Зелений тайфун

1. Бували дні, коли над палацом немов збиралися чорні хмари, а задушливий дим заполоняв весь простір. Справа була не у погодних умовах, це було те, що витало в повітрі, відчувалося шкірою та внутрішнім інстинктом. Слуги розбігалися, спльовуючи собі під ноги, хтось звільнявся, хтось витирав заплакані очі, і тільки Тайхуа змучено хмурив брови, потирав перенісся та важко зітхав. Неодмінно раз в декілька місяців наставав період, коли кількість скарг на відносно нового мешканця переходила всі межі норми. Зелений демон казився, вивалюючи на й без того обтяженого главу дому всю ту дикість, нестабільний норов та бруд, що властиві йому, як рибам мати зябра, у скаженому темпі. І дикий раб його знає, цього божевільного, як йому вдається перевершувати самого себе. В такі дні Цяньцю готовий платити, лишень би це лихо вгамувалося й повернулось до заводських налаштувань власної ненормальності. Кохати когось схожого на Ці Жуна в цілому важко, а коли до цього додається фонова сверблячка кулаків, то і зовсім можна взвити. Підноси з фруктами летіли в стіну, меблі трощилися, з брудного лайливого рота бризкала слина, і здавалось, що от-от піде піна, як у скаженого пса. Напади люті змінювалися на чистий екстаз від власного божевілля та того хаосу, що він влаштовує. Істеричний сміх, що так схожий на ридання, викликав біль у животі та запаморочення, що посилювало відчуття густого туману відчуження від реальності.

​Щойно він звикнеться зі звичайними вибриками демонічного виродка, як той набирає обертів.

​– Генерале Тайхуа, він..він…Лі Чан*… – слуга важко дихав, обличчя червоне, погляд наляканий, розгублений, очиці бігають в різні боки, а пересохлий рот намагається видати з себе щось змістовне.

– Ходімо швидше… – на більше зараз прислужник не здатний, і Лан Цяньцю це бачить.

​У бога й самого десь під серцем зав’язався ґудз, що нив і підказував, що сьогодні трапиться щось, що змінить картину його співмешкання з тим, хто вочевидь довів Мяо Фа* до неможливості складати слова у речення.

​Коротко кивнувши, прискореним кроком Тайхуа попрямував зі свого кабінету за чоловіком, який дорогою лепетав щось незрозуміле. І ох як для бога все прояснилось, коли вони досягли кімнати зеленого лиха. Дивлячись на це, «лихо» для Ці Жуна стає компліментом, а нового цензурного слова в голові Лан Цяньцю не виникає, аби описати ним автора апокаліпсису. Те, що ще нещодавно він міг назвати у власних думках красивим обличчям, яке, звісно, часто кривилось від злоби, тепер сміливо можна наректи “мордою”. І морда ця не справляє враження ані людської, ані демонічної. Це морда тварини. Розмащена кров, що ще не запеклась, стікала з підборіддя плямуючи зелене ханьфу подароване принцом Юнаню. Вишкірені в оскалі порозовілі зуби та витаращені божевільні неспокійні очі видавали насолоду й готовність продовжувати бенкет. В протилежному боці, біля дверей, в прорізі яких застигло божество, корчилась від болю прислужниця Мяо Фа. Навколо неї зібралося декілька жінок, що метушливо намагались зупинити кровотечу. Посередині кімнати лежала кисть її руки. Відірваний шматок плоті у калюжі крові пульсуючою плямою миготів у очах Лан Цяньцю, відмежовуючи какофонію звуків, що складалася з плачу, криків та схибленого, ненормального сміху.

​– Викликайте лікаря, — твердим тоном, за яким ховалося дрижання голосу, віддав наказ небесний генерал.

​Служники, що до цього моменту перебували у стані деорганізованості та шоку, наче пробудилися від страшного сну й миттю кинулися виконувати вказівку.

​– Вийдіть, будь ласка, — на чолі та шиї пульсувала вена, а отже змушувати чекати Тайхуа не варто.

​Так, звісно, зараз було би доречнішим замкнути Ці Жуна й приділити увагу Мяо Фа, проте у такому збудженому стані Цяньцю навряд чи спроможний підтримати дівчину. Лють застилала собою усе, миготіла червоною завісою та наче трусила кімнату. Коли всі вийшли, а двері зачинилися, залишились тільки два схрещених погляди. One божевільний, абсолютно непередбачуваний, з нотою нахабного азарту та самовдоволення, о, він розважався; а інший — це погляд людини, що от-от теж впаде в лапи божевілля святого гніву і втратить контроль. Рвучкими точними рухами бог підійшов до демона й ударив в щелепу. Зелений ліхтар опинився на підлозі. Лан Цяньцю підняв з підлоги шматок плоті й з ненавистю та остервенінням почав заштовхувати її Ці Жуну в закривавлений рот.

​– Подавися, мерзото, — кожне слово було чітким, наче він намагався викарбувати ці слова під черепною коробкою істоти, що виривалась з його рук. — Ти перейшов межу і помиляєшся, якщо думаєш, що я збираюся це терпіти! Я пробачав, закривав очі на дуже багато речей! Я терпів крики, які виходили з твого брудного рота! Я терпів твої капризи, твій гострий язик й інші твої вибрики. Замість навіть мінімальних старань я отримав поведінку закінченого психа. То хай ця кінцівка застрягне в твоєму горлі так само, як застряг в моєму ти.

