Кондитерська

– Отож, у кондитерській справі надзвичайно важливими є пропорції інгредієнтів, їх точна вага та вправні руки кондитера… – пари в університеті харчових технологій тягнулися, як і завжди, незносно нудно. 

За останньою партою сидів блакитноволосий хлопчина з протезом на обличчі. Його зачіскою стало необережно, поспіхом через запізнення зв’язане у високий хвіст волосся, що, на диво, чудово доповнювало його сьогоднішній образ, який, як говорив сам хлопець, був зібраний “нашвидкоруч”, – чорне худі, червоні джинси з дірками на колінах та блакитні “конверси”.  

Як же він опинився у цьому океані прісної балаканини? О, все надзвичайно просто! Сал Фішер, після закінчення школи у Нокфелі, пішов слідом за своєю однокласницею, близькою подругою і таємним об’єктом захоплення – Ешлі Кемпбелл. Сама ж дівчина вступала саме до цього закладу, саме на спеціальність кондитера, аби навчитись робити безпечні для Бена, її брата з цукровим діабетом, солодощі. Ясна річ, Сала зовсім не цікавила кондитерська наука – він лише хотів бути ближче до Еш. 

Хлопець практично лежав на парті, намагаючись не заснути. На відміну від нього, Ешлі старанно конспектувала всю лекцію до свого зошита. Погляд Сала був прикутий до рухів дівчини, до її зосередженого погляду, до того, як локони її каштанового волосся спадали на сторінки, заважаючи їй писати… Ой, що це він! Невже витріщається на Еш? О, так, він саме це й робив. Кожної пари. Проте, зловивши себе на цьому сороміцькому занятті, Сал швидко відвів погляд, відвернувши голову від Ешлі, щоб… Дивитися у стіну? О, так, стіна! Яка цікава… Шпалери фіолетового кольору нагадують одяг Еш– Дзвоник! Обідня перерва. Викладач бубонів домашнє завдання, проте жодна жива душа вже не слухала його, поспішаючи хто куди – до їдальні, кафе, буфетів… Абикуди, тільки б поїсти. Ешлі пакувала речі, пошепки скаржачись на це розкішне довге волосся, яке постійно плуталось у замку рюкзака. Сал наважився підійти до неї. Злегка посміхаючись, навіть якщо цього не було видно під протезом, він сперся однією рукою на її парту, промовляючи:

– Гей, Еш! Які плани на обід? Збираєшся поїсти в їдалці чи, може, у кафе? – попри зовнішню впевненість хлопця, його голос підло тремтів, видаваючи внутрішнє хвилювання.

– О, Сал! Ммм… Ти знаєш, я про це ще навіть і не думала. А ти хочеш щось запропонувати, га? – Трохи грайливо відповіла Ешлі.

– Ааа… – хлопець зніяковів. Він не очікував такого різкого загравання від дівчини.

– Та розслабся ти! Я просто дражнюся. – Заспокоїла хлопця Ешлі. – Але, якщо тобі самотньо, я із задоволенням складу тобі компанію, ха-ха, – з ненав’язливою посмішкою, сказала Еш.

– Та… М-можна… – Сал зовсім засоромився. Невже Еш сама запропонувала йому кудись піти? 

– Тож, куди підемо? Я б пішла у кафе неподалік, там ну дууууже смачні десерти! Але ж, звісно, можемо піти ще кудись, якщо хочеш? 

– Га? Ммм… Т-так, чому б ні? Ч-чудова ідея! Ходімо, не гаймо часу! – Сал поспішив до виходу. Ешлі посміхнулась, похитала головою і попрямувала услід за ним.

Дорогою до кафе, Еш постійно говорила про все навкруги: як їй подобається спів пташок, як їй остогидли деякі викладачі й студенти, як вона сумує за своєю родиною… Проте, Сал практично не чув її слів. Набагато більше хлопця цікавила її манера говорити, її жести під час розмови, її крихітні зміни у міміці залежно від теми… Обличчя хлопця не було видно під протезом, проте, його очі могли сказати про безліч речей. 

Коли вони нарешті дістались до кафе, Сал відкрив двері закладу, пропускаючи Еш вперед. Дівчина обрала столик біля панорамного вікна, з якого видно парк. Ешлі замовила свої улюблені Бельгійські вафлі, а Сал, хоч і не був справді голодним, замовив собі булочку з корицею. За розмовами ні про що, студенти навіть не помітили, що пара вже 5 хвилин, як почалась…

– Сал! Ми запізнюємось! – зойкнула Еш, випадково глянувши на годинник, що висів на стіні за спиною хлопця. 

Сал озирнувся. Побачивши час, хлопець посміхнувся під протезом, прихилився до Еш і, пошепки, наче їх підслуховують:

– Слухай… Яка там зараз пара? Може, посидимо її тут? Чи тобі дуже кортить вираховувати кут нахилу руки кондитера з мішком для декорацій, га?

Ешлі хіхікнула, прикриваючи рот рукою.

– Сал! Не можна прогулювати пари… Навіть такі нудні! – проте, після невеличкої павзи, – але, якщо тільки ми нікому не скажемо…

– Я знав, що на тебе можна розраховувати! – дражнився хлопець.

Ешлі цокнула язиком, грайливо закотивши очі. Проте, дівчина піддалася спокусі, тож, вже за три хвилини, студенти ходили по парку. 

– Гей, Еш! Як щодо солодкої вати? – побачивши крамничку солодощів неподалік, запропонував хлопець. 

– Солодка вата, кажеш? – дівчина замислилась. – Тобто, ми пропускаємо пару, де ми мали б пробувати робити солодку вату, щоб з’їсти її у парку? – стримуючи сміх, мовила Ешлі.

– Ну… Так! Чи ти дуже хочеш повернутись до універу?

– Вата то вата! 

Пара студентів продовжила свою прогулянку по парку, додавши трохи глюкози до своїх організмів. За черговими розмовами ні про що, хіхіканням і пліткамм про одногрупників і викладачів, ніхто з пари й не помітив, як вони прогуляли не одну пару, а цілий день… 

Сонце ніжно обіймало небосхил своїм промінням, огортаючи землю теплим, червоним світлом. Рюкзаки пари студентів неохайно звисали з їх плечей, бовтаючись за спинами. Поволі ступаючи, друзі підійшли до набережної. Ешлі дивилась на спокійну воду річки, у той час як Сал дивився на те, як жовтогаряче проміння ніжно лоскоче обличчя подруги. Декілька хвилин пройшло лише у звуках водойми, вітру, співу пташок і фонових розмов перехожих… Доки Ешлі не перервала це.

– Сал… Ти чув про вечірку, яку влаштовує Дрейк на честь випуску? 

– Га?.. А, так, так… Вечірка… Чув, а що?

– Ммм… Ти підеш?

– Я? Та, не планував взагалі… Але, якщо тобі потрібна компанія, то я залюбки піду, – хлопець несвідомо говорив м’яким тоном, що видавало його посмішку, невидиму під протезом.

– Знаєш… Я б хотіла піти з тобою, – з теплою посмішкою, що завжди зачаровувала Сала, говорила дівчина.