клокочучої маси болотяного гною вирувало полум’я заввишки з дев’ятиповерхівку. Усередині потвори бився Бакуго, а до нього, щось кричачи на бігу, летів Ідзуку. А герої… герої просто стояли осторонь і тупо витріщалися на ластовиннястого пацана!

 Обличчя Аої миттєво збіліло. Від її кед піднявся ледь помітний, поглинаючий світло темний серпанок, а температура повітря навколо різко впала на пару градусів, але в загальній паніці всім було байдуже. Вона зробила рвучкий вдих, зусиллям волі тримаючи контроль, і ривком кинулася до найближчого пожежного гідранта.

 Важкий шланг так і норовив вирватися з тонких рук, але, задіявши всі сили й важіль власного тіла, Аої спрямувала дурний напір води прямо в епіцентр вогню та гною. Залитий водою провулок миттю затягнуло густою парою. Пожежу збито, злодія розмило в кисіль, а двох підлітків відкинуло на асфальт.

 Натовп і герої шоковано витріщилися на «рятівницю».

— Ем… Вибачте, звісно, будь ласка, але у вас там злочинець наче все ще на волі? — сором’язливо подала голос дівчинка, миттєво змінивши гнів на маску невинної дитини.

— Та так, звісно… Але після всього ми ще повернемося до цієї розмови, юна леді! — суворо гаркнув Смертоносна Рука.

 Раптом із неба почувся гучний свист, який за секунди переріс у гул. На асфальт на божевільній швидкості впало щось важке. Потужний удар — і накачана здорова рука розмазала залишки монстра по сірому асфальту, а ударна хвиля розкидала хлопців по різні боки дороги.

— ІДЗУКУ!

 Ноги Аої самі понесли її на поле бою, поки з неба капав викликаний ударом дрібний дощ. Вона схопила обм’яклого брата за плечі.

— Ідзуку! Ти мене чуєш?! Будь ласка, отямся!

 Повіки підлітка здригнулися.

— Ти як?

— Аої?.. Що з Ка-чаном?.. А-а-а, Аої, ти що тут робиш?!

— Тебе витягаю! У порядку твій скажений шпіц, уже першу допомогу отримує. Ти сам як?

— Та наче живий…

— Встати можеш? Нам треба швиденько звідси валити, поки герої не почали ставити зайвих запитань. Зможеш іти?

— Постараюся.

 Підхопивши брата під руку, Аої допомогла йому піднятися, і вони максимально непомітно злиняли з місця події. Через десять хвилин, уже вибравшись у тихий приватний сектор, під променями захожого сонця вони попленталися додому.

— Цікаво, яку цього разу відмазку вигадаємо мамі? — зітхнув Ідзуку.

— Навіть не уявляю, які казки будемо розповідати.

— Сподіваюся, вона не бачила новини по телевізору…

  І раптом обох накрив сміх. Заспокоївшись, Аої раптом заговорила серйознішим тоном:

— Але якщо серйозно, Ідзуку, це взагалі не смішно. Якщо на себе байдуже, то подумай про нас із мамою! Якщо щось… тебе ж нам бракуватиме.

— Чекай, ти про що взагалі?

— Про твоє перебування на даху десятиповерхівки! А потім я дізнаюся, що ти кинувся на злодія…

— У сенсі?

— Я прийшла на місце, де ми зазвичай зустрічаємось, а тебе немає. Я телефоную — ти не відповідаєш. Я відстежила геопозицію твого годинника, а локація показує дах! Я склала в єдине твої проблеми в школі, твій стрес і цей дах… і дійшла логічного висновку!

— Заспокойся, будь ласка! — перелякано замахав руками Ідзуку. — Я був там взагалі не з цієї причини! Напевно, мені варто почати з того, що я вирішив зрізати дорогу через той міст…

— Пішов тією самою дорогою?! Тобі скільки разів казали не ходити глухими підворіттями?!

— Так, пішов! Будь ласка, не перебивай! На мене напав злодій, і мене врятував Всемогутній!

 Аої стурбовано подивилася на брата й приклала долоню до його лоба:

— Ти сильно головою вдарився? Може, все-таки в лікарню? Якусь легенду вигадаємо, щоб не спалитися, що ми втрутилися в роботу героїв…

— Ні-ні, я почуваюся чудово, правда! Не панікуй! — заскоромовів Ідзуку. — Я продовжу: а потім я вхопився за його ногу, коли він злітав, і нам довелося приземлитися на найближчий дах. І цим дахом якраз виявилася та сама висотка! Ось, до речі! — він витягнув із портфеля обпалений зошит.

— Це ще що за спалена ганчірка? — Аої насупилася. — Твій тринадцятий зошит? Це Бакуго постарався?

