Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 9

Потрібний усім

 

— Мех-мех, не згоден я з тобою, Сатардан. Я вважаю, що з Дартаном все гаразд. Гадаю, він доплив до своїх… Ех, куди б він там не плив, знайшов купу золота та гарних дівчат. Гнігрун завжди прихильний до дослідників, — заперечував дварф-коваль та шліфував якусь металеву деталь за точильним столом.

— Надратан, твої б слова та замість меду пити. Ти знаєш, що я усією душею за цього старого пройдисвіта, але давай дивитися правді в очі: старий Дартан почав загравати з Ахілеласіасою, а Гнігрун не любить Богиню Великої Води. Тому, як би там не було, але ця божевільна ідея: знайти нові острови чи клаптики землі десь за горизонтом, стала для нашого капітана останнім плаванням. Кращі з нас йдуть першими, як-то кажуть, — сумно закінчив інший дварф, який роздував палаючий горн великим ковальським міхом, заввишки з самого коваля.

Вибиту в горі невеличку кузню прикрашали товсті дерев’яні двері з купою дварфійських рун. Ці двері були відкриті, створюючи значну циркуляцію гірського повітря завдяки дуже розумному плануванню. Всередині завзято працювали двоє братів, які на вигляд мали щонайменше сторічний досвід у своєму ремеслі. Обидва були в якійсь технічній змазці, одягнені в шкіряні фартухи та завішані рушниками різного розміру та товщини. На кремезних долонях коренастих братів вже не було вільного місця від мозоль, але від цього тільки легше було тримати гаряче. Чорні масивні бороди додавали ще більшої впевненості в червоно-помаранчевому освітленні розпеченого горна.

— Я майже закінчив. Завершу та піду хоч на сонце подивлюся, бо з самого ранку не виходив на вулицю, — мовив Надратан, беручи іншу металеву деталь для шліфовки.

— Дідько!

— Що таке, Сат?

— Ти це бачиш?

— Що бачиш? Ти розмовляти вмієш чи тебе мати не навчила?

— Вчила так само як і тебе, ледащо. Поверни свою дупу та побачиш. Ця дурна річ не горить, — лаявся у відповідь, Сатардан.

— Ти глузуєш з мене!? Як таке може бути, це ж просто якась ельфійська дерев’яна фігурка?! — з цими словами Над відклав свою роботу та підійшов до брата.

— Півдня пішло поміж пальцями, арггх, — коваль був дуже розлючений. — А ну закрий ці бісові двері та візьмися за другий міх, зараз ми піддамо ще температурки! Кадарга б її побрала, ми в цьому горні титан плавимо, а тут якесь дерево не горить!

Брат закрив двері та узявся за другий міх, який стояв поруч з першим. Звук складання та розжимання важких пристроїв змішався з безперервно виходячим повітрям, створивши відчуття пробудження дракона всередині гірської печери. Не пройшло і пари хвилин, як дварфи повністю змокли, а м’язи на руках та ногах помітно напружилися.

— Все, стоп! — закричав Над крізь оглушливий шум, зняв руки з міха та пішов відкривати двері.

Сат теж перестав роздувати горн та збився з ніг через раптову зміну тиску в кімнаті. Він зачепився за брус, який тримав склепіння, щоб не впасти на підлогу. Порив вітру знову залетів у майстерню, як до себе додому та стабілізував температуру. Дерев’яний виріб лежав в ковальській печі, немов просто приймав вогняні ванни.

— Ми так далі тільки пошкодимо горн та деформуємо насічки на базах, — додав Над, хлопаючи  Сата по плечу. — Зберися. Що ти розпався, наче перший раз плавиш метал? — сміявся він з брата, який схопився за голову.

— Йди до біса, Над. Це нісенітниця! Я в востаннє таке бачив, коли ми намагалися працювати з вольфрамом — суцільна відсутність результату. Ай… — Сат стряхнувся та спробував стати рівно, але цим зробив тільки гірше.

