Розділ 15. Життєва Мета (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 15

Життєва мета

— Ні-ні-ні, Ельфетро, я тепер дорослий та самостійний, тому мені вже не потрібні твої поради, — знову вередував Стір, коли Уетбі ступив за поріг з відром води.

— Стіре, невже ти все ще сперечаєшся з Ельфетрою? — здивовано запитав господар будинку та поставив важке відро на підлогу, від чого частина води розплескалася.

— Любчику, вони сьогодні увесь день з’ясовували відносини, — спокійно, але втомлено зазначила Акая зі сторони ліжка. — Ти правильно вчинив, що більшу частину дня провів за межами будинку.

— Якби хтось не починав роздавати поради щосекунди, то мені й відповідати не довелося б! — високим голосом кинув каструлька Стір.

— Я все ще вважаю, що тобі краще змінити своє місце, бо в тій половині дому інколи буває протяг, а ти металевий і швидко охолоджуєшся, — турботливо пояснювала срібна ложка. — Гадаєш, мені самій приносить задоволення постійно щось тобі радити?

— О, так, — протягнув Стір. — Я в цьому впевнений не менше, ніж антиквар у коштовності затертого срібного йога.

Уетбі підняв відро та вилив воду у таз під вікном. Старий вартовий все ще захищав будинок колишнього винахідника від вітру та показував зовнішній світ. Небо цього вечора вкотре змушувало захоплюватися хитрощами природи. Блакитна небесна гладінь та промені заходу Сонця, які заломлювалися рожевим у суцільному вихорі хмар, створювали незабутню гру контрастів. Уетбі застиг на хвилину, дивлячись у небесний простір крізь вікно, але потім перекинув погляд на дерев’яний таз та розправив плечі. Він був наповнений майже до третини. Цього повинно було вистачити на половину кола, тим паче, що літній чоловік вже втомився кружляти за водою до колодязя і назад.

— Ще якісь справи? — питала Акая.

— Тільки всередині. Ззовні майже все переробив наче.

— В тебе гарний настрій, любчику. Сподіваємося, що ти будеш після завтра зранку, бо…

— Бо в мене день народження. Так, я пам’ятаю, дякую за чергове нагадування.

— І ми готуємо для тебе подарунок. Я впевнена, що ти не хочеш його пропустити.

Кілін, який все ще висів на стіні, тихенько засміявся, немов знав якийсь приголомшливий секрет.

— Уетбі, як той записник? Ми ще зможемо його побачити? — запитувало мідне кільце. — Я певен, він зміг би розповісти купу цікавих речей. Він виглядав як хтось, хто брав участь у цікавих життєвих подіях.

— Якщо тебе цікавлять цікаві життєві події, — втрутився Стір, — то я залюбки розповім, як мене одного разу підібрали, а потім кинули в зграю бродячих собак.

— Кіліне, на жаль, скоріш за все, нам не вдасться його побачити знову, — відповів Уетбі, минаючи репліку Стіра. — але хто знає, можливо, життя заготувало свої життєві повороти у манжеті.

— Дуже прикро, — засмутився Кілін.

— Я згоден з Кіліном, але що поробиш, — додав незвичайно шорсткий чорний камінь, розміром з ніготь, який лежав на печі. — Уетбі чи зможеш ти розтопити піч, бо дошки вже дуже промерзли?

Вмить, до прохання камінчика приєдналися майже всі в кімнаті, кожен у своїй формі, й в один голос почав додавати свої коментарі.

— Добре-добре, почекайте трошки, — зупиняв балаган господар, викидаючи руки догори. — Я збирався це зробити в будь-якому разі.

Під невгамовні розмови, дві колоди полетіли у відкриті дверцята печі. З клацанням були відкриті двері в кабінет і господар пірнув у медову темряву крізь тіні від рожевих вечірніх променів.

— Привіт, Іріс, я вдома.

— Я рада тебе бачити, — ласкаво привіталася брошка з глибини кімнати і додала з образою в голосі: — У вас там такі веселощі крізь двері. Гадаю, вже всі з тобою поспілкувалися окрім мене. Але… Я рада, що ти живий та здоровий, — спокійно закінчила Іріс. — Як пройшов твій день?

— Не хочу про себе говорити, — відповів науковець та впевненими кроками наосліп підійшов до дубового столу. — Все добре, — він дістав один сірник з шафи, витягнув пару пустих аркушів та рушив до виходу. — Я ще зайду до тебе.

— Угу, — сумно погодилася Іріс.

Біля дверей, стоячи спиною до столу, Уетбі додав:

— Я теж радий тебе чути. Хоча, можливо, з наших розмов це не завжди зрозуміло.

Двері зачинилися. Клацання.