— Це неважливо! — Він швидко відкрив останню сторінку. — Ось доказ, що я не брешу про Всемогутнього!

— Ну й справи… Автограф?

 Раптом навколо них піднявся неприродно сильний порив вітру.

— ТАК! ПРАВИЛЬНО! МОЛОДИЙ ЮНАК АНІ КРАПЛІ НЕ БРЕШЕ!

 З-за рогу раптом виросла величезна, мускулиста фігура Символу Миру. Аої аж ахнула від несподіванки… як раптом фігура миттєво «здулася» з гучним шипінням і з кашлем виплюнула цівку крові.

— Тю… Косплеєр? — Аої з підозрою прижмурилася, зробивши крок назад. — Вау, майже як справжній. Навіть фішки «Химерності» врахував… Загалом непогано, але над формою треба попрацювати. І… ви хворі? Може, не варто вештатися вулицями в такому стані? Яким би сильним фанатом ви не були, повірте, ваше здоров’я того не варте.

— Аої, зачекай, зачекай! Це і є Всемогутній!

— Що? Ідзуку, ти точно СИЛЬНО вдарився головою! Все, вирішено: вам обом треба в найближчу лікарню. Я зараз знайду координати… Ні, треба дзвонити в швидку…

— Чекай, Аої! Я правду кажу! Повір мені, будь ласка!

— Щодо довіри до тебе — окрема розмова! Ти так і не відповів, чи причетний Бакуго до стану твого зошита. І чи мені тебе вчити, що не можна розмовляти з підозрілими незнайомцями? А якби в нього була голосова Химерність контролю розуму?! Відповів раз — і все, пішов би добровільно за викрадачем! І що б ми з мамою робили?

— Але ти перша йому відповіла! — писнув Ідзуку. — І він правда герой!

— Припустимо. І що ж потрібно від безхимерного підлітка «Герою Номер Один»?

— Я б хотів, щоб юнак… Ідзуку, правильно?.. став наступним Символом Миру! — подав голос худий Всемогутній.

— ЩО?! — в один голос видихнули брат і сестра.

 Аої першою оговталася й склала руки на грудях:

— Ні, ну героєм — припустимо. У ньому просто бракує злості й сміливості діяти під час бою, та й боїться він комусь болю завдати — це його головна проблема. Але зліпити з нього нового Всемогутнього… без Химерності? Навіть не знаю. Ідзуку, тут із тобою хочуть зробити щось явно неадекватне. І ви, двоє, чого це так на мене витріщилися?

 Всемогутній шоковано закліпав очима, переводячи погляд із дівчинки на Ідзуку. Вона сказала це так впевнено й буденно… ніби бути героєм без Здатності — це не недосяжна мрія, а просто питання правильного тренування. Для чоловіка, який сам колись народився безхимерним і все життя вважав Одного За Всіх єдиним можливим квитком у світ героїв, це звучало як справжнє одкровення.

— Ти… ти віриш, що я зможу стати героєм? Без Здібності? — в Ідзуку затремтіли губи, а на очах з’явилася волога.

— Ну так. Що вже казати, у мене в самої Химерність не бойова — максимум твій піджак у синій перефарбую, ти ж знаєш. І то, вчителі рекомендують пробуватися в Юей через два роки. А ти хіба туди не збирався?

— Збирався… Але я не знаю як…

— А що, якщо я такого брата так натаскаю, щоб він гарантовано вступив до Юей? — втрутився в розмову “Всемогутній”, вишкірившись своєю фірмовою (хоч і худою) посмішкою. — Я дуже професійний тренер!

— Я вже казала, що не довіряю незнайомцям? — Аої зміряла його скептичним поглядом. — І взагалі, питайте його. Власне я в героїні не набиваюся. Ідзуку, ти як — згоден на пропозицію цього підозрілого типу?

— Я… мабуть, погоджуся. Була не була, ризикну! Якщо навіть ти віриш, що з мене можна зліпити героя, — рішуче відповів хлопець.

— Ну й чудово! Чекаю на вас, юначе, завтра о восьмій на пляжі Дагоба! — відповів Всемогутній і, попрощавшись, за пару хвилин зник у вечірньому серпанку.

  Аої зітхнула й стиснула губи:

— І все-таки я не довіряю цьому типу. Завтра не забудь трекер геопозиції в кишеню покласти. І я тобі віддам свій набір для самооборони із сиреною — раптом що, не бійся користуватися! На кону твоє життя й наш із мамою спокій.

— Добре, якщо тобі так спокійніше… Ходімо вже додому, а то ми більше години в мокрому одязі на вулиці стирчимо. Захворіємо — і ніяких мені тренувань, а тобі гімнастики завтра не світить.

— Ну хоч у цьому я з тобою погоджуся, — усміхнулася Аої, і вони разом зробили крок рідними вулицями.