Розділ 11. Шановний Гість (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

 

Розділ 11

Шановний гість

 

Кільцеві вулиці часів короля Маґрева Величного незграбно переходили в прямокутні квартали часів перших поселень. В цій частині міста дво- та триповерхові фахверки без жодних вагань могли тулитися до простих глиняних хат. Чим більше занурюєшся крізь місто в напрямі Вейського моря, тим нижче ставала забудова. Містяни тут були бідніші, а вартових менше. Подібне королівське рішення тільки заохочувало грабіжників, аферистів та всіх інших, хто жадав легковажного життя та швидких грошей.

Вінні стояв біля будинку, що розташовувався на межі розділу епох. Це була одна з останніх двоповерхових дерев’яних домівок навкруги. Контраст був помітний неозброєним оком, бо другий поверх цієї споруди було видно ще за декілька вулиць в околиці. Від невеличкої добудови схожої на короткий коридор напівдварфа обмежували вхідні двері. Закриті фіранки на вікнах вдало затримували денне світло, але не гомін, який просочувався назовні. Слова було дуже складно розібрати, але в книгаря навіть не було такої мети. Вінні постукав у двері.

Відбитки дощу напівпрозорими кільцями затрималися на дерев’яних частинах будівлі, нагадуючи про нічну негоду. Жовте листя в пастці засохлого вуличного бруду чіплялося за проїжджаючий вітер, немов за єдиний порятунок. Більшість хатин довкола були закинуті, а в усіх інших нікого не було чи здавалося, що нікого не було.

Від важких ударів рукою по дверях гомін миттєво вщухнув, залишивши тільки декілька відважних голосів, які теж не затрималися надовго. Вінні постукав ще раз. І ще раз. І…

Двері всередині будинку, що вели в добудову різко відчинилися. Легкі кроки наблизилися до входу. Вузька дерев’яна шторка від’їхала і з темряви блимнула пара брунатних очей.

— Матінко, який шановний гість завітав до нашого Ютаном забутого місця, — привітав напівдварфа приємний, але саркастичний жіночий голос. — Ти чого вперся посеред дня, Вінні?

— Бо хтось не відповідає на листи від мого посланця.

— А що тобі, любчику, не було зрозуміло після першої відповіді?

— Ми так і будемо розмовляти крізь двері чи ти впустиш мене всередину? — запитав Вінні дивлячись у дівочі очі, які блимнули та закотилися вбік, немов від нудьги.

— Слухай, в мене немає жодного…

— Сііільвііі, — нетерпляче протягнув книгар.

За мить очі зникли, шторка зачинилася, засув відчинився, металева засувка була скинута, два ключі клацнули. Темно-русе довге каре швидко озирнулося з прочинених дверей і зникло в темряві прибудови.

— Якщо ти, бісе, ще хоч раз назвеш моє ім’я в усі вуха, то це буде останній раз, коли я буду слухати твої медові промови, — крізь зуби обурювалася дівчина, залишивши тільки малу щілину у відчинених дверях.

— І я теж радий тебе бачити, — з широкою посмішкою відповів напівдварф, поправляючи зелений кожух.

— Ну, ти плануєш заходити чи ні? Я тобі двері відчиняти не буду. У бідняків підданих немає. — невдоволено продовжувала співрозмовниця.

Пройшовши крізь важкі дерев’яні двері, Вінні запустив слизьку напівтемряву на пару секунд, після чого зачинив їх за собою. Добудова зовсім не пропускала світла завдяки декільком шарам дошок. Лише кілька хитрих промінців від воскових свічок, знаходячи свій шлях з-під низу прикритих дверей, які вели до будинку, відбивалися у брунатних дівочих очах та зелених кришталиках напівдварфа. Здавалося, холод у добудові був навіть сильнішим, ніж ззовні. Навіть їхні тіла, які стояли дуже близько одне до одного, через відсутність ширшого простору, не створювали достатньо тепла.

