Перший розділ

Його дзвіночки сьогодні мовчали. Замість кольорового костюма — чорний шовк, розрізаний срібними ременями. Рукави закочені до ліктів, пальці в чужій крові.

Він повільно підняв голову.

І побачив мене.

Боже.

Той погляд.

Наче ніж провели просто по ребрах.

— Ви знову дивитесь, леді Віорен, — промовив він тихо, хоча стояв за двадцять кроків. — Це вже стає непристойним.

Натовп засміявся.

Я ні.

Тому що знала: він говорить тільки до мене.

Його звали Сайлас Верн, і при дворі всі вдавали, що не помічають, наскільки небезпечним він був.

Король дозволяв йому все.

Сайлас міг перебивати міністрів.
Міг насміхатись із генералів.
Міг торкатись людей так, ніби вони вже належали йому.

А ще люди навколо нього… зникали.

Повільно.
Тихо.
Без слідів.

І зараз він дивився на мене так, ніби я — наступна.

---

— Ви боїтесь мене.

Його голос пролунав просто за спиною.

Я різко обернулась.

Коридор був порожній, лише свічки тріщали від протягу. Дощ барабанив по вітражах. Сайлас стояв надто близько.

Завжди надто близько.

— Ви не маєте права підкрадатись до мене.

— А ви не маєте права так пахнути.

Я завмерла.

Його очі ковзнули по моїй шиї.

Повільно.
Безсоромно.

— Троянда й дим, — пробурмотів він. — Я думав про це всю ніч.

— Ви хворий.

— О, безперечно.

Усмішка в нього була красивою рівно настільки, щоб здаватися неправильною.

Я спробувала пройти повз нього, але він вперся рукою в стіну біля моєї голови.

Клітка.

— Відійдіть.

— Ні.

— Це палац, а не бордель для ваших ігор.

— Тоді чому ви тремтите?

Я ненавиділа те, як він помічав усе.

Мій подих.
Мої зіниці.
Те, як я затримувала погляд на його губах.

Сайлас нахилився ближче.

— Ви коли-небудь думали про мене перед сном?

— Ніколи.

— Збрешіть красивіше.

Його пальці ледь торкнулися мого підборіддя.

І це було гірше за удар.

Бо всередині щось здригнулось.

Небезпечно.

Жахливо.

Живо.

---

При дворі почали шепотітися через тиждень.

Про мене.
Про нього.

Про те, що блазень більше ні на кого не дивиться.

І це було правдою.

На бенкетах я відчувала його погляд шкірою. Під час танців — бачила його усмішку в дзеркалах. Уночі — чула сміх у порожніх коридорах.

Він став моєю тінню.

Моєю хворобою.

Одного разу я знайшла мертвого солдата біля своїх покоїв.

Без очей.

На його шиї ножем було вирізано:

“Він торкався вас.”

Я знала, хто це зробив.

І все одно тієї ночі пішла до Сайласа сама.

Його кімнати були під дахом палацу. Дощ гупав по вікнах так сильно, ніби хотів прорватися всередину.

Він сидів на підвіконні й крутив кинджал між пальцями.

— Ви прийшли.

— Ви вбили його?

— А якщо так?

— Ви божевільний.

— Ви повторюєтесь, люба.

Я підійшла ближче.

— Люди помирають через вас.

— Через вас.

Тиша.

Гостра.
Майже інтимна.

— Ви не можете вирішувати, хто має право дивитись на мене.

Сайлас повільно підвівся.

— Але я вже вирішив.

Його голос став тихим.

Найнебезпечнішим.

— Ви навіть не уявляєте, що робите зі мною.

Я мала піти.

Замість цього залишилась.

Він підійшов так близько, що між нами не лишилось повітря.

— Скажіть мені зупинитись, — прошепотів він.

Я відкрила рот.

І не змогла.

Бо хотіла цього.

Хотіла його.
Його темряву.
Його ревнощі.
Його катастрофу.

Сайлас засміявся — тихо, переможно, ніби почув мої думки.

— Ось тепер, — прошепотів він, торкаючись губами мого вуха, — ви виглядаєте чесною.

---

Коли я дізналася, ким він був насправді, стало вже пізно.

Блазень ніколи не був блазнем.

Він був бастардом короля.
Тінню трону.
Людиною, яку навчили перетворювати любов на зброю.

І мене він теж мав використати.

Так було задумано.

Проблема лише в тому…

Що він закохався.

По-справжньому.
Хворобливо.
Без шансів на порятунок.

А такі чоловіки не відпускають.

Ніколи.

Особливо коли за вікном гроза, у палаці пахне кров’ю, а ти вже не пам’ятаєш, у який момент почала цілувати монстра у відповідь.