Розділ 7

Звичайний Ранок

 

Він тримав її міцно, обома руками, ніби не хотів відпускати цей останній момент. Невже вони більше ніколи не побачаться?

Невже вони дійсно більше ніколи не побачаться?!

Він не міг у це повірити. Він почав прокручувати в голові спогади всіх моментів, які тільки міг згадати. Всіх тих радісних та неприємних моментів. Моментів, котрі саме в цю мить здавалися йому найріднішими, але не пройшло і пари секунд, як він перестав що-небудь згадувати. Його голову затьмарили емоції, настільки сильні, що вибили усю пам’ять.

— Як таке могло статися, що я проґавив?

Це було нібито розповідь нетверезого односельчанина. Він не міг повірити, що це все по-справжньому. Пазл не сходився, адже він тримає її крихітну долоню своїми двома. Прямо зараз тримає, але вона не дивиться на нього.

— Чому вона не дивиться?! — він спробував зірватися на крик, спрямовуючи його вдалечінь, в темряву, яка була за нею, але крик перетворився на шепіт. Шепіт пораненої тварини.

Він кліпнув очима та спостерігав, як вона зникає. Випаровується в темряві, залишаючи за собою шлейф квіткового аромату. Це був її улюблений аромат.

— Уетбі, відкрий очі, — чийсь знайомий голос звернувся до нього зі спини.

Він обернувся…

Скочивши з ліжка, він схопився за свою сіру невипрану подушку та виставив її перед собою, немов щит. Усвідомлення.

Перші ранкові промені завітали до його притулка через вікно, сповіщаючи про настання нового дня. А Уетбі сидів на своєму старому дерев’яному ліжку, накритий дірявою ковдрою, і захищався від невидимих ворогів.

— Тобі знову наснилися погані сни? — почувся чийсь тяжкий і сумний тон, зі сторони ліжкового столику.

— Чагріне, це ти? Я радий тебе чути. Я радий, що це був всього лише сон.

Він закрив обличчя долонями та, сидячі на ліжку, підсунув до себе коліна. Йому не потрібно було навіть повертатися, щоб зрозуміти, що до нього звертається Чагрін. Він би впізнав голос свого грамофона навіть в гамірному натовпі.

— Знову про неї? Тобі потрібно жити далі. Я не можу відчути твої емоції, але я тебе чудово розумію. Ти ж розумієш, що не один я хвилююся за твій стан? — таким самим сумним тоном промовив Чагрін. — А тепер вибач, на цьому все, я і так сказав більше, ніж повинен був.

Зняв руки з обличчя, Уетбі повернув голову наліво, щоб подивитися на свій грамофон — на свого друга, який, стільки разів, підтримував його впродовж цих років.

— Дякую за підтримку, Чагріне, — сказав він на видиху.

Ці слова залишилися без відповіді, як завжди. Уетбі безперечно пам’ятав, але ніяк не міг звикнути до небалакучості свого друга.

Уетбі зібрався з думками. Ранок тільки починався, а значить перший день другого осіннього кола зайшов на престол та розпочав своє володарювання. Це в свою чергу значило, що вченому потрібно збиратися, бо на нього чекають.

В душі він відчував сяючу порожнечу, яка, як свіжий шов — загоювалася, але давала про себе знати після кожного необережного кроку. Тиша. В домі була тиша, хоча місто прокидалося та починало жити своїм енергійним життям. Стільки ефтан навколо, стільки містян, які його знали та стільки містян, які ставилися до нього з повагою, але нікого, хто зміг би його зрозуміти. Помстою за всі його знання, звучала тиша у відповідях його сусідів кожного разу, коли Уетбі намагався поговорити з ними про те, що дослідник дійсно вважав важливим. Вони просто жили іншим життям, немов в іншому куточку Материка та в іншому часі, ніж Уетбі, якого майже всі навколо вважали просто божевільним дідом, який колись працював у палаці, а тепер доживає свої останні роки. І хоча, до нього ставилися з повагою через його вік, відчуття самотності не полишало чоловіка. Дзвінкої самотності, яка простягалася далі, ніж його почуття — кудись у небо та за океан, якщо там щось звісно було, окрім Богів. Колись в нього було відчуття того коштовного спокою. Була така людина, з якою йому було просто спокійно, а не з якою потрібно себе заспокоювати.