— Може, зайдемо всередину? — неймовірно ґречно запитав книгар. — На мій погляд, така тендітна жінка не повинна мерзнути в темній тісній добудові.

— Слухай, що ти хочеш?

—  Те саме, про що я писав у останніх двох листах.

— Я не читала жодного з них, — без зайвих церемоній відповіла дівчина.

— В мене є гарні новини і нова робота.

— Не хочу навіть слухати.

— Я б теж не хотів слухати, якби стояв на протягу в домашньому одязі.

— Ти навіть мене не бачиш, дурню. Чоботи, лляна сорочка та пара кинджалів вже вважаються домашнім одягом? — напівсерйозно глузувала знайома.

— У твоєму випадку я б навіть сказав нічне вбрання, люба моя.

Сільві видихнула чи-то від нудьги, чи-то від непоганого жарту, але потім продовжила:

— Заходь, але май на увазі, що окрім як погріти свої долоні, тобі більше нічого не вдасться.

— А мені більше й не треба, — переможно завершив Вінні яскравою посмішкою крізь темряву.

Поки Сільві зачиняла обоє дверей на численні замки та засуви, книгар по-свійськи зайшов усередину. Просторий поверх будинку більше походив на таверну, ніж на жиле приміщення. Декілька прямокутних та один круглий стіл, а також барна стійка. Темні фіранки поглинали зовнішні промені, залишаючи володарювати купу свічок, запалених в різних куточках кімнати. Затхле повітря вдало маскувалося за ароматами деревини, воску та пива, які зазвичай були тут постійними гостями. Три пари очей повернулися до Вінні, щойно він ступив за поріг: дварф, ельф та ельфійка. Він знав усіх трьох, добре знав усіх цих трьох.

— Щось ви там удвох або дуже довго розмовляли, або дуже швидко розважалися, — об’ємним басом саркастично кинув ельф зі сторони барної стійки. — Знаючи Вінні, я б поставив на друге, — сміх спалахнув з кожного кутка на першому поверсі.

— Та йди ти, Люміусе, — по-дружньому відповів книгар та наблизився до ельфа.

— Я теж тебе радий бачити, старий пройдисвіте.

Вони вдарили долонями та поплескали один одного по спинах.

— Це був чудовий тост! — наголосив захмелілий дварф та додав черговий пустий кухоль на круглий стіл поруч з собою, від чого вогник свічки затрясся.

— Агов, Катраку, це було моє пиво, — обурилася ельфійка, намагаючись спіймати погляд дварфа. — Ахх, неважливо. Люм, налий мені ще один.

— А що мені за це буде?

— Нічого поганого, я поки що в гарному настрої.

— Ахахах, я бачу, Евеліно. Ну, лови, — з цими словами він кинув кухоль з пивом в напрямі столу, який стояв за два метри від бару.

Ельфійка вправно впіймала кухоль обома руками, але пиво не втрималося від того, щоб розплескатися на обличчя та чорний шовковий корсет.

— Як попросиш, так і отримаєш, — розвів руками ельф, посміхаючись до виразно незадоволеної ельфійки. — Не хвилюйся, я вночі все виправлю, — додав він, підморгнувши.

— Та хто тобі дозволить після таких маневрів, — впевнено відрізала ельфійка та ковтнула залишки пива з кухля.

— Катраку, а де Блугі? — звернулася Сільві, закінчивши зачиняти останній замок.

— В-в-вниз п-пішов, — повільно та заїкаючись відповів дварф.

— А, зрозуміла. Хоч хтось з вас тут займається справою замість байдиків, — мовила вона, кинувши погляд на Люміуса та Евеліну.

Охайну та гарну зовнішність Сільві прикрашав невеличкий вертикальний шрам на лівій щоці. Схожий на давню згадку від ворожого кинджала, цей шрам час від часу ховався за пасмом розпущеного русого волосся.