— Та стій ти біля бруса, дурню. Ти мені ще живий потрібен, — піклувався Над. — Тим не менш, я не можу з тобою не погодитись. Ми вже усе перепробували! Цей дерев’яний виріб, не те що не ламається, не колеться, не стирається й не розчиняється — він ще й не горить.

— Ага, проте в нас горять замовлення. Ми не можемо більше навколо нього танцювати.

— За ті гроші, які нам заплатили, гадаю, ми можемо ще зайвий день попрацювати над цим.

— Слухай, цей напівельф сказав, цитую: «Просто знищіть його, щоб ніхто й ніколи його не знайшов. Я повертатися не збираюся».

— Це напівельф з СКГ. Ти впевнений, що цій гільдії можна довіряти? Я не здивуюся якщо нас просто зараз підслуховують?

— В тому і проблема, що він з СКГ. Ти розумієш, які в нас можуть бути проблеми, якщо хтось знайде в нас цю дерев’яшку? До тебе часто приходить королівська секретна гільдія Ефтанамерії та платить тобі, щоб щось знищити? Ні, брате, треба його закопати, втопити чи комусь подарувати — аби тільки з нас, як з ельфів обіцянки.

— Твоя правда Сат, — видихнув пітний коваль. — На жаль, твоя правда.

Жар від ковальського горна охоплював усе всередині та починав боротьбу з зовнішнім світом, намагаючись прослизнути крізь двері. У яскравому мерехтінні мирно лежав дерев’яний мішечок та чекав на свій черговий вирок.

— Давай, брате, годі обіймати стовп, бо твоя жінка почне щось підозрювати, — засміявся Надратан та узявся за довгі затискачі, щоб дістати пекельну дерев’яшку та занурити її у діжку з холодною водою.

 

 

— Ні, ми не можемо її тут залишити, — мовив один з братів-ковалів, поки вони удвох спускалися гірською стежкою в обіймах ночі. — У горах ми глибоко її не закопаємо, тому річка це найкращий варіант.

— Ти хоч розумієш, що в річці будь хто може знайти цю річ, і що тоді? Краще сховати за якимсь великим каменем чи викинути в Велику Воду.

— Геніально! Нащо, щоб Ахілеласіаса розлютилася на наше селище? Ми з тобою навіть не знаємо, на що ця річ здатна, якщо її неможливо знищити. Тим паче класти за каміння. Ти точно впевнений, що ми хочемо жити з відчуттям, що лють Богів прийде на Дварфійські землі через нас, тому що ми заховали якусь дерев’яну дрібничку?

— Та й ми не убережені, що будь-хто не знайде цю річ протягом сотні років, — розгублено додав дварф та ледь не перечепився через невеличкий камінь посеред путівця. — Ух. А взагалі, вона виглядає, як щось зроблене ельфами.

— Отож, бач-но, ми поки що не знайшли жодного аргументу, чому не повинні здихатися від цієї дерев’яшки подалі.

— Та чимшвидше.

Втомлені хмари не з’явилися цього разу на небосхилі, тому ніхто не заважав прискіпливому Місяцю пильно спостерігати за дварфами. Ковалі прямували від своєї майстерні на вершині однієї з гір. Вони провели майже весь день у цій печері, виконуючи численні замовлення. Брати любили свою роботу, якій віддали вже велику частину свого дварфійського життя, але жодна металева деталь не була здатна подарувати таку легкість, якою надихав гірський пейзаж. Нічні обійми тут занурювали сильніше, ніж у будь-якому великому місті. В цьому непроникному просторі міріади ласкавих зірок створювали ледве помітне мерехтіння, яке своїми дотиками здіймало величний гірський силует. Гори розкинулися до самого горизонту на всі чотири сторони та з задоволенням надавали прихисток лісовим масивам, які, у свою чергу, наповнювали гірське повітря шелестом та духмяним ароматом. Поодинокі піки прагнули до небес, але немов вгамовані Богами, різко обривалися вниз та створювали нові гірські хребти. Вдалечині, вершини відблискували пухнастим білим хутром — там майже ніколи не танув сніг.

