Розділ 10 (НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ)

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 10

Душевний спокій

 

Уетбі швидко промайнув під іржавою вивіскою книгарні, а позаду нього Вінні м’яко зачинив двері. Не втрачаючи ні секунди, науковець завернув за найближчим рогом біля криниці та, скориставшись широкою вулицею, опинився посеред знайомої напівкруглої забудови, де саме цього ранку врятував хлопчика від чарівної небезпеки.

За проханням колишнього агента СКГ, Уетбі одягнув вицвілий сірий плащ та натягнув капюшон на свій койф, щоб якомога менше зайвих очей його впізнали, коли він лишав місце зустрічі через парадний вхід. Подарований плащ став якраз у нагоді, бо північний бешкетний вітер, підхопивши різнокольорове листя з навколишніх дерев, бавився ще енергійніше, ніж вранці. Сонячні посланці, за час спілкування книгаря з науковцем, повністю охопили вузеньку вулицю, але вже не могли протистояти гостям з півночі.

Літній чоловік у сірому плащі узяв напрямок наліво, в сторону Вейського моря. Там, на периферії кільцевих вуличок та старих кварталів перших поселень, ближче до замкових стін палацу, займала своє почесне місце кузня вправного Танагалара Бейдхталкорра.

Уетбі рушив до друга, оминаючи багнюку, яка від холоду затверділа тільки зверху. Підступна осінь поступово охоплювала Ефтанамерію. Ця впевнена жінка тендітними дотиками змінювала вбрання обраних нею дерев та кущів. Жовті, червоно-гарячі, навіть фіолетові та жовто-зелені дерева зустрічалися містом. Деякі неслухняні рослини просували особисту думку відносно дій осені, залишаючи зелене листя. Відданий вітер, немов слухняний пес, перевіряв всіх навколо на витривалість та, зриваючи поодинокі листочки, танцював з ними, як з повітряними кораблями. Вже скоро стане зовсім холодно і до північного танцю доєднається більше бажаючих, а отже потрібно діставати теплі речі з-під ліжка та закуповувати більше дров.

Минаючи будинок за будинком, вулицю за вулицею, Уетбі вдихав осіннє повітря, яке підхоплювало спідниці ельфійських дівчат та оминало стороною міцних  дварфів, яких сьогоднішня прохолода тільки мотивувала до роботи.

Незважаючи на, здавалося б, раптову зміну погоди, дослідник дихав легко. Крокуючи під небом, по якому суцільні хмари рваною ковдрою стелилися до самого обрію, він спостерігав. Спостерігав за блаватним клаптиком тієї далекої частини небесного простору, яка впевнено намагалася відтіснити похмуру осінню ковдру та освітити ще більше столичних вуличок. Він уважно спостерігав, як сонячні промені крізь незалатані дірки, один за одним досягали його одягу. Він стежив за життям ефтан навколо та відчував спокій. Тимчасовий спокій, який рано чи пізно, сьогодні чи завтра, зміниться на хвилювання, тривогу чи думки про пережитий досвід. Але зараз всередині було піднесення, це було те саме почуття, яке хочеться розділити з кимось поруч. З кимось, хто відчуває життя так само, як і ти… І в нього був такий ефтан… Це був душевний спокій, який він не тримав, бо давно зрозумів, що він втече. Це був душевний спокій, який він не намагався знайти, але радів кожного разу, коли той приходив. Без переживань майже неможливий розвиток, а душевний спокій не обов’язково приносить щастя. Уетбі це зрозумів ще давно. Він прийняв свою рефлексію, як дарунок за його досягнення… Але щастя в нього теж було… Було, поки він його не втратив.

Крокуючи столицею, Сонце тягнулося все вище до обрію. Уетбі минав провулок за провулком, поки нарешті не побачив шпиль. Металевий шпиль однієї з королівських веж могутньо здіймався над замковою стіною. З кожним наступним кроком вглиб міста величний силует тисячолітньої спадщини Ефтанамерії, немов наближався до нього. Незліченні вежі та башти, замкові стіни різної висоти та товщини. Королівська територія вміщувала декілька культурних епох, кожна з яких мала свої архітектурні особливості. І всі вони були відображені не тільки за межами замкових стін, але й на тілі усього Вейома, немов татуювання літнього дварфа, виконані різними майстрами впродовж усього життя.