Підходячи до печі з сірником в руці, він пригладив сиве волосся, яке ще залишилося на його голові. Уетбі крутив у думках пройдений день та задачі, які ще належало зробити. Він робив це одночасно: вчений вмів думати про дві речі паралельно та робити висновки з обох. При цьому це могли бути взагалі непересічні речі. Він давно помітив такі здібності і на початку було складно ними користуватися, бо це вимагає певної концентрації. Тим не менш, з часом та практикою це вдавалося все легше й легше. Відчуття від цього були дивні — такі, які Уетбі сам не міг пояснити. Проте подібний інструмент неодноразово допомагав винахіднику вирішувати складні та термінові питання. Навіть зараз, коли життя здавалося сповільнилося, він продовжував тримати себе в тонусі та час від часу користувався цим інтелектуальним інструментом, про який ніхто з його нинішнього оточення не був оповіщений.

— І тоді я так нагрівся, що думав почну розтікатися  по траві, — емоційно щось розповідав Стір. — Це був мій перший похід в ліс, але, на щастя, більше ніхто мене не ставив у вогнище після цього.

— В мене була схожа історія, — тягучим баритоном підхопив гачок, який лежав на кухонному столі. — Рибак загубив мене, коли йшов до човна. Я просто випав з плетінки, а потім в той самий день мене хтось підібрав та використав для цих, ну як їх… для заячої… ох дурна моя пам’ять.

— Заячої пастки? — допомагала Ельфетра.

— Так, саме так.

— Мене колись якийсь бідолашний використовував, щоб вирити яму в землі, — продовжила срібна ложка. — Це був просто жах. Викрасти з посудної крамниці, щоб рити дурну дірку десь за містом, — з відразою обурювалася Ельфетра.

Уетбі зім’яв аркуші та поклав до печі, після чого узяв незвичайний камінь та запалив об нього сірник.

— Ух, гаряче, — наголосив камінчик, поки господар будинку поширював вогонь з сірника на папір.

Трохи засохлого листя, тріски та гілочки заповнювали стару глиняну піч, поки колоди не захопилися та не почали наповнювати будинок довгоочікуваним теплом. Пориви спритного полум’я нагрівали повітря всередині будинку, починаючи заполоняти простір нерівномірними теплими кроками. Першими отримали свої дотики всі, хто мешкав біля печі: камінчик, підсвічник, Ельфетра в кухонному кутку. Далі повітря теплою хвилею загорнуло Кіліна та всіх, хто був поруч з тазом. Від несподіваного протистояння холоду з жаром у старого вартового замилився погляд. Прозора хвиля продовжувала нестримно відтісняти прохолоду та жаром зривала кайдани осінньої влади, які за декілька останніх днів встигли прослизнути в кожен клаптик дерев’яної будівлі. Мурашки пробіглися по охолодженій шкірі Уетбі, коли він закинув додаткову деревину у палаючий отвір і закрив металевий засув. Він взяв їжу з коробки на кухонному столі та в супроводі заворожливого тріскоту рушив в іншу частину кімнати.

— Як думаєте, чому в книжках не пишуть про звичайне життя та не описують рутинні справи? — Сір Рідельтоп запропонував мешканцям дому нову тему для розмови та вмостився на підлозі біля ліжка разом зі шматом хліба та залишками овечого сиру.

— А що в цьому цікавого? — замислилася чорна шовкова нитка для прикрас. — Зазвичай пишуть про королів, лицарів або чиїсь успіхи. Я неодноразово чула, як принцеса Блея читала у голос різні розповіді, але вона ніколи не дочитувала їх до кінця, тому я й гадки не маю, який у них фінал.

— Стій, Блея? — здивувався Стір. — Це ж дитина королеви Ізіри, правильно?

— Так, і я не хочу про це говорити, — відрізала розірвана шовкова нитка.

Уетбі обережно зняв Акаю з ліжка та розпрямив, тримаючи кінчиками пальців обох рук. Тріскотіння розносилося з печі, немов звук невщухаючих морських хвиль, які чіплялися за берегову лінія. Слабка кіптява разом з солодкими трав’яними ароматами заповнювали кожен куточок кімнати так само, як солоні легкі бризки непомітними стрибками розносили запах неосяжних водних об’ємів все далі і далі від берега.

— Може в цьому і дійсно немає нічого цікавого, Акая, але емоції інколи змушують діяти інакше, ніж диктує раціональна логіка, — продовжував початий діалог науковець. — Тож, чому ніхто не створив записи буденних дій, які робить кожен ефтан, хоча б просто з цікавості?

— Господарю, мушу з вами не погодитися, — підхопила мініатюрна скринька. — Якщо ви таких книг не бачили, це не означає, що їх немає. Можливо, хтось таке писав, але подібна література не користується попитом.

— Ба більше, кому про це писати? — в ту саму секунду продовжила Ельфетра. — Більшість містян навіть своє ім’я не прочитає, а тим паче не напише. Письменники частіше за все орієнтуються на те, що хочуть читати знатні особи. А ти що думаєш, Стіре?

— Ого! Це точно ти, Ельфетро? Відколи тебе стала цікавити моя думка? — щиро здивувалася каструлька і потім додав: — В мене немає думки, бо я про книжки тільки чув і тому просто мовчки вас слухаю.

— Ого! Це точно ти, Стіре? Відколи ти навчився мовчки слухати? — саркастично передражнила срібна ложка.