А понад широкою гірською западиною впевнено йшли брати під прикриттям доброзичливої темряви. Тут, в западині, два гірських озера були розділені тонкою смужкою лісу, а зірки, заглядаючи у дзеркально чисту воду, знаходили там своє відображення. Поселення тільки починали розбудовуватися в цьому мальовничому місці, тому, поки що лише природа встановлювала тут свою владу. Під ляскання чудернацьких нічних пташок та хвилювання вівці, що відбилася від стада, ковалі зайшли за гірський насип та залишили позаду цю картину, яка з висоти їх стежки була немов на долоні.

— Якщо чесно, я і сам не в захваті від того, що нам доводиться цим займатися. Якого, взагалі, біса Боги вирішили над нами пожартувати.

— Я впевнений, що це хитрощі Кадарги. Вона підсилає нам випробування, щоб сумно не жилося.

— Значить ми повинні гідно його пройти.

— Тільки давай скидати його не в Монтську річку, бо він потрапить до Вейома.

— Слушна думка, брате. Тоді, як варіант, можемо відправити його в напрямі Драконових земель.

— Поворот на Местерку якраз повинен бути через декілька кроків та й там менше зайвих очей. Менше за все хочу ще й перед жінкою виправдовуватися, коли вона дізнається, що ми удвох вночі кудись лазимо.

— І не один ти… Тоді так і зробимо.

 

 

Мішечок спокійно зникав у пітьмі місячної Ночі. Вниз течією, до нових звершень, поки двоє коренастих ковалів, пробиралися крізь гірський схил, усипаний камінням, назад до протоптаної стежки.

— Може, все ж продамо його комусь? Так якось ніяково полишати цю річ.

— Ти б ще сказав підкласти під ніжку столу, щоб не хитався. Ходімо по домівкам, ми вже й так отримали плату за цю роботу.

 

 

День грав у піжмурки з Ніччю, різноманітні пташки створювали оркестровий супровід до мелодійної лісової партії, ліс змінювався кам’яними насипами, насипи — розлогими галявинами. Дерев’яний мішечок, закутаний в звичайну ганчірку, рухався в полоні гірської води, немов вона хотіла його кудись віднести. Він був занадто легкий, щоб пручатися, занадто легкий, щоб осісти на дно, навіть зважаючи на те, що всередині вже повністю наковтався води. Далі крізь валуни посеред річки, які намагалися затримати нового гостя, мілководдя та падіння з водоспаду — він все витримав, він був міцним. Пташки, які сприймали його за здобич, але одразу незадоволено відпускали, ведмідь, який спробував його розкусити — він звик до цього, він був міцним ззовні. Однак, йому немов вже нічого не було потрібно, він не пручався — він був міцним ззовні, але крихким всередині. А течія тримала свого полоненого, не дивлячись ні на що…

— Мамо, дивися, там щось пливе, — звернулася маленька гостровуха дівчинка та закрокувала по мілині.

Стрімка річка минула гірські перепони та просочувалася крізь незайманий хвойний ліс. Мама спілкувалася з чоловіком та не помітила, як їхня дитина відійшла від берега. Ця ельфійська сім’я складалася з трьох членів та мала великий критий віз запряжений парою коней.

— А де мала? — спокійно запитала ельфійка, шукаючи поряд свою дитину.

— Свята Ламея! — вигукнув високий ельф та побіг від воза до річки.

Дитина не помітила, як глибина річки різко змінилася з декількох сантиметрів до метра та схопившись за знайдений артефакт почала активно боротися за своє життя. Батьки помітили зникнення саме вчасно, щоб маленька встигла лише перелякатися.

— Ох, дяка Ламеї, ми тебе помітили, — з полегшенням наголосила ельфійка. — Мілано, я ж тебе просила, не відходь від нас до води. В цьому місці для тебе небезпечно.

