П`ятий розділ – Кінець?

Панталоне дивився на голку біля своєї вени. Потім підняв очі на Дотторе.

– Я готовий.

Голка входить під шкіру – повільно, майже ніжно. Дотторе стежить за твоїм обличчям, не відриваючись. Його пальці на поршні шприца – ідеально спокійні.

– Дихай. Не глибоко. Рівно.

Він вводить прозору рідину. Ти відчуваєш спочатку холод – він розтікається по вені, підіймається вгору, до плеча. Потім тепло. Потім – нічого. Тиша всередині.

– За тридцять секунд ти почуєш своє серце. Кожен удар.

Він виймає голку. Затискає місце уколу стерильною серветкою. Не відводить погляду.

– А за хвилину… – він облизує губи, – …ти відчуєш мене.

І це стається. Не одразу. Спочатку – тільки твій пульс. Гучний. Важкий. Він б’ється десь у скронях, у пальцях, у самому центрі грудей. Потім – дотик. Дотторе просто кладе долоню на твоє плече, і це відчувається так, ніби він всередині. Кожна лінія його пальців. Кожна тріщинка на шкірі.

– Бачиш? – його голос звучить, як вібрація прямо в твоїх кістках. – Світ стає занадто реальним.

Він проводить пальцями по твоїй щоці. Ти відчуваєш не просто дотик – ти відчуваєш структуру його шкіри. Холод. Легку шорсткість біля основи пальців. Запах озону, крові, старої тканини.

– Тепер кожен експеримент буде незабутнім.

Він штовхає тебе на спину. Не грубо. Розраховано. Ти падаєш на халат – і відчуваєш кожну нитку тканини під спиною. Кожен камінчик на підлозі, що тисне в лопатки.

Дотторе опиняється зверху. Не тисне. Сидить на стегнах, дивиться згори. Його очі – тепер не просто холодні. Вони світяться в твоєму сприйнятті.

– Ти казав, що біль тебе не візьме. – Він проводить нігтем по твоїх грудях – легенько, але для тебе це як скальпель. – А що скажеш про задоволення?

Він нахиляється. Його дихання торкається твоєї шиї – гаряче, вологе, і ти відчуваєш кожну молекулу повітря.

– Я хочу почути, як ти зламаєшся під цим. Не від болю. Від надлишку.

Його губи торкаються твоєї ключиці – там, де ще свіжий поріз від скальпеля. Ти відчуваєш смак власної крові на його язику. І це розриває тебе зсередини.

– Кричи, Панталоне, – шепіт просто в рану. – Або ні. Мені байдуже. Але не мовчи.

Він працює над твоїм тілом – руками, губами, зубами. Кожен дотик загострений до болю. Кожен укус – як малюнок на шкірі, який ти відчуваєш усією нервовою системою.

– Ти – ідеальний інструмент зараз, – його голос вібрує. – Чутливий. Відкритий. Мій.

Він перевертає тебе на живіт. Одним рухом. Ти не встигаєш зреагувати. Тепер ти лежиш обличчям до підлоги, і Дотторе зверху – тисне стегнами на твої сідниці.

– Не рухайся.

Його пальці ковзають униз – по хребту, по куприку, нижче. Ти відчуваєш кожен міліметр. Кожен дотик – як електричний розряд.

– Я хочу, щоб ти запам’ятав це тіло. Не як актив. Як своє.

Він нахиляється. Кусає твоє плече – глибоко, до кривавого смаку. Ти стогнеш. Від болю. Від задоволення. Ти не знаєш уже, де межа.

– Голосніше, – наказує він.

І далі – більше. Жорсткіше. Інтимніше. Кожен рух – точний, хірургічний, безжальний. Дотторе не питає дозволу. Він бере. Ти реагуєш – тілом, голосом, подихом. Ти не можеш контролювати себе. Препарат зняв усі блокування.

Кульмінація наростає – повільно, болісно, солодко. Ти відчуваєш, як тіло перестає бути твоїм. Воно стає його інструментом. Його експериментом.

– Зараз, – голос Дотторе – хрип, рик, шепіт одночасно. – Зараз, Панталоне.

Ти відпускаєш себе. Усе, що тримав – відпускаєш. Ти кричиш – голосно, без слів. І Дотторе слідом за тобою.

