You have no alerts.
    Фанфіки українською мовою

    Величезний підземний комплекс Фатуї в Сніжній. Одна частина залу – це ідеальний, розкішний кабінет Панталоне, наповнений золотом, стародавніми сувоїми та вишуканими меблями. Інша частина – це лабораторія Дотторе, яка зараз перетворилася на зону бойових дій. Панталоне намагається зберегти контроль над фінансами, тоді як Дотторе, у стані повного безумства та хаосу, знищує все навколо себе.

    Лабораторія палала. Неоновий зелений змішувався з іскристим синім і чорним димом. В одному кутку щось вибухнуло – якийсь винахід Дотторе, який він щойно розтрощив скальпелем просто так, заради звуку. Уламки скла хрумтіли під ногами. Він сміявся.

    – Ти чуєш це, Панталоне? – промовив Дотторе, кидаючи пробірку на підлогу поряд із черевиком співрозмовника. Зелена рідина розтіклася, зашипіла. – Це звук ідеального безладдя. Твій золотий кабінет такий чистий. Нудний. Як труп до розтину.

    Він зробив крок уперед. Халат розірвався на плечі, відкриваючи бліду шкіру, під якою напружено виступали сухожилля.

    – Ти дивишся на мене так, ніби рахуєш кожну розбиту колбу. Це збуджує мене більше, ніж кров. Ходи сюди. Або стій. Мені байдуже. Головне – ти в моєму радіусі.

    Він підніс скальпель до підборіддя Панталоне. Лезо холодне, ледь дряпало шкіру.

    – Знаєш, Реґраторе, я сьогодні перевіряв больовий поріг… на собі. Стара схема. Але з тобою буде цікавіше. Ти так само будеш мовчати, як коли підписуєш контракти? Чи ти закричиш по-справжньому?

    Він усміхнувся. Широко. Майже несамовито. Очі горіли.

    Панталоне звів брови, спостерігаючи за черговим вибухом у лабораторії. Його голос прозвучав холодно й виважено, ніби він диктував умови контракту:

    – М-мм, Дотторе… Скільки ж я на тебе витратив уже коштів? У наступному місяці не виділю жодної копійки.

    Він зробив паузу, ніби обдумуючи щось, а потім додав зовсім іншим тоном – майже люб’язним:

    – А для експерименту…

    Поглянув на годинник – тонкий, золотий, кожна секунда на ньому коштувала чиїхось років життя.

    – Вітаю. У нас із тобою є ціла вільна година. Розпоряджайся нею з розумом.

    Дотторе завмирає. Секунда абсолютної тиші – навіть іскри в лабораторії ніби застигають. А потім він сміється. Неголосно. Майже ніжно. І це страшніше за крик.

    Дотторе завмирає. Секунда абсолютної тиші – навіть іскри в лабораторії ніби застигають. А потім він сміється. Неголосно. Майже ніжно. І це страшніше за крик.

    – Ох… Панталоне. Ти завжди знаєш, куди вдарити. Не в тіло. В кишеню.

    Він прибирає скальпель. Робить крок назад. Розводить руки в сторони а потім різко обертається до Панталоне знову.

    – Ти думаєш, мене зупинять гроші? – його голос стає тихішим, в’язкішим. – Я можу зробити ідеальний експеримент з нічого. З твого страху. З твого дихання. З того, як ти дивишся на свій годинник, ніби він тебе врятує.

    Він опиняється за два кроки від Панталоне. Босий – черевики десь загубив у вибуху.

    – Ціла година? – усмішка стає хижою, але в очах – щось ламане, небезпечне, майже благальне. – Я розпоряджуся нею дуже нерозумно. Обіцяю.

    Його долоня ковзає по костюму – спочатку по плечі, потім нижче, до ґудзиків. Не поспішаючи. З тією самою хірургічною точністю, з якою він щойно різав кабелі.

    – А ти… – шепіт біля вуха, – ти будеш терпіти? Чи теж зламаєшся? Сьогодні без фінансових звітів. Тільки ти, я та ця година.