— Та як можна? Дивися, який шановний гість у нашому Ютаном забутому місці! — передражнював ельф, протягуючи два повні кухлі до Вінні та Сільві.

Вінні, ввічливо кивнувши, узяв пиво, а Сільві манірно сіла у м’яке крісло поруч з вікном.

— Я сама візьму, коли виникне бажання, — відмовилася дівчина, вкинула одну ногу на іншу та три рази плеснула у долоні, привертаючи увагу всіх місцевих.

— Яка самостійна людська жінка, — не втримавшись, додав шепотом Люм.

— Друзі, вибачте, що відволікаю від нагальних справ, але наш старий товариш хоче отримати офіційну відмову на його нову роботу. Тому виділіть декілька хвилин, щоб задовольнити це поважне бажання, — харизматично промовила Сільві та зробила жест у бік напівдварфа у зеленому кожуху.

Слова дівчини були сприйняті серйозно всіма навколо. Ніхто не видав жодного зайвого звуку, навіть нетверезий дварф уважно спостерігав.

Книгар без зайвої метушні зробив ковток пива, сперся ліктем правої руки на дерев’яну стійку та почав свою виставу:

— Колеги, товариші, друзі, за всі ці роки ви знаєте, що я завжди радий розділити з вами будь-що — від келиха чи чарки до важкої втрати, — урочистість та професійна вимова захопили увагу всіх без виключення, навіть Сільві поки що не почала позіхати. — Моя поява сьогодні викликана не тільки тим, що я засумував у своєму лігві за вашими влучними жартами та невиразною харизмою, — з цими словами він кинув окремі погляди на Люміуса та Сільві, — але й тим, що в мене є чудові новини. Можливо, найкращі за декілька останніх років, якщо не за всі наші з вами життя.

Вінні ковтнув ще пива, витримуючи театральну паузу та перевіряючи зацікавленість глядачів, які все ще мовчки чекали розв’язки.

— Те, заради чого ми разом наполегливо працювали коло за колом упродовж останнього року нарешті може стати дійсністю. Саме цього ранку я отримав останній відсутній елемент і, якщо ми почнемо підготовку сьогодні, то за коло вже зможемо розпочати операцію і, таким чином, до зими все буде завершено, — закінчив напівдварф, переможно піднявши кухоль та зазирнувши в очі кожному з авантюристів у цій кімнаті.

Схвальні кивки та фрази розповсюдилися будинком. Дварф навіть почав свистіти, і тільки Сільві чекала продовження, розуміючи, що Вінні все ще не закінчив.

— Але, на жаль, останній елемент дістався мені не за клапоть бавовни, тому в мене є для вас нескладна робота. Виконаємо сьогодні вночі й почнемо займатися дійсно істотними справами, — впевнено додав книгар.

Після цих слів гомін змінився на цокання та невпевнене обмірковування. Вінні не виказав свого здивування і, посміхаючись, повернув голову до дівчини на м’якому кріслі біля вікна.

— Як казала одна гарна напівельфійка: «Після «але» розпочинається найцікавіше». І я повинна визнати, що це не той випадок, — вона відчувала себе в повній владі, дивлячись на Вінні хижим поглядом. — Я гадаю, що висловлю думку більшості, якщо скажу, що ми з задоволенням та завзятістю почнемо планування, але за роботу… — Сільві, на мить, перевела погляд на підлогу та захитала головою. — Ти не дурний, сам розумієш, що в нас були домовленості, ти їх поки що не виконав, тому твої проблеми — це виключно твої проблеми. Але-але! Ти знаєш правила: якщо хтось з моєї команди захоче доєднатися, я нікого ніколи не тримаю, — дівчина зі шрамом звернулася до інших, — тому тільки скажіть, якщо бажаєте допомогти.

Вінні окинув поглядом присутніх, але всі або хитали головами, або навіть не дивилися у його бік. Напівдварф спіймав очі Люміуса, намагаючись відшукати в них останній шанс.