Саме тут, за декілька вулиць від оборонних кам’яних стін, крізь гомін ефтан та веселі крики дітей, мовби церковний дзвін, пролітало металеве брязкання. Стук молота об ковадло заповнював околицю швидше, ніж вітер підносив червоне листя до ніг Тана, який вже порався на терасі своєї майстерні з самого ранку.

Розпалена невелика ковальська піч створювала достатньо жару для того, щоб невеликий шматочок цієї старої частини міста відчувався немов зовсім інший світ усередині столичної осінньої прохолоди. Піднявши голову від важкої роботи та змахнувши краплі поту з лобу, Тан зустрівся поглядом з Уетбі. Вони посміхнулися один одному.

— Охо-хох, а я дивлюся, ти часу дарма не втрачав. Що це за крик моди на тобі, друже? — зі звичним сміхом проголосив Танагалар і, відклавши молот та меч, з розпростертими обіймами зустрічав друга на своєму широкому ґанку.

— Цей плащ — вісник гарних новин, Тане, — відповів Уетбі та, смикнувши рукав сірої накидки, обійняв дварфа.

Клен біля майстерні майже повністю перевдягнувся у нові кольори, залишаючи тільки декілька літніх крапочок на загальному помаранчево-червоному тлі. Крита тераса була створена завдяки нависаючому другому поверху, який тримався декількома опорами. Саме у вікно на цьому поверсі зараз стукав клен, немов закликаючи когось до прогулянки. А на іншій частині дерева, серед пожовтілого листя, ховалося невеличке покинуте гніздо горихвісток, які, здавалося, тільки нещодавно полетіли геть.

— Завжди цікавився, куди починають зникати пташки ближче до зими, — розмірковував науковець, роздивляючись гніздо.

— Меруна кличе їх до себе в небесний вічно-квітучий ліс, — спокійно прокоментував Тан. — Але не певен, що дварфійські Боги та повір’я задовольнять твої людські вірування, — скептично додав дварф.

— Ні, Тане, тут питання не стільки в наших Богах, скільки в тому, що мені здається, вони десь ховаються, але де? Я навіть не маю гадки, — продовжував чоловік, заходячи глибше в теплу обгортку дварфійської майстерні. — Більше того, деякі пташки залишаються зимувати, тому, на мою думку, відповідь складніша, ніж ми наразі знаємо.

— Ну так, ну так, як я міг забути, що в розмові з тобою запитання точно стоїть не про Ютана чи якісь інші світотворчі сили, — з цими словами він широко посміхнувся, почесав свою темну бороду та додав: — Дай мені закінчити цей меч, щоб знову не розпалювати горн, і трохи поспілкуємось. Почекай мене всередині.

Уетбі кивнув, скинув капюшон плаща та відчинив вхідні дерев’яні двері з металевою крученою ручкою, на які вказав Танагалар. Всередині були розкидані різноманітні ганчірки, деталі, заготовки. Поміж всім цим знаряддям — піччю, ліжком, кількома стільцями — розкривалося справжнє обличчя холостяцького лігва. Уетбі зняв койф з голови та новонабутий старий плащ і повісив на спинку стільця, після чого розмістив себе на ньому. З цієї позиції кімната виглядала трохи більш затишною: металеві фігурки у відкритій шухляді, дерев’яні сходи та тьмяні промені, які лоскотали підлогу. Можливо, саме так Танагалар бачив цей світ з висоти свого дварфійського зросту.

Чоловік видихнув та нахилив голову. Йому залишалося тільки чекати, тому він повільно оглядав залишок кімнати, знаходячи нові деталі з кожною ітерацією. Брязкання від ударів молота по гартованій сталі в якийсь момент перестало привертати увагу, але гучною тишею заломилася відсутність цього дзвону, коли Тан перестав бити.

— Дідько! — з цими словами, коваль відчинив двері з ноги. — Під цим стільцем підніми дошку, візьми одну кульку та кинь у діжку ззовні.