Знову почався гомін: ці двоє почали сперечатися, поки інші розмірковували між собою про сучасну літературу. Уетбі обережно повернув Акаю на її місце на ліжку та намагався вловити цікаві думки всіх, хто долучився до дискусії.

Хвилини минали, забираючи з собою вечірні кольори. Старий вартовий все ще був закритий конденсованою парою, але вечірні кольори, розсіюючись, все ж проковзали до будинку. Рідкісний темно-бузковий колір за мить перевтілилися у теракотовий, намагаючись загубитися у тінях, що танцювали разом з енергійними язиками полум’я. Сонячні промені, зникаючими поглядами зазирали у вікно, щоб разом з піччю створити тепле освітлення, яке заповнювало душу та дім. Тріскіт, аромат деревини та обійми теплого повітря змішувалися разом з помаранчевим сяйвом та навколишніми розмовами, створюючи незабутню вечірню атмосферу. Уетбі несвідомо озирнуся навколо. Саме в цей момент він відчув себе дійсно вдома. Він почав відчувати, що все складається так, як і має бути.

— Майже всі, хто пише, пише на замовлення церкви. Пише про те, що вигідно церкві. — низький бас Чагріна, минаючи павутиння з десятка голосів, дістався кожного.

Всі замовкли. Раптові репліки грамофона завжди заставали зненацька, але не залишали байдужими нікого. Кожен з повагою ставився до найстаршого з усіх, так само, як і Чагрін відносився з турботою до кожного. Тим не менш, монологи грамофона були настільки ж раптовими, наскільки лаконічними, немов розкат грому, який не очікував відповіді чи реакції на свою появу.

— Я перепрошую, а що таке взагалі книги? — перервав тишу Кілін.

Сміх залунав з різних куточків будинку. Різного тембру. Різної тривалості.

— Все добре, Кілін, — втрутився господар будинку. — Не соромся. Я особисто не бачу з чого сміятися і дякую тобі, що наважився запитати. Книга — це такий виріб з паперу, в якому багато тонких аркушів сплетені разом і вони… Зараз продемонструю, — з цими словами Уетбі закинув останній шматочок сиру до рота й, жуючи, відкрив двері свого кабінету і чітким рухом дотягнувся до тонкої книжки на нижній поличці.

— Ось так виглядають книжки, — він здійняв руку в якій був твір у твердій обкладинці. — в них пишуть літери, інколи ці літери навіть складають в корисні слова чи розумні речення, — додавав науковець, гортаючи сторінки. — Конкретно ця є збірником казок «Оповідки Сілля», але в них може бути що завгодно.

— Цікаво, дякую, — дякувало кільце. — Я б послухав якісь книжки. Давайте зробимо щось таке колись.

— Це називається читацькі вечори, дорогенький, — виправила Акая, — і це непогана ідея.

— О, так! — підтримав Стір.

За мить кількість схвальних голосів збільшилася й одразу ж вщухла, коли кожен висловив свою думку.

— Добре-добре, друзі, — Уетбі махав долонями зверху вниз, — але не сьогодні, бо я втомився і треба дещо доробити. Проте ідея дійсно гарна і можемо на завтра запланувати щось та… тобто читацький Вечір, — миттєво виправив сам себе вчений, поглянувши на Акаю. — Що скажете?

Гамір схвальних голосів знову пронісся кімнатою.

Останній яскравий промінь покинув цей притулок, який для багатьох вже став справжнім домом. Полум’я в печі залишилося на самоті зберігати світло від ночі, яка безсумнівно наближалася вслід за вечором. Уетбі підкинув трохи дров до печі, узяв книжку та зайшов до секретної кімнати, куди світло від полум’яних хвиль майже не просочувалося, але тепло вже давно вмостилося на його дерев’яному кріслі.

— Я бачив портал сьогодні, — мовив Уетбі в темряву поки повертав оповідки на місце.

— Вау, знову, а де? — відповіла Іріс, бо знала, що він звертається саме до неї.

— В старому місті, у кільцевих вуличках. Врятував малечу, яка ледве не пірнула всередину.

— Нічого собі. Портали вже в столиці, — злякалася брошка. — Жах. Як хоч він виглядав?

— Великий, — тяжко розмірковував вчений та вмостився за стіл. — Великий, але безформний, схожий на калюжу з бризками врізнобіч. Начебто він був не об’ємним, але в мене не було часу розглянути його. І ще тримався досить довго, принаймні секунд десять, але це тільки коли я його почув.

— Почув? — втрутилася Іріс саме в той момент, коли Уетбі дістав подушку з брошкою з шухляди.

— Так, він розповсюджував звуки. Негучні, але тим не менш. Більше того, в ньому було зображення. Здавалося б нічого незвичного: великі дерева в непроглядній імлі, але потім щось ворухнулося…

Іріс тримала очікуючу тишу.

— Неначе хтось проходив повз розрив. Хтось великий, але я не встиг побачити більше.

— Звучить загадково та лячно.

Уетбі думав. Він нічого не відповів і просто запалив свічку.

— Що ти будеш робити сьогодні?

— На жаль, не маю багацько сил, щоб щось нотувати. Хочу перечитати деякі записи з минулого року й лягти спати.

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