— Мені добре самому. Можна витрачати час на дійсно важливі речі, — розмірковував Уетбі, намагаючись полегшити свій ранковий стан.

Він піднявся з ліжка та залишив ковдру на плечах, бо в єдиних кальсонах було прохолодно. Відкривши двері до свого кабінету, він мовив не заходячи всередину:

— Іріс, я збираюся. Не знаю, коли повернусь.

— Доброго ранку, Уетбі. Як ти почуваєш себе? — звичайним ласкавим голосом відгукнулася брошка.

— Як завжди, але не гірше.

— Погано… Дякую за чесність. Гарного дня.

Уетбі знову замкнув двері на ключ. Він вдягнувся, пропустивши етап з водними процедурами, бо йшов не до костюмованої вечірки. Там, куди він збирався, важливішими були дії та слова, ніж зовнішній вигляд. Витягнувши шкіряний пакунок з-під дров, Уетбі запакував його в звичайну мішковину, щоб привертати менше уваги.

— Невже новенький з нами не залишиться? — здивовано запитало сонне кільце на стіні.

— Ні, Кіліне, він мандрує далі.

— Ох, ну, добре.

— Дорогенький, — звернулася Акая, — не подумай, що я сварюся — зовсім ні, але ти нас усіх сьогодні розбудив своїми снами. Тому я б хотіла знати чим ми можемо допомогти бодай якось, бо так же не можна?

— По-перше, дякую за турботу. По-друге, вибачте. По-третє, нічим.

— Ну, якщо щось спаде на думку, то тільки дай знати, — додала Ельфетра.

— Звісно, — спокійно відповів Уетбі.

— Візьми з собою сіль! — раптово вигукнув Стір.

— Стіре, ти не бачиш, що Уетбі не дуже гарно себе почуває? Ти не можеш сказати щось більш підбадьорливе? — знову повчала ложка-Ельфетра, каструльку-Стіра.

— Поки ви виказуєте неймовірну занепокоєність, я пропоную практичні поради, — заперечив скрекочущий малий Стір.

Господар будинку вже взувався, коли розпочате спілкування змусило його посміхнутися:

— Навіщо мені сіль, Стіре?

— По-перше, сіль гарно всмоктує вологу, тобто якщо на тебе виплеснуть воду, то сіль у кишені допоможе це подолати. По-друге, з тебе візьмуть менший податок на сіль, якщо вона буде потрошку розкладена в різних місцях. І, найважливіше, уяви, що комусь на вулиці знадобиться сіль, а ти тут як тут, — переможно аргументував Стір, що змусило Уетбі посміхатися ще сильніше.

— Вмовив, — весело відповів чоловік, зняв один взутий чобіт та поклав невеличку жменю солі з кухонної шафи до правої кишені.

— Вчися, Ельфетро! — ще більш переможно проголосила каструлька.

— Хизун.

Уетбі закінчив вдягатися, зняв замок одним ключем та відкрив двері іншими, після чого повторив зворотні дії зі сторони вулиці. Повітря, змішуючи запахи та звуки, пронеслося повз Уетбі та полетіло вглиб міста. Волосся стало дибки. Осіннє Сонце було не таке тепле, як літнє, але все ще прогрівало столицю королівства та його жителів. Вулиці після нічної грози вдало змішували ще не засохлий бруд та дрібне каміння. Літній чоловік повернувся спиною до дому — різноманітні будинки оточували його з протилежної сторони та по сусідству. Найбільшою була триповерхова лавка антиквара у кінці вулиці, а найпомітнішою — глиняна споруда, яку він міг бачити зі свого вікна. Цей одноповерховий будинок залишився ще з минулого сторіччя і в ньому зараз ніхто не жив, тому з кожними опадами він розмивався та просідав все більше.