Уетбі приголомшено витріщився на серйозного Танагалара, який тримав розпечене червоне лезо товстою рукавицею, а другою поправляв фартух з дубленої шкіри.

— Хутчіш!

Двері зачинилися. Уетбі опустився на коліна та почав шукати дошку, про яку крикнув Тан, але вони всі виглядали гарно прибитими до підлоги й тільки одна з них мала трохи ширшу щілину, ніж інші. Помітивши її, науковець відсунув стілець, через що той впав. Дошка важила, немов брила, тому, припіднявши її та тримаючи однією рукою, Уетбі потягнувся іншою в піддошкову темряву. Спочатку він намацав камінь на шнурі, який скоріше за все і робив цю дошку в декілька разів важче, а потім його пальці торкнулися якихсь рушників. Щось було загорнуто в ці рушники і на дотик вони були схожі на кульку за формою. Він витягнув один з них та з полегшенням відпустив дошку.

Кулька була розміром з півтори його долоні та міцно зав’язана. Наповнена чимось сипучим, схожим на пісок, вона викликала лише більше запитань, ніж відповідей. Уетбі швидко вийшов з дому та наблизився до коваля.

— Кадарга, побери мою пам’ять! Кидай в діжку!

— А що це? — намагався запитати дослідник

— Кидай, кажу тобі! Потім будемо теревенити!

Кулька розплескала частину води, впавши у діжку, та швидко пішла на дно, полишаючи потік бульбашок за собою. Трохи почекавши, коваль занурив червону гарячу сталь у діжку. Вода навколо леза миттєво почала кипіти та випаровуватися. Уетбі уважно спостерігав, як дварф стояв нерухомо декілька хвилин, після чого витягнув меч та рушив у дім, підхопивши декілька інструментів по ходу. Піч полишилася охолоджуватися ззовні, борючись з нестримним вітром.

— Подяка Гнігруну, що ти опинився поруч, — мовив Тан, коли вони удвох зайшли до будинку. — Інакше змушений був би я працювати над цим мечем на зайву годину більше.

— Я так розумію, що у мішечку була сіль, — ділився своїми роздумами Уетбі, поки Танагалар вмощував меч на підставку, — але кількість моїх запитань від цього точно не зменшилася, тому…

— Вода з сіллю. Вважай за сімейний ковальський секрет, — різко й без каплі гумору втрутився дварф, немов передбачаючи ці запитання, — а мої запаси під підлогою оподаткуванню не підлягають, і я сподіваюся, що так і залишиться, бо я тобі довіряю.

— Так виходить, я за декілька секунд став носієм одразу двох секретів, — жартував науковець.

— Виходить, що я вітаю тебе в сім’ї, — з широкою посмішкою відповів друг та поплескав Уетбі по руці. — Радий бачити тебе в гарному гуморі, друже, і тим не менш, якими Богами чи долею?

— У Веш буде робота, — без зайвих церемоній випалив Ует.

— Ох-ох, ти б почекав, поки я хлюпну нам пива, — здивувався Тан, тримаючи два кухлі в руці. — Тоді я точно не розумію причину твого гарного настрою. За останню добу ти мене здивував більше, ніж за весь час нашого спілкування.

— Вважай, що моя мета майже досягнута і тепер це не більше, ніж питання часу, — він відповів з емоцією радісного спокою та підняв стілець зі своїми речами з підлоги.

Танагалар зависнув над діжкою з пивом, хитаючи головою. Він витягнув щільну дерев’яну пробку знизу бочки та наповнив посуд домашнім ячмінним напоєм. Ці дії не були для дварфа чимось новим, тому на підлозі під діжкою вже лежали декілька ганчірок, які всмоктували пролите пиво.

— Моя гостинність не дозволяє наповнити кухоль менше, ніж до країв, але я раджу тобі випити не більше половини, — дварф передав перший кухоль Уетбі та змочив свої вуса пивом з другого. — Невже нема більше нікого, хто міг би цим займатися, — продовжив Тан, знову хитаючи головою, — когось молодшого, когось кому не треба активно слідкувати за здоров’ям та виховувати онуків.