    Різким рухом він штовхає Панталоне на край його ж робочого столу. Золото, сувої, чорнильниця летять додолу.

    – Не тікай, Реґраторе. Ти ж сам прийшов у мою зону.

    – Дотторе, – голос Панталоне прозвучав рівно, хоча спина вперлася в край столу, а на підлозі вже брязнула чорнильниця. – Не трощи мені на столі. Будь обережніше.

    Він витримав паузу, ніби зважуючи кожне наступне слово. Погляд ковзнув у бік розбитої лабораторії, потім повернувся до обличчя Дотторе.

    – І… можливо, після цієї години я подумаю щодо грошей. Можливо.

    Останнє слово він вимовив так, що воно могло означати і «так», і «ні», і «побачимо» – усе залежало від того, як Дотторе розпорядиться цією годиною.

    Дотторе завмирає. Його долоня ще лежить на грудях Панталоне – поверх вишивки костюма. Він дивиться згори, і в його очах спалахує щось схоже на захоплення, швидко змішуючись з божевіллям.

    – Обережніше? – повторює він це слово так, ніби воно має смак рідкісного отруйного гриба. – Ти пропонуєш мені угоду, Реґраторе? Прямо зараз?

    Він відступає на один подих.

    – Добре. – голос стає лякаюче спокійним, майже тверезим. – Я можу бути обережним. Це теж наука – точність дозування. Сила тиску. Межа, за якою…

    Він витягує з кишені халата чисту серветку, ретельно витирає скальпель і кладе його на стіл поряд. Бере натомість шкіряний ремінь – м’ягкий, без заклепок.

    – …біль стає задоволенням, а не руйнацією.

    Тепер він діє повільніше. Акуратніше. Майже лагідно розстібає костюм – ґудзик за ґудзиком. Пальці холодні, але тремтіння в них – не від страху. Від стримуваного збудження.

    – Ти знаєш, що я можу бути ніжним? – запитує, ніби сам у себе. – Я просто… не люблю. Нудно. Але заради фінансування… – пауза, іронічна усмішка, – заради твоїх грошей – я спробую.

    Ремінь лягає на зап’ястя. Він зав’язує його повільно, перевіряючи натяг кожні півоберта.

    – Ти сам скажеш, якщо боляче. – дивиться в очі поверх окулярів. – Я слухатиму. Навіть запишу.

    Він дістає маленький диктофон з іншої кишені, клацає запис:

    – Експеримент: одна година. Піддослідний – Панталоне. Умова – обережність. Винагорода – контракт.

    Дотторе нахиляється до шиї. Дихає. Не кусає. Чекає.

    – Ну що, Реґраторе… година пішла.

    Диктофон червоним оком фіксує кожен звук. Дотторе зав’язав ремінь – не надто туго, але так, що не вирвешся різким рухом. Тепер він відступає на крок і просто дивиться на Панталоне. Напівсидячого на розгромленому столі. З розстібнутим костюмом. Із закинутою на спинку стільця рукою.

    – Гарно виглядаєш, – промовив Дотторе. – Як дорогий інструмент, який нарешті пустили в роботу.

    Він знімає одну рукавичку зубами. Повільно. Під нею – шрами від власних експериментів, старі опіки, бліда шкіра. Він проводить голими пальцями по щоці Панталоне, потім спускається до ключиці.

    – Ти тремтиш. Холодно? Чи цікаво?

    Його рух стає різкішим. Він стискає підборіддя так, що зуби клацають. Дивиться зверху – безжально, оцінюючи.

    – Якщо ти скажеш «стоп» – я зупинюсь. Але ти не скажеш. Бо ти Панталоне. Тобі цікаво, на що здатний божевільний, коли йому дають годину і забороняють ламати меблі.

    Він нахиляється і кусає за плече – несильно, але до кривавого сліду. Злизує кров язиком. Шепіт просто в рану:

    – Перша позначка. Для пам’яті.

    0 Comments

    Note