Столиця, яка носила стародавню назву Вейом була найбільшим містом королівства Ефтанамерія. Вейом розташувався на березі Вейського моря та був обмежений двома річками. До того ж, це найбільше портове місто королівства мало величні палаци й майстерно збудовані фортеці, що були обнесені замковими стінами. Ці палаци та башти створювали, немов окреме поселення всередині Вейома. А поза стінами розгорталося величезне місто з численними майстернями, ринковими площами та полями. Йдучи від берега вглиб столиці можна було відчути контраст епох серед заплутаної розбудови. Старі портові вулиці, які зберіглися ще від перших поселень будувалися за лінійним принципом. Під час правління дому Рутке, з подальшим ростом міста та зведенням нових фортець, почали з’являтися радіальні вулиці. А при Аврелії І найновіші квартали знову були повернуті до лінійного місто-будування, проте з ширшими дорогами. І саме тут на одній з вулиць в одному з будинків жив Уетбі.

— Віддай сюди, дурна, мене батьки люблять більше, тому я піду перший! — репетував якийсь людський хлопчик, відбираючи сапку в своєї молодшої сестри.

—  Тодд, припини, скільки я разів казала, що мама любить всіх однаково, — звернулася до нього старша сестра, на вигляд років чотирнадцять, та видала ще одну сапку молодшій сестрі. — Тому годі ображати сестру, ну ж бо до хліву, батько вже певно запряг коней.

За нею з будинку вибіг ще один молодший братик і вони вчотирьох рушили далі по вулиці.

Уетбі, повернув у протилежну сторону, одягнений в сіру котту[1] з довгими рукавами, довжиною трохи нижче тазу. Під нею була лляна сорочка — каміза, а на голові тонкий брунатний койф[2]. Він переклав пакунок до лівої руки та впевнився, щоб той не виглядав підозріло для оточуючих та привабливо для грабіжників.

Хтось кричав, хтось заносив відра з дощовою водою назад до будинку, інші збиралися або вже їхали працювати. Велика кількість ефтан обслуговували королівські або власні поля. Тим не менш, місто відрізняється від села більшим різноманіттям професій та достатку: шевці, чоботарі, кожум’яки, рибаки, мисливці, усілякі торговці. Численна кількість ефтан мала відношення до королівського палацу, деякі безпосередньо в ньому і жили, дехто навіть все життя…

— Дивися, куди йдеш, ельф бісовий, — вилаявся безхатько, який майже врізався в Уетбі на повороті. — Ох, Уетбі, не побачив вас. За ельфа вибачаюся, але ходіть обережніше, — завершив безхатько, витримуючи найвищий рівень своєї ввічливості.

Уетбі знав цього молодого хлопця, який обрав життя без даху над головою, замість особистісного розвитку. На вигляд йому було років двадцять, але скоріш за все ще стільки ж він не виживе. Про це говорили не тільки статистика та погане харчування, але й те, що він вже був смертельно хворий. Тому, після того як хлопець обійшов його, Уетбі швидко завернув вправо до наступної вулиці, і якраз вчасно, бо безхатько почав гучно кашляти, глибоким та хриплим кашлем, який починався десь з середини його легень.

Минувши ще декілька прямих вулиць, він пірнув у новий поворот. Тут розпочиналася інша частина міста, збудована сотню або більше років тому, в часи, вже забутого короля, Мекеруса Рутке. В ті часи, замок Вейома активно розбудовувався, Ефтанамерія розквітала, а населення збільшувалося, тому вулиці тут були значно вужчі та було багато двоповерхових будинків, в яких могли одночасно жити декілька сімей.

Вітер промайнув над дахами дерев’яних фахверків[3] з нависаючим другим поверхом, розгойдав протягнуті між будинками мотузки для білизни, яка не встигла просохнути під час останньої ночі та скинув черепичну плитку майже під ноги Уетбі. Дахи являли собою поєднання прогнилого, старого, дерев’яного та солом’яного покриття з новими шматків черепиці. Ранкові промені майже не освітлювали цю частину міста через щільну забудову напівкруглих вулиць, залишаючи щасливим порослий на дерев’яних брусах мох. Все ж поодинокі відважні струмені світла заглядали всередину тим більше, чим вище піднімалося Сонце. Один з таких променів розливався далі по вулиці прямо на багнюку, пролізши через прогалину між двома будинками. Саме до нього біг бешкетний вітер, втікаючи від літнього чоловіка, над яким він зчинив свій несмішний жарт.