— Тан, а що мені робити? Сидіти цілими днями вдома та сходити з глузду? Ти навіть не уявляєш, яку безпомічність я відчуваю, коли нічого не роблю. Більше того, мозок немов починає засихати. Я хочу щось робити. Щось, що я вмію, щось, чим я можу бути корисним.

— Друже, не зрозумій мене неправильно, я поважаю твій авантюризм, але… — Тан глибоко видихнув, немов від неспроможності знайти правильні слова. — Ну, от ти скажи мені, невже ніхто на усьому Материку цим більше не займається? Ніякі дварфи, уруижі чи, грець їм, ельфи?

Вікна у ковальській майстерні-будинку були розташовані вздовж двох стін першого поверху. Перші були поруч з вхідними дверима та надавали гарний вид тераси, а інші вели на паралельну вулицю. Крізь них можна було побачити високі замкові стіни, до яких дійсно було рукою подати. Сонце все вище піднімалося небосхилом та поступово розштовхувало хмарну ковдру, через що яскраві прямі промінці все частіше весело застрибували до будинку через усі можливі вікна та невеличкі щілини.

— І так, і ні, друже, — почав пояснювати дослідник. — Питання не стільки в тому, скільки інших ефтан цим займаються, а в тому, чи є хоч якийсь обмін інформацією. І відповідь проста — його немає. Наприклад, я точно знаю, що ельфійські мудреці багато займалися подібними дослідженнями, — від словосполучення «ельфійські мудреці» в Танагалара Бейдхталкорра скривило обличчя, — але ельфійською я не читаю, а окрім таких, як я, нікого не цікавлять подібні книги. Саме тому мені знадобилося багато часу й правильних слів до потрібних ефтан, щоб одна з таких робіт була перекладена.

Танагалар підтягнув один зі стільців з різьбленими рунами на спинці та сів навпроти, уважно слухаючи товариша.

— І тим не менш, я ніколи не мандрував за межі Ефтанамерії, тому і гадки не маю, що відбувається там. Випереджаючи твоє запитання, так, до мене, звісно, доходили певні чутки, але я ніколи не мав ані можливості, ані достатньо великої кількості ефтан під своїм командуванням, щоб займатися дослідженнями за межами земель нашого королівства.

— Та кількість кроків, яку ти зробив, вже більша, ніж будь-який селюк зробив та зробить за все своє життя в хуторі.

— І кількість незнайомих облич теж численна. Та й, про що ми говоримо, ти сам все це знаєш. Скільки досвіду ти отримав та домівок змінив перед тим, як започаткувати свою ковальню у серці Вейома?

Тан замислився. Вираз його обличчя був непроникний, але Уетбі точно знав, що друг мав роздуми про своє тривале та непросте життя. Уетбі завжди з цікавістю слухав його історії з минулого, бо Тан бачив ще ті давні часи та спостерігав за королівством, про яке дослідник міг тільки читати з книжок, написаних на замовлення зацікавлених осіб.

— Тааак… — протягнув дварф, пригладжуючи коси на бороді, та повернувся до початкових хвилювань. — Скажи мені чесно, старий, ти ж не ходив до неї просити дістати цю річ з палацу? — напруження відчувалося в кожному слові доброзичливого коваля.

Уетбі зробив ковток пива, щоб мати декілька зайвих секунд для розмірковування над кращою відповіддю:

— Я не сказав їй особисто жодного слова.

— А я дивлюся твої фрази перевірені легістами, — сумною посмішкою мовив Тан. — Дякую тобі, ти мене виручив.

— Це я тобі дякую, ти мені дуже допоміг.

— Не буду тобі брехати, здається мені, я вперше за тривалий час зробив помилку. В мене погані передчуття, але що зроблено, те зроблено, тож живемо далі з тим, що маємо.

— В будь-якому випадку, приємно чути, що ти не часто помиляєшся.

— Останній раз був сімдесят років тому, коли Дварфи Півночі пробили оборону на кордоні та зайшли в наше селище. Вони вбили моїх батьків, а брат пропав безвісти.

Уетбі хотів-но щось сказати, але миттєво стулив свій писок та скинув посмішку з обличчя.

— Тож не знаю хто як, а в мене є особисте відношення до Маґрева Рутке, і як ти можеш здогадатися, не найприємніше.