Але повчання занепокоєної матері не мали ніякого значення для сяючої від щастя дитини, в долоньках якої знаходилася бажана знахідка. Денне Сонце обходило крони дерев, а напівпромоклий ельф виносив свою доньку з води на руках.

— Що ти знайшла? — суворо запитала мати, коли її чоловік поставив Мілану на землю.

— Я не знаю, — радісно відповіла малеча.

— Не свари її, Джульєто. Всі цілі та здорові — це головне, — захищав батько та ласкаво потріпав доньку по волоссю. — Краще подай рушника і поїдемо далі.

Закотивши очі, Джульєта так і зробила. І після того, як всі трохи просушилися, вони рушили далі.

Коні встигли зробити короткий перепочинок та відновитися після виснажливої дороги. Єдиного змаху поводдям вистачило, щоб привести брунатних до руху по дуже слабко уторованій доріжці коло річки. Ромео, вдягнений у просту ефтанську одежу, сидів спереду на відкритій частині возу. Дерев’яний віз нічим не відрізнявся від тих, які можна було побачити у будь-якому селищі, з тією різницею, що більша його частина, починаючи ззаду, виглядала, немов маленька кімната на колесах. Перфоровані стіни були не дуже високими, але для Мілани в самий раз, щоб стояти.

— Джульєто, посади Мілу, бо знову впаде та буде плакати, коли ми наїдемо на камінь, — звертався кучер до дружини, поки донька з сяючими очима розгортала знахідку.

Дах будиночку на колесах був виконаний в найкращих ельфійських традиціях — з різьбленими квітковими візерунками та плавними завитками. Всередині були розвішані стрічки та дерев’яно-глиняні маски, а мати вже сиділа разом донькою на одній зі скринь з численними речами. Їх непримітні тьмяні сукні з різнокольоровими латками дуже вдало грали на фоні поодиноких листяних дерев, які, як і ельфійська сім’я змогли прокласти свій шлях у глиб Монтського лісу. Серед незліченних високих вічнозелених завсідників, низькі різнобарвні здавалися манливою прикрасою в, поступово остигаючому, лісі. Сонце все ще виборювало можливість обігрівати цей клаптик землі, але його сили дедалі слабшали, через що зграї пташок незламним клином розсікали хмари та пливли кудись вдалечінь.

— І що це ти знайшла, моя маленька плавчине? — глузливо запитала Джульєта, дивлячись як її донька розглядала невеличкий дерев’яний мішечок, схожий на сплетене коріння.

— Не знаю, але я назву його Хел’ямен. Він тепер мій друг, — відповіла дівчинка та поклала мішечок поруч з собою на скриню. — Тобі подобається з нами, Хел’ямене? Я потім познайомлю тебе зі своїми іграшками, ти їм точно сподобаєшся.

— На що він схожий, люба, що то є? — запитав Ромео, не повертаючись.

— Не знаю, милий, просто якісь маленькі корінці які зрослися разом та створили пустоту всередині. Схоже на якийсь мішечок чи кухоль без ручок, складно сказати.

— Хм, звучить цікаво, може якась дварфійська рослина, — почав розмірковувати ельф та різко відволікся. — Оп, дивіться в небі над нами лелеки летять! Це гарна прикмета.

— Мамо, а куди летять пташки, туди до драконів?

— Міла, дракони зараз існують тільки в казках та книжках, — ласкаво скорегувала матір. — Пройшли сотні-сотні років з того часу, як їх бачили востаннє.

— Тоді я взагалі не розумію нащо пташкам кудись летіти.

— А пташки летять високо-високо в небо, до Ламеї, щоб перечекати зиму.

— А може і дракони теж полетіли до Ламеї? — малеча замислилася на секунду та впевнено додала: — Коли я виросту, то стану шукачем драконів.

Батьки в один голос доброзичливо посміялися.