Хоч ефтан на цих старих вуличках було менше в цей час доби, але йти було складніше через свіжу багнюку. Окрім цього, Уетбі треба було зберігати обережність, бо ця бідніша частина міста була найулюбленішою в грабіжників та крадіїв, однак вчений знав швидкі шляхи, де ймовірність натикнутися на небезпеку була найменшою. Він відповідально перевірив згорток та покрокував далі, наближаючись до сонячного прибульця. Там, ліворуч від нього, був прохід між двома будинками, завширшки якраз для одного літнього чоловіка. Це було одне з небагатьох місць, де будинки були збудовані не впритул. Прохід виводив до колодязя на паралельній вулиці, звідки залишалося фактично декілька кроків до його точки призначення — книгарні.

Але, щойно Уетбі дійшов до повороту між будівлями, він почув звук, схожий на дивно-знайоме гудіння. Він моментально зупинився, прислуховуючись, щоб зрозуміти чи потрібно йому бігти. Вагання… Він зірвався з місця в напрямі джерела звуку, ледве не послизнувшись. Зазирнувши в простір між будинками, Уетбі побачив те, на що очікував — портал, а прямо перед ним стояв людський хлопчик, рочків п’яти.

Тьмяний розрив без чіткої межі виглядав немов пляма в повітрі. Майже вертикальна калюжа, висіла на висоті півметра. Це був один з найбільших порталів, що Уетбі мав змогу спостерігати. Безформний, але розміром з гарну половину вхідних дверей, він не був цільним, а мав декілька недоформованих невеличких елементів, які дійсно виглядали немов хтось випадково розплескав рідину. Але більше за все здивувало вченого те, що портал транслював зображення, що було дуже унікальною подією, яка свідчила про високу концентрацію, або навпаки відсутність енергії в цьому місці. Картинка на тому боці порталу виглядала, як похмурий, наповнений імлою ліс, з дуже високими та товстими стовбурами.

Уетбі вистачило однієї секунди, щоб оцінити аномалію, але треба було діяти швидко, бо маленький хлопчик вже тягнув долоньку до зачаровуючого незнайомого лісу, посеред брудної вулиці.

 

 

 

 

 

 

 

— Стій! — вигукнув чоловік, але малий ніби не почув його та продовжував намагатися зазирнути по інший бік.

Хоч портал вже тримався набагато довше, ніж більшість інших розривів, Уетбі знав, що це питання секунд, коли він почне закриватися. Треба було діяти. Він стиснув згорток ще міцніше в своїй руці та, ігноруючи кількість бруду на чоботах, побіг до дитини, яка знаходила в декількох метрах від нього.

— Ні! Не можна! Кинь! — чоловік намагався згадати якісь заборонні слова, поки пробирався через багнюку.

Хлопець здавалося зовсім його не слухав. Уетбі залишалося всього декілька кроків, щоб дотягнутися дитини вільною рукою. Раптом він помітив, що маленькі краплини цього витвору мистецтва в повітрі, почали стягуватися, а малий вже просунув голову всередину. Чоловік не встигав, тому не залишалося нічого іншого:

— Неслухняний! — знову вигукнув літній чоловік, заклав праву руку з пакунком під котту та стрибнув вперед, розплескуючи бруд навколо.

Уетбі приземлився на обидві ноги, схопив хлопчика лівою рукою, та посковзнувшись, впав на спину, разом з дитиною. Якраз вчасно, бо в момент, як чоловік відтягнув малого з розриву, той зменшився до розмірив, з яких би голова дитини вже не вилізла.