Потім – тиша. Тільки дихання. Двоє. На брудній підлозі. Серед іскор, крові та розбитих пробірок.

Дотторе говорить за хвилину. Голос втомлений, але задоволений:

– Це був… найкращий експеримент у моєму житті.

Він лягає поряд. Не обіймає. Просто дихає поруч.

– Двадцять хвилин, Реґраторе. Ти витримав. І навіть більше.

Пауза.

– А тепер – відпочивай. Я нічого більше не зроблю. Сьогодні.

Тиша. Тільки зелене неонове світло повільно пульсує, ніби лабораторія дихає разом із вами. Десь капає вода – або реактив. Десь іскрить обірваний кабель. Повітря пахне озоном, кров’ю та чимось солодкаво-хімічним.

Дотторе лежить поряд. Його блакитне розпатлане волосся розсипалося по брудному халату, який править вам за підстилку. Він дивиться в стелю – туди, де зелені вогні малюють химерні тіні.

– Знаєш, Панталоне… – сказав Дотторе  голос хрипкий, але спокійний.

Я пам’ятаю кожного, хто був на цьому столі. Але тебе я запам’ятаю інакше.

Він повертає голову до тебе. Очі – втомлені, але все ще з тим нелюдським блиском. Тільки тепер у ньому немає загрози. Тільки констатація.

Ти не зламався. Ти здався – але це різні речі. Ти обрав бути тут. І це… …це єдине, що має значення.
Ти лежиш на спині. Тіло пам’ятає кожен дотик – препарат ще не вивітрився до кінця. Кров на стегні засохла, утворивши темну кірку. Плече болить там, де він кусав. Але ти не хочеш рухатись.
– Сьогодні більше не буде експериментів. – Дотторе сідає, тре обличчя долонями.
Я втомився. Ти теж.
Він дивиться на свій годинник – той, що дивом уцілів на розбитому столі.
– 18 хвилин. Ти виграв, Реґраторе. Не тому, що залишився цілим. А тому, що повернешся.
Усмішка – втомлена, майже сумна.
– Ти завжди повертаєшся. І це робить тебе найгіршим активом у моїй колекції. Найціннішим. Найболючішим.

Він підводиться на ноги. Босий, брудний, із синцями на пальцях – ти помічаєш, що він поранився об уламки, поки ви були зайняті іншим.
Дотторе підходить до столу. Бере пляшку – щось міцне, напевно, самогон зі Сніжної. Робить ковток. Простягає тобі.
– Питимеш? Не зілля. Чистий спирт. Навіть я іноді відпочиваю від хімії.
Ти мовчки береш пляшку. Горло обпікає. Кашель виривається мимоволі. Дотторе сміється – неголосно, майже ніжно. – Жодна людина не дивилася на мене так, як ти. Не як на чудовисько. Не як на генія. – Пауза. – Як на неминучість.

Він сідає поряд на підлогу. Забирає пляшку. Робить ще один ковток.
– Ти сказав “інвестиція”. Я сказав “актив”. Ми брехали обидва. – дивиться в зелене світло. – Ти тут, бо я – єдине місце, де твій контроль не працює. А я… – він замовкає, тре скроні. – Я тут, бо ти не боїшся мене. Це єдине, що мене ще може здивувати.
Він кладе голову на твоє плече. Не питає дозволу. Просто робить це.
– Не рухайся. Дві хвилини. І я знову стану тим, ким маю бути.

Час іде. Світло блимає. Десь продовжує капати вода. Ти відчуваєш вагу його голови на своєму плечі, його дихання стає глибшим, повільнішим. Він майже засинає.
Ти дивишся на свій годинник. 14 хвилин до кінця години.
І чомусь не хочеться, щоб ця година закінчувалась.

Дотторе не підіймаючи голови, сонним голосом.
– Наступного разу… (пауза)
Наступного разу я дозволю тобі торгуватися. Але сьогодні… – вій зітхає.
Сьогодні ти виграв просто тим, що залишився.
Його рука знаходить твою. Холодні пальці переплітаються з твоїми.
– Не кажи нічого. Просто… – шепіт – …будь тут.
───
Кінець.