 

 

Ніч опустилася на Материк, тому Ромео зупинив коней, щоб всі могли трохи перепочити. Джульєта вилізла з воза та трохи розім’ялася під наглядом повного Місяця.

— Любий, поки Мілана ще спить, я хотіла дещо в тебе запитати, — звернулася Джульєта до чоловіка, поки той діставав щось з воза та розкладався на Ніч.

— Слухаю тебе, мій коштовний малахіте.

— Скільки років ми вже блукаємо. Об’їздили всі куточки світу від Дварфів Півночі до Дварфійських Земель. Ми вже навіть мали виступи по всій Ефтанамерії вздовж та поперек. Коли ми зможемо повернутися до нашого рідного дому? Міланка чула про ельфійські міста тільки з наших розповідей та декількох книжок.

— Кохана, ти знаєш відповідь на це запитання. Ми проміняли спокійне та заможне життя на наше кохання. На нашу гарячу, мов вулкан Алькат, любов, — ласкаво відповів Ромео, але потім дуже серйозно додав: — І якби я знову став перед цим вибором, то я б зробив все так само. Я ні про що не шкодую.

Джульєта підійшла, міцно обійняла свого нареченого та прошепотіла:

— Я все це знаю, все розумію, любий. Просто хотіла почути це від тебе, — вона сумно видихнула. — Але знаєш, інколи якось так самотньо на душі, що починаю думати: може, повернутися та сказати, що ми не загинули і тоді наші сім’ї нам все пробачать. Більш того, Уль повинен вже бути при владі, він все ж твій брат, як ні як…

— Треба лягати, — безтактно перебив її чоловік. — Нас чекає ще довгий шлях, а ми повинні встигнути до Вейома, щоб виступити там у цьому колі, поки ще не так холодно та ефтани мають гроші в мішечках і кишенях.

І вони відпочивали втрьох: Ромео, Джульєта та Мілана. Навіть вп’ятьох, бо ніколи не треба забувати про коней.

 

 

 

 

 

— Швидше! Хутчіш! Ельфи в Вейомі! Акторське видовище! — кричав урочисто одягнений ельф та активно жестикулював. — Ринкова площа! Збирайтеся! Тільки сьогодні!

— Мамо, але ж ми тут більше, ніж на один день, — питалася Мілана, одягнена, як хлопчик з маскою лисички.

— Коли кажеш, що тільки сьогодні, то більше ефтан збирається на виступ, а завтра ми від’їдемо з ринку в іншу частину міста.

Вони стояли на відстані від Ромео, ближче до воза та виконували реверанси всім, хто проходив поруч. Сонце вже минуло свій зеніт, але все ще освітлювало енергійну столицю. Численні криті прилавки та прості столи нової ринкової площі збирали представників різноманітних рас та народів. Щільність ефтан та гомону інколи затьмарювала відчуття. Всі були одягнуті по-різному: затерті сорочки, барвисті сукні, але ті, хто не ігнорував повільне наближення осіннього холоду, надавали перевагу декільком шарам одягу. Ринок був радий усім та кожному — таке блискуче різноманіття можливо було побачити тільки тут.

— Три по ціні одної! Віддаю та закриваюся до завтра, — продавав гарбузи товстий напівдварф. — Ні, жіночко, чотири не віддам, це вам не до мене.

З певного ракурсу створювалося відчуття батальної сцени — в такому галасі будь-який ефтан, який був поруч з тобою секунду тому, міг легко зникнути в нестримних хвилях, варто лише відвернути голову. В цьому протистоянні, як віддушина виглядало невеличке коло з тих, хто зібрався подивитися на приїжджих акторів.

— Що ти робиш?! А ну геть звідси! Крадій! — зарепетувала Джульєта, коли побачила, як худорлявий невисокий гном заліз у віз.

Почувши, що його помітили та наближаються, гном спалахом ретирувався та розтанув в байдужому натовпі. Недоліки великого міста — ніхто нікого не знає та цікавиться виключно своїм життям та проблемами.