Весь цей час, вчений не спускав очей з порталу, бо це була рідкісна можливість поповнити свої знання, тим паче зараз, коли він зовсім не мандрував за межі міста. В останній момент, перед тим як розрив повістю загоївся, щось потрапило в зону видимості порталу та почало свій рух всередину лісу. На жаль, часу було зовсім мало, щоб розгледіти більше.

— Кіліне, пресвятий Ютан, що ти наробив? — вигукнула занепокоєна жінка з бічного вікна на другому поверсі та побігла всередину дому.

Уетбі на декілька секунд втратив лік часу.

— Хто чи що це було? В туманному лісі… — розмірковував дослідник, але потім отямився.

Він лежав у бруді посеред міста, тримаючи дитину в себе на грудях, немов свою здобич. Він відпустив хлопчика який пручався та впевнившись, що пакунок не був забруднений, почав вставати.

— Заради Ютана Всевишнього, прошу вас вибачити мого хлопчика. Ви цілі? — мати Кіліна, вибігла на вулицю та клопотала навколо Уетбі, допомагаючи йому встати. — Ох-ох, ваша спина тепер вся у багнюці. Давайте я випру, я зроблю все швидко, — сказала вона та суворо показала дитині рукою в напрямі дверей будинку.

— Не треба, дякую вам, пані. Бруд на сонці висохне швидше, ніж вологий одяг на мотузці, — ввічливо відповів чоловік та скидав великі шматки бруду вільною рукою.

Від нещодавніх фізичних вправ почала з’являтися задишка. Він був здивований, як його спина залишилася цілою, хоча, можливо, відчуття болі просто ще не дійшло до мозку.

— Не сваріть хлопця, він просто грався та не помітив як врізався в мене, — збрехав Уетбі, захищаючи малого.

Не можна було казати звичайним містянам про портали, бо це тільки змусить їх більше нервувати, а хлопчик ніколи не згадає, що сталося, та ба більше, хто його врятував від трагічного кінця.

— Вибачте його, він в мене глухий, не чує тобто. Я ж показувала жеж скільки разів, щоб зранку далеко не вбігав, але складно самій-то дитину виховувати.

— Не хвилюйтеся, це добрий малий, дуже допитливий. Він зросте великим ефтаном. Ви гарна мати, — заспокоював жінку Уетбі. — А тепер перепрошую, але мені треба рухатися далі. На все добре вам та вашому дому.

— Почекайте, я жеж бодай пригощу вас шматом теплого ранкового хлібу.

— Це дійсно не потрібно, я…

— Я наполягаю, будь ласка, декілька секунд.

Вони удвох повернулися на вулицю, на якій тепер не лише єдиний промінь, а ціла гряда сонячних проповідників несли світло до будинку Кіліна та його матері. Вони зайшли всередину. За хвилину до столу були піднесена подяка. Малий ніс духмяний шматок м’якого житнього хліба з товстою, але хрусткою скоринкою, а мати тримала глибоку тарілку з водою, рушник та келих води.

— Це вам, помити руки, поїсти та попити, — промовила вона та почала відтирати брудну спину літнього чоловіка рушником.

Уетбі не пручався та вирішив, що може затриматися на зайву хвилину, принаймні з ввічливості до поваги з боку мати-одиначки.

— Як вас хоч звати? — запитала жінка.

— Можете кликати мене Уетбі. А вас? До речі, в мене є гарний знайомий, який має таке саме ім’я, як і ваш хлопчик, — відповів чоловік, дивлячись на дитину, яка поклала хліб на стіл та побігла вверх сходами до другого поверху.

— Я… Ганна… — чомусь невпевнено відповіла жінка. — Тобто… Почекайте, — вона обійшла з протилежної сторони столу та подивилася в обличчя Уетбі, повне природніх зморшок.

Жінка немов намагалася щось згадати:

— Вас випадково кличуть не Сір Уетбі Рігл Білз-Рідельтоп? — з сумнівом в голосі запитала Ганна.

В цей момент, Уетбі зовсім не зрозумів, що за день виняткових збігів спіткав його сьогодні. Ця відносно молода жінка, яка виглядала старше, ніж була насправді, неймовірно точно назвала його повне ім’я та титул. Він припинив жувати:

— Ганно, я вимушений вас перепитати, звідки у вас такі точні знання? Так, ви зараз дійсно спілкуєтеся з тією людиною, яку назвали.