— Вибач, друже, — важко видихнув ельф, — але без шансів. При всій повазі до тебе, ти знаєш. Ми або всі разом, або ніяк.

Рудо-біла кішка спустилася сходами з другого поверху, м’яко потягнулася та вмостилася на одній зі скрипучих дерев’яних дошок.

— Я працюю над тим, щоб звільнити Глена. Хіба я хоч раз вас підводив? — трохи нервово почав виправдовуватися Вінні. — Мені взагалі здавалося, що з цим гномом одні лише проблеми, чи я помиляюся? — саркастично, невдоволено та обурено водночас додав шановний гість.

— Це не твоя собача справа, які стосунки між нами! — гнівно заперечувала дівчина. — Єдине, що тебе повинно хвилювати, це те, що він вже як коло торчить у королівській в’язниці! І знаєш чому?  Знаєш чому, я запитую тебе!? — останнє запитання перейшло в щиру лють і вона, переставши стримувати емоції, схопилася на ноги. — Тому що Везерське угрупування почало перехоплювати контроль над ринковою площею! Просто взяти та посеред робочого дня допомогти королівській варті спіймати мого ефтана!! — кухоль ледве не полетів у книгаря. — Бісові везерці! І я не бачу, щоб в них виникали хоч якісь проблеми в розширюванні зон впливу! Хоча ти обіцяв! Ти, Дапун тебе побери, обіцяв, що візьмеш це на себе і це тільки питання часу!! — кухоль полетів в книгаря.

Вінні вправно впіймав дерев’яний посуд та поставив на барну стійку. Він неймовірно спокійно слухав емоції лідера угрупування. Його обличчя не виказувало жодної думки.

— І якщо ти хочеш працювати з нами… — дивлячись на Вінні, Сільві видихнула, схаменулася, зібралася з думками та серйозно продовжила. — Поки я лідер нашої команди, я не дозволю жодній домовленості розчинитися в часі, тому, якщо ти дійсно хочеш найняти саме нас, то, будь ласка, дотримуйся свого слова, так само, як ми виконуємо наше, — дівчина змінила погляд з лютого на хижий і знову сіла в крісло. — Тож, підсумовуючи. Нову роботу ми від тебе не беремо. Ба більше, планування ми можемо почати хоч зараз, але виконання лише тоді, коли Глен буде знову з нами. І мені байдуже, як це станеться. Щоб ти розумів, ми втомилися чекати і тепер теж займаємося цим питанням.

— Ти хоч розумієш, що своїми діями можеш зіпсувати сітку, яку я роблю протягом всього цього кола? Мій ефтан вже всередині системи й невдовзі вивільнить Глена.

— Чудово, — хлопнула в долоні Сільві, — тоді в твоїх інтересах зробити це якомога швидше, поки ми не вирішили це питання самостійно, бо в мене своє бачення цього процесу. До речі, якщо ти вже тут, що робимо з везерцями? Бо я втрачаю… Ми втрачаємо більше, ніж тобі здається через цей поступовий переділ влади, — вона манірно почала роздивлятися свої охайні нігті на лівій руці. — Ти тільки скажи, і ми одразу почнемо займатися цим самостійно без твоєї допомоги.

— Гарна маніпуляція. Давай, вперед! Я подивлюся, як ти втратиш половину команди та отримаєш купу проблем на додачу, — з невимушеними жестами коментував напівдварф. — Я просто тобі нагадаю, що цим займаюся саме я для того, щоб цей джентльменський клуб не втягувався у бійні між угрупованнями. Чи вам більше не потрібний невідомий впливовий дах, про який обізнані всі, кому треба? — Вінні задав риторичне запитання і підвів брову. — І, зваж, що вашу споруду досі не спалили, не прийшли вимагати гроші й нікого не пустили по Вейському морю.

