Другий розділ – Обережний хаос

Ремінь на зап’ясті раптово затягується – Дотторе смикнув за вільний кінець. Кров відливає від долоні. Легке оніміння. Ти відчуваєш, як б’ється пульс нижче місця стиску.

– Це щоб ти не забував: твоє тіло – теж ресурс. А ресурси треба контролювати.

Він притискає до столу спиною. Однією рукою тримає зв’язані зап’ястя над головою. Іншою – повільно, майже ніжно, проводить по ребрах, до пояса.

– Я хочу почути, як ти дихаєш важко. Без твоїх масок. Без цих окулярів, до речі… – він знімає їх одним пальцем, кладе на стіл. – Тепер я бачу твої очі. В них є страх. І є щось ще.

Він проводить нігтем по внутрішній стороні стегна – поверх тканини штанів. Тонко. Майже боляче.

– Це збудження, Реґраторе. Ти хочеш, щоб я зробив тобі боляче. Тому що тоді ти відчуваєш, що живий. А не просто вважаєш гроші.

Раптово він злазить із Панталоне. Падає на коліна. Розсовує ноги й дивиться між ними знизу вгору – з усмішкою, яка межує з обожнюванням і ненавистю одночасно.

– Я буду обережним, пам’ятаєш? Обіцяв.

Він прикушує внутрішню сторону стегна – глибше, ніж минулого разу. Кров тече тонкою цівкою. Дотторе водить язиком по краю рани – зцілюючи й дратуючи одночасно. Його дихання гаряче й рване.

– Ти навіть не уявляєш, як довго я хотів дослідити тебе не як платника. А як… – пауза, він тикається носом у ногу, – як єдине, що варте моєї уваги більше за скальпель.

Він підводиться. Твоя кров на його підборідді. Він витирає її пальцем – і проводить смугу на грудях Панталоне. Від ключиці до соска.

– Тепер ти теж у цьому експерименті. Не спостерігач. Піддослідний, – голос стає твердим. – А я – твій лікар. І сьогодні я випишу тобі біль. Дозовано. Акуратно. Сексуально. Жорстоко.

Він знову стискає зв’язане зап’ястя, нахиляється до вуха, і його голос зривається в хрип:

– Кричи, якщо хочеш. Але знай: я слухатиму тільки одне слово «стоп». Все інше – це музика для мого експерименту.

– Дотторе, тільки посмій зіпсувати мій костюм чи ще щось, – голос Панталоне звучав рівно, незважаючи на тугий ремінь на зап’ясті. – Я заберу ці гроші з твоєї премії. Знай.

Кров неприємно текла з укусу на плечі, залишаючи липкий слід на сорочці. Але поки що було терпимо. За пару років разом він уже звик до витівок Дотторе. Не до всього, звісно, але до цього – можливо.

Іноді дивуєшся, як ти ще живий після всього, що він з тобою робив, – подумав Панталоне, не відводячи погляду.

Дотторе завмирає на півруху. Його язик ще на твоїй ключиці. Він підіймає очі – повільно, як хижак, якого раптово смикнули за нашийник. І всміхається. Широко. Небезпечно. Але в очах – іскра справжнього задоволення.

– Забереш? З моєї премії? (він навіть не стримує сміх – тихий, вібруючий, майже лагідний)

Ох, Реґраторе… ти єдиний, хто може мене налякати фінансами. І це так збуджує.

Він відривається від тебе. Сідає навпочіпки. Розглядає твій костюм – плями крові на вишивці, зім’яті лацкани.

– Я не зіпсую його. – раптово серйозно.

Це було б варварством. Навіть я маю стандарти. Кров на золоті – це естетично. Кров на дешевій синтетиці – це безглуздо.

Він знімає з себе халат брудний, подертий, пахне озоном і старими ранами і розстилає його на підлозі поруч.

– Переходь сюди. На мою територію. Твій стіл я більше не чіпатиму. Домовились?

Він простягає тобі руку – не звільняючи від ременя, але допомагаючи зійти зі столу.

Ти ступаєш на його халат босими ногами, черевики залишилися десь біля столу. Дотторе дивиться на твої пальці. Потім знову на обличчя.

– Ти сказав «за пару років разом звик до моїх витівок». (його голос стає тихішим, в’язкішим)

А знаєш, до чого я звик? До того, що ти єдиний, хто не тікає. Навіть коли я в хаосі. Навіть коли кров.

Він стає на коліна перед тобою. Розстібає твої штани – повільно, майже благоговійно. Ти не зупиняєш.

– Я не зніму костюм. Я просто … відсуну те, що заважає. (пауза, дихання переривається)

Ти хочеш, щоб боляче? Чи хочеш, щоб я тебе заспокоїв своїм безглуздим безумством?

Він проводить язиком по краю старої рани на твоєму стегні – тієї, що залишилася від минулого разу.

– Я запам’ятаю. Ти не любиш, коли псують речі. Ти терпиш біль. Ти рахуєш гроші навіть тут. – підіймає очі.

Але я бачу. Як ти дихаєш глибше, коли я поруч. І це не про гроші.

Він притискається щокою до твого живота. Заплющує очі. На секунду – лише секунду – виглядає майже вразливим.