— Мій чоловік працював з вами років десять тому. Він, так і є, був вашим охоронцем на одному з виїздів до Ізса, Він жеж був дуже захоплений вашими розповідями та роботою, багато розповідав про вас.

— Як його звали?

— Мерік, мій любий Мерік, — сумно мовила жінка.

— О, пам’ятаю, він гарно працював. Чудовий ефтан, — Сір Рідельтоп взагалі не пам’ятав цього охоронця, але менше за все він хотів би додатково засмучувати цю щиру жінку. — Мені шкода.

— Я вас прошу, Сір Уетбі, він живий та здоровий. Мерік записався в армію та захищає наше королівство від Дварфів Півночі. Його навіть відпускають додому час від часу, — спокійно додала жінка.

— Коли він востаннє був вдома?

— То є правда, що його не було вже майже рік, але напевно багато роботи, — замислилася Ганна.

— Так, абсолютно точно, — без вагань підхопив вчений, щоб збити її від думок. — Ви ж знаєте цих Дварфів Півночі, ті ще дикуни. Я певен, що Мерік, коли повернеться, буде дуже радий бачити, як ваш Кілін змужнів за цей час, — він енергійно додав та почав вставати з-за столу. — Дякую вам за гостинність. Мовте до Меріка щирі побажання, від мене особисто.

— Шана мати такого гостя, Сіре Рідельтопе. Дякую вам за все, Сіре Рідельтопе, — мати Кіліна виконала низький реверанс.

Уетбі вклонився у відповідь.

— Слідкуйте уважно за своїм хлопчиком, — додав він та вийшов на світлу ранкову вулицю, де згасаючий Місяць ділив небо із сяючим Сонцем.

Знову в прохід між будинками, де тепер було спокійно. Уетбі не міг зрозуміти свої почуття. Йому хотілося дивуватися усьому побаченому, почутому та відчутому, але за своє насичене життя він навчився не радіти, більше ніж воно того заслуговує, поки не досягне мети. А робота ще не була завершена.

Ближче до великого критого колодязя. Тридцять три кроки вправо. Одноповерховий будинок з дерев’яних брусів, соломи, глини. Металеві іржаві літери на прямокутній дерев’яній вивісці: «Книги у Вінні». Двері зачинені. Всередині темно. Рудий кіт пробіг мирно по вулиці, де містяни, тулячись один до одного, збиралися знову поратись.

Уетбі постукав три рази у двері, потім двічі по вікну з інтервалом в декілька секунд й знову три рази по щільно-зачинених дверях. Нічого. Він прокрутив всі домовленості в голові ще раз, але наче все було виконано як заплановано, тому він вирішив просто почекати. Ґанок був виконаний з дерев’яних брусів та заповнений глиною, щоб утворити рівну площадку перед входом. Над входом  висіла обрізана мотузка, до якої раніше був прив’язаний дзвоник. Уетбі зазирнув у вікно. Книжкові шафи від підлоги до стелі утворювали невеличкий лабіринт всередині будинку. Заплутаний лабіринт, наповнений книжками різного датування та тематик, ускладнював пересування книжною лавкою, але для досвідченого користувача подібна конфігурація повинна була викликати естетичне задоволення. Стіл торговця розташовувався біля входу, зменшуючи ймовірність вдалої крадіжки. Зараз за прилавком та в темному лабіринті нікого не було. Уетбі спокійно чекав. Все ще нічого. Можливо, він дійсно помилився, коли погодився посидіти в гостях.

— Мені здається, що він не працює, — мовив чоботар, повільно жуючи яблуко, біля сусідньої майстерні. — Навіть не можу пригадати, коли востаннє відкривалися двері. Тому справа твоя, але я б на твоєму місці пішов до жінки замість очікування на цього ледащо, — після чого виплюнув яблуневі кісточки на землю та посміхнувся усіма десятьма зубами, що залишилися.