— Здається мені, ця вулиця будувалася якраз у часи його правління.

— Вулиця не має жодного відношення до захисту королем своїх підданих, — напевно, більш серйозним Танагалара більше ніколи неможливо було побачити, — а ми жодного разу не бачили його в нашому ковальському селищі. Ми були єдиними, хто працював День і Ніч, щоб забезпечувати потреби армії на західно-північному напрямі. Я вже мовчу про те, щоб його нагріта дупа одягла лати та взяла меча до рук, — з кожним словом він розпалювався, немов ковальський горн. — Всі ефтани рівні в королівстві, але якісь рівніші! Тож, сподіваюся, його Боги відвернулися від нього, коли до нього завітала Кадарга, — він плюнув на підлогу, видихнув та зробив ковток пива. — Якби не рішення Гнігруна, що я був у той час в лісі, то ніхто б тобі цього зараз не розповідав… Але я довго приходив до цієї думки. Спершу я питав у Богів, чому залишили саме мене та чим я це заслужив… — Тан декілька разів тривало вдихнув та видихнув, намагаючись заспокоїтись.

Тиша нанизувала своє важке намисто на тонку пряжу діалогу. Погляди обох друзів були сконцентровані в різні кути кімнати та свідчили про замкнутість кожного у своїх думках. Шарпання взуттям, яке в цьому будинку не знімали при вході та напружене дихання дварфа були єдиними, хто змушував тишу хвилюватися.

— А знаєш що? — зі звичним гумором прорубав мовчання Тан. — Щось мене кудись не туди потягнуло, тому я завершу думкою, яку сформував протягом свого невеличкого життя: Дварфи квапляться менше, ніж люди.

Після цих слів він ковтнув ще пива. Уетбі застиг з кухлем у руці, немов йому наказали не рухатись. Він не тільки не хотів випадково перебити друга, але навіть більше того — він не знав, що сказати.

— Через те, що ви, люди, живете у декілька разів менше за дварфів, ви намагаєтеся за своє життя встигнути все, коли ми дварфи перші п’ятдесят років тільки дорослішаємо та вирішуємо які можливості пропонує нам життя. В цьому є як свої плюси, так і мінуси, але я впевнений, що ви не встигаєте насолодитися життям. Коли ви починаєте бажати побачити світ чи змінити професію, вже занадто пізно.

— Хм, цікава думка, але невже головне в житті не його тривалість, а те, наскільки щасливим воно було? — заперечував Сір Рідельтоп.

— А ти гадаєш, всі відчувають щастя, а не імітують його?

Уетбі замислився, повільно киваючи головою, після чого додав:

— А ти сьогодні маєш неймовірно філософський настрій.

— Прийшлося навчитися і такому, бо жарти влучно працюють на гарних дварфійок, але, на жаль, не на королівських дослідників, — з гучним низьким сміхом відповів коваль.

Танагалар піднявся та рушив до свіжого меча, залишивши пустий кухоль на стільці. Він повільно затиснув його у лівій руці, а правою провів біля загартованого леза, після чого, ставши у стійку, виконав декілька вправних рухів, розсікаючи повітря.

— Певно, ти був найкращим воїном у своєму підрозділі під час перебування на війні.

— Був… І сподіваюся, що більше не доведеться, — коваль закрокував з мечем у руці до ковадла ззовні. — Мені потрібно доробити замовлення на завтра. А в тебе які плани, Ует?

— Хатні справи, купа хатньої роботи, — легковажно відповів друг. — Інколи я розмірковую про життя персонажів казок, які ніколи не прибирають та не тягають дрова.

— І до туалету не ходять.

— Так-так. На жаль чи на щастя, в нас такої можливості немає, тому мене чекає зворотна дорога додому. Дякую за смачне пиво і до нових зустрічей.

— Нема за що, завжди радий тебе бачити в доброму здоров’ї. Хай Гнігрун освітлює твій шлях, — прощався Тан та зупинився, тримаючи долонею ручку дверей — Ледве не забув, що мені треба декілька інструментів перенести з дому на вулицю, але давай я спочатку проведу тебе до найближчого повороту.

 

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