— А надовго це затримається після того, як везерці відчують повну безкарність?

— Добре-добре, якщо ти не довіряєш мені, і тобі потрібна інформація, щоб впевнитися, що я повними колами тільки й роблю, що працюю, то тримай, — спокійною розчарованістю заперечував книгар, — Я певен, що в них все ще немає достатньої сили, щоб робити все самостійно. Останній підпал ковальської майстерні на межі наших кордонів чи гучне вбивство королівських збірників податі в Ізсі були зроблені з залученням Веш.

— Ти жартуєш? Вони купували Веш для цього і потім розповсюджували плітки про свою славу?! Ти не жартуєш зараз?

— В мене завжди надійні джерела.

— Покидьки, — втрутилася Евеліна, яка вже пестила рудого кота на своїх колінах.

— Більше того, в них є не лише раптові зайві срібні йоги та золоті куті для регулярної купівлі цього найманця, але й мовчазлива згода на всі ці дії звідкись зверху.

— Знаю, що звучить, як неймовірна ідея, але якщо позбутися Веш, чи може щось змінитися? — запитав Люм.

— Так, може, і я працюю в усіх можливих і неможливих напрямах, бо коли ви реактивно виконуєте, я безперервно аналізую, збираю інформацію та сплітаю майстерні сітки.

— А я дивлюся, з самооцінкою в тебе все в порядку, — вперше за цю зустріч посміхнулася Сільві.

— Як і в тебе, люба моя. І пам’ятайте, що я поважаю вас за ваш підхід та можливості, але давайте кожен буде виконувати свою частину роботи.

— Коли ми почнемо планувати? — закотивши очі, чи то від нудьги, чи то через те, що все ж вирішила поступитися, запитала Сільві.

— За кілька днів, коли я звільню нашого гномського невдаху та вирішу «свої проблеми», — останнє словосполучення Вінні окремо підкреслив.

— Успіхів, любчику. Бережи себе, — ласкаво закінчила лідер та відправила повітряний поцілунок.

— Завжди раді тебе бачити старий, пройдисвіте! Заходь ще, — потис руку Люм.

Катрак солодко спав на столі та почав хропіти в цей момент. Евеліна просто махнула рукою, сидячи спиною до книгаря та не відволікаючись від рудої тварини. Сільві мовчки підвелася й почала відкривати всі потрібні замки.

— Передайте привітання до Блугі від мене, — додав Вінні, очікуючи, поки дівчина завершить.

— Гадаю, він почув все, що потрібно. Але я особисто передам, що він не виходить з твоєї голови, — засміявся Люм позаду та поклав долоню на плече товариша.

В темряві добудови, перед тим, як впустити яскраве столичне світло, Сільві запитала:

— Звідки в тебе такий гарний зелений кожух?

— Наступного разу принесу смажене курча, — відповів книгар, самостійно відчиняючи двері.

Це було систематичне прощання, яким дівчина змінювала кодове слово на наступний раз, а напівдварф підтверджував зміну.

Щойно Вінні ступив на привітну вейську вулицю, двері зачинилися та почали клацати замками зсередини. Книгар помітив людську сім’ю за декілька будинків, яка кудись збиралася. Окрім них та Сонця, яке пройшло зеніт, більше нічого не змінилося. Не рухаючись з місця, він видихнув, спрямував погляд на хмари та глибоко замислився. Він був готовий до такого розвитку подій і знав, що буде робити далі. Він завжди знав, що буде робити далі.

Перед тим, як продовжити занурення у глибину цієї насиченої доби, книгар зачепив зором блаватне небо. Клин пухких безформних хмар, намагаючись вподобатися численним граційним птахам, теж розсікав небесний простір. Усі вони рухалися разом, під досвідченим керуванням вітру. Одна з хмар, яка відбилася від інших, дивовижним чином була схожа на корабель. Вінні посміхнувся — він полюбляв випадкові збіги.

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