Гучні звуки чобіт, які пересувалися по дерев’яній підлозі, змінили настрій обох співрозмовників та змусили з цікавістю очікувати на продовження. Ключ провернувся, двері відкрилися і напівдварф, років сорока, одягнений в зелене, визирнув зсередини.

— Хто ти такий? — мовив він, дивлячись на Уетбі. — В мене нема ні грошей, ні води, щоб випрати твій одяг, діду, — Вінні глянув на чоботаря та додав: — А ти на що чекаєш, ледащо, в тебе справ немає? Так-он відремонтуй мої туфлі, — після чого жбурнув пару недешевого взуття в сторону майстра, але через нестачу швидкості вони зустрілися з кутом парапету та впали прямо на брудну землю. — Помий їх також, я доплачу. Заберу ввечері. Дакте-дакте, — жваво мовив книгар, немов він все так і планував та додав слово з дварфійської мови в кінці, яке значило «швидше-швидше».

— Я кажу йди звідси, не розлякуй мені відвідувачів, — з новим натиском звернувся до вченого книгар та зачинив двері на ключ, після чого завісив світло-непроникні фіранки на обох вікнах.

— Здається, не тільки мене знову не раді бачити, — глузував чоботар, беручись за підкинуту роботу. — Казав же, що краще з жінкою та дітьми час провести. Ну, бувай, діду, — закінчив ефтан та, без очікування на відповідь, зайшов в майстерню і закрив двері.

Уетбі був в невеликому шоці. Все сталося так швидко, що він навіть не встиг нічого сказати чи запитати, але все одно залишився стояти, бо для нього це все було більше схоже на акторську гру, ніж на справжній стан справ. За менше ніж хвилину, двері знову відчинилися, знайоме обличчя озирнулося, піймало погляд Уетбі та махнуло головою всередину книгарні. Вчений мовчки та швидко зайшов, не приваблюючи зайвої уваги.

Темрява. Байдужа темрява захопила навколишній світ як тільки закрилися двері, залишивши лише звуки блукати навколо. Скрип. Шкрябання. Світло свічки. Шепіт:

— Дві новини. Перша, я задоволений, що ти настільки ж розумний, наскільки мені здавалося. По-друге, на мій суб’єктивний погляд, той алхімік, який створив сірники, бісів геній, — прошепотів Вінні та задув палаючий сірник.

— Тілін Камеус. Я приніс те, про що ми домовлялися, — шепотів Сір Рідельтоп просуваючись за напівдварфом книжковими коридорами.

— Так, точно, Камеус, здається він уруиж, якщо я нічого не плутаю. Звісно ти приніс, інакше ти б не прийшов, а якби й прийшов без нічого, то наша співпраця закінчилася б так само раптово, як і почалася, — твердо мовив Вінні. — Я не працюю з безвідповідальними — забагато зайвих ризиків.

Книжкові шафи змінювали одна одну. Уетбі ледве встигав читати корінці деяких книг: «Алхімічний трактат», «Тлумачення Всеосяжного фоліанта», «Збірник ютанічних пісень». Раптом книгар зупинився, підняв щось з підлоги та продовжив йти.

— Все добре? — запитав чоловік, але зустрів тишу у відповідь.

Нарешті, вони підійшли до дверей, які вели в іншу частину будинку. Напівдварф поставив свічник на підлогу та відчинив важкі дубові двері.

— Прошу, — Вінні кинув рукою, показуючи на сходи, які вели вниз у підвальне приміщення.

Лише один смолоскип горів знизу, освітлюючи сходи, сформовані з землі, каменю та глини. Сір Рідельтоп обережно пройшов всі вісімнадцять вузьких сходинок. За ним закрив двері та повільно, але більш впевнено, слідував власник книгарні.

— Далі у відкриті двері. Я все підготував.

Вузький прохід мав двоє дверей по ліву та праву сторону. Праві двері були замкнуті на три майстерних замки. Сама деревина з різьбленою об’ємною квітковою композицією була винятковою роботою майстра тесляра та виглядала так, ніби навіть вміщувала