Гном професійно протиснувся крізь перший ряд зазирювачів. Він сповільнив хід та з’єднався з натовпом, немов увесь час там і знаходився. Навіть плач маленької акторки не змусив його пожалкувати.

— Хел’ямен, де ти?! Це був мій друг!

Гном хотів поцупити щось більш коштовне, але господарка хати на колесах занадто швидко його помітила, тож довелося схопити перше, що погано лежало: глиняна маска з усмішкою та дерев’яна іграшка. Тепер він повільно просувався ринком, заховавши крадене під безформну лляну сорочку.

— Я тобі голову відірву, — пошепки мовила дівчина, яка раптом з’явилася біля гнома. — Тільки не кажи, що ти схопив якийсь з акторських атрибутів.

Молода дівчина була вдвічі  вища за гнома, мала невеличкий шрам на щоці та пряме темно-русе довге каре, зав’язане в короткий хвіст. Одяг та зачіска робили її зі сторони схожою на чоловіка.

— А що я повинен був робити, — огризнувся гном. — Займайся своєю справою, — додав він та плавно почав повертати в іншу сторону від дівчини.

— Моя справа — впевнитися, щоб ви не нахапалися проблем. Здихайся від неї, поки можеш. — спокійно мовила дівчина зі шрамом, немов вони розмовляли про яблука чи погоду, та повернула в протилежному напрямі.

— Буде вона мене повчати, — розмірковував гном. — Ця русява почала забагато на себе брати.

Церковний дзвін донісся з глибини міста, сповіщаючи про захід Сонця, який був вже не за горизонтом. Гостей столиці було легко впізнати за їхньою реакцію на різкий, пронизливий звук. І навіть зараз декілька небідних вельможних ельфійських панів озирнулися, намагаючись зрозуміти розміщення джерела дзвону. Вони абсолютно точно були знайомі з цим звуком, але інколи він сповіщував про небезпеку, тому тільки місцеві точно знали в який час доби це була не більше, ніж буденність.

Гном засунув свої трофеї під штани та туго зав’язав мотузку, щоб звільнити обидві руки. Без жодних вагань він дістав монету з кишені та швидко закрокував до новоприбульців, поки ті відволіклись. Монета являла собою звичайний трикутний срібний йог. Заточений з одного боку та маючий вм’ятинку на протилежному куті, цей витвір крадійного мистецтва було дуже зручно затискати між великим та вказівним пальцем. Таке срібне лезо дозволяло швидко і непомітно зрізати грошові мішечки з поясів. А ринкове скупчення лише заохочувало до подібних дій.

Крадій повільно протиснувся крізь скупчення ефтан та за лічені секунди опинився біля м’ясного прилавку. Ельфи з дальніх земель, які не звикли до раннього холоду, були запаковані в кожухи з овчини, але мішечок, прив’язаний до поясу, немов маяк, вабив непомітного гнома. М’ясник спілкувався з наступним клієнтом та потрохи згортав роботу на сьогодні, а ельфи втратили цікавість до дзвону та почали відходити від торговця м’ясом. Гном втратив найкращий момент, але в досвідченого грабіжника був цілий рукав трюків.

— Дивися, куди лізеш, коротуне, — гучно лаявся один з ельфів, в якого начебто випадково врізався гном.

Майстерним рухом повний мішечок був підрізаний правою рукою і, в той самий момент, м’яко підхоплений лівою, бо єдиного дзвякання монет могло вистачити, щоб змарнувати весь ризик. Результат ідеальний: ельфійські монети вже пливли вдалечінь разом з гномом, який одразу після зіткнення мовчки розвернувся та рушив в протилежну сторону.

— Я що, тихо кажу, бідняк?! — розізлився ельф та, повернувшись за гномом, пнув його чоботом по дупі. — Я не чую вибачень!