​Сил на крик не залишалося, ненависть випалювала їх разом з усією ніжністю, яку, здавалося, ще нещодавно хотілося подарувати цьому неймовірно сумнівному створінню. Кімнату заповнили хрипи, глузливі смішки, що нагадували схлипування, важке, наче камінь Сізіфа, дихання, і звуки нещадних ударів. Лан Цяньцю не дивився, куди саме він бив. Руки самі робили свою роботу, а очі фіксували мало не посиніле тіло, що розпласталося на підлозі.

​Сміятися треба було багато та голосно. Ці Жуну ж не боляче. Йому байдуже, йому весело, як завгодно, тільки не боляче. Потрібно вишкіритись прямо в обличчя ворогу, показати рожеві зуби й сказати щось, що спровокує нову хвилю гніву. Тільки сміятися ставало все важче, кашель брав чимдуж, горло було роздратоване шматом плоті, який випав з рота демона після одного з найсильніших ударів в потилицю. Хотілося якось вколоти бога. Це бажання було змішане з задоволенням дитини, що зруйнувала чужу пасочку, або мурашник. Чому тоді в гортані застряг ком? Може якась частина відірваної руки відділилася й залишилась всередині? Кутики губ здригалися, від чого усмішка здавалася ламаною. Все тіло жахливо боліло, даруючи Ці Жунові іронічне відчуття того, що він живий. Так жорстоко, мабуть, не бив його Хва Чен. А може це суб’єктивне відчуття було породжене фігурою, що наносить удари. За свій язик і гнилу натуру ліхтар отримував за століття існування величезну кількість разів. Проте з часів батька такої нещадності він не пам’ятає.

​Тайхуа бере демона за барки з наміром вдарити головою об колону, але щось у погляді зелених очей його зупиняє. Багряне обличчя, вкрите потом, трохи світлішає, груди важко й ритмічно здіймаються, а погляд бачить творіння рук своїх. Вирвані пасма волосся, зуби, гематоми, розірване ханьфу й абсолютно загнаний в кут погляд будуть переслідувати цього бога в кошмарах до кінця його днів. Лиш тепер Лан Цяньцю відчув, з якою силою болять його кулаки. На зміну люті прийшов страх. Ненависть була зрозумілішою. Ці Жун отримав малу частину того, на що заслуговує. Але в грудях все одно щемить тривога. Тайхуа кидає від бажання приголубити, заспокоїти, обійняти мученицьке тіло демона до імпульсу зникнути в своїй спочивальні. Одного разу він вже втратив зеленого демона, і сьогодні міг втратити знову.

​Повіки ледь помітно тремтіли, а зелені очі блукали по силуету карателя. Зараз Тайхуа був воістину богом для Ці Жуна. Плечі здригалися, як у нервовому тиці, або від ридань. Він не розуміє, чи це кінець екзекуції, чи на нього ще чекає продовження, так само не може збагнути, чому сміх не виривається з горла, а неприємно сидить вузлом десь у животі. І це найстрашніше, що могло статися. Смерть? Муки? Зневага? Плювати. Не могти сміятися – це страшно. Абсолютно все по плечу до тих пір, доки є здатність сміятися в обличчя перешкодам. Щось дало збій. В решті решт демон знаходить сили відкрити рот.

– Отакий ти милосердний бог? У наставника, певно, вчився, — смішок виходить здавленим, жалюгідним.

Цяньцю опускає погляд і притискає Ці Жуна до своїх грудей. Здається, у четвертого лиха пульс забився у скронях. Раптово з’явилася потреба дихати, і як на зло, подих перехопило. Це складна суміш з нерозуміння, шоку, злостивості та гордості. Те, що відбувається здається таким незбагненним, як астрологія для трирічної дитини. Воно породжує злість в душі на неможливість перетравити подію. Воно паралізує тіло і волю, а гордість підживлює злобу й диктує почати вириватися й втекти від дотиків. Виходить тільки покірно завмерти, як мармурова статуя. Тіло стало ватяним, як ганчірка, якби бог не тримав його, демон би впав і так залишився лежати, доки оціпеніння не минуло б. Пальці гладили волосся, яке нещодавно стискали, потирали лопатки, які втискали в підлогу, а голос в заспокійливому «Чшшш» заполоняв розум. Ці Жун не розуміє, чому його заспокоють. Не розуміє, ані що він такого зробив, ані різкої зміни Тайхуа, він просто піддається маніпуляціям цієї квочки, на яку перетворилось божество. Сил відкинути від себе ці жорстоко-ніжні руки нема, зелений ліхтар повністю здається на милість переможця, сам тому не вірячи. Він приймає усі доторки, кожне погладжування і поцілунок у скроню. Незвично бути притиснутим обличчям до чужої шиї не для того, щоб вирвати зубами адамове яблуко. І ще дивніше вілчувати носом шкіру та пульс замість холодної підлоги. Ці Жун губиться у відчуттях і раптом розуміє, що пропав.