Крадій не перший раз був на ринкових виходах, тому простим копняком його було важко здивувати. Відчувши чобіт, він трохи підстрибнув, щоб зменшити віддачу — найголовнішим було приховати наявність мішечка в його руках. Весь цей алгоритм працював щоразу, залишалося тільки пролізти далі поміж містян, після чого ельфи повинні були просто втратити цікавість у його нахабності. Але після маленького стрибка, маска під одягом вискочила та провалилася в штанину. Гном не впав, але від втрати рівноваги задзвеніли монети.

Гном застиг та заплющив очі на секунду. Він вилаявся подумки, розуміючи, що зараз буде. Треба було бігти.

— Крадій! — прокричав ельф, якраз коли гном витрусив маску з ноги.

Повільний вельможа не встиг зачепити крадія — той ухилився, кинув дерев’яну іграшку в повітря та, учепившись за гроші, побіг. Першою постраждала глиняна маска, її посмішка була розчавлена гномською ногою. Далі — крізь байдужий натовп, який ще не отямився й лише охав від гнома, який впевнено врізався у всіх підряд, аби знайти свій вихід з ринку. Він зніс відро з водою, пробігаючи повз м’ясну лавку

— Схопіть його хтось! — голосив кмітливий м’ясник.

Треба була зникнути в одній з широких вулиць, які по колу вели з ринку в житлову частину міста, там його точно не спіймають. Він повернув голову у напрямку руху та побачив русяву на розі одного з будинків, яка сигналізувала, щоб він скинув їй здобич задля зручності та заплутати переслідувачів. Але крадій довіряв тільки собі в цей момент. Сорочка натягнулася.

— Стояти! — хтось схопив гнома, щойно той вибіг з натовпу.

Крадій знав кожного з вартових по голосу, але цей чоловічий баритон був йому незнайомим. Гном дістав чергову заготовку з рукава: відкритий мішечок полетів у небо, створивши дощ з монет. Не роздумуючи, містяни почали збігатися навколо смаколиків, але міцна рука все ще тримала грабіжника. Він зібрався вислизнути з сорочки, щоб бігти далі, але встиг тільки подумати про це — його притиснули до ґрунту. Крадія міцно зафіксували, тому йому залишалося тільки лежати під краплями золотого дощу.

 

 

— Не роби дурниць, сестро, це тепер наше, — запевняв підліток-напівельф свою молодшу сестру, яка тримала в руках дерев’яну іграшку.

— Хтось з ефтан загубив її. Ти ж бачив, що вона з неба впала, — заперечувала сестра.

— Не загубив, а подарував, а подарунки не віддарунки. І взагалі, вважай, що це небесний знак від Ютана, що нам час іти додому, — впевнено аргументував брат. — Тому бери кипу моркви та пішли, — він протягнув їй десяток морквин, а сам схопив дерев’яний мішечок, щоб роздивитися.

— Що це взагалі таке? Виглядає огидно, — запитала напівельфійка та зморщила обличчя.

— Я не знаю. Сподіваюся, що королівська корона і ми будемо монархами.

— Нічого собі ти слова знаєш!

— А-то!

Роздивляючись знахідку та штовхаючи одне одного плечима, родичі вийшли з ринку й спокійно дійшли до свого будинку, який знаходився в іншій частині міста.

— Здається, вдома нікого ще немає, — мовила сестра, коли вони зайшли всередину.

— Дідько, доведеться нам починати готувати сьогодні. Піду розпалювати піч.

— Слухай, монарх, — глузливо передражнювала сестра. — Давай підкладемо наш подарунок татові в сумку, яку він бере з собою на роботу.

— Оце моя сестра. Оце я розумію розвага. Я буду іржати як кінь, коли побачу його вираз обличчя, коли він це знайде. Тоді я збігаю на другий поверх і повернуся. Почни поки нарізати моркву.

 

 

 

 

Він лежав в темноті шкіряної торби, але йому все ще було байдуже, він все ще не пручався. Він вже не звертав уваги на будь-які розвороти та перехрестя долі. Одне лише турбувало — він знову один. Знову самотній. Безпомічно самотній…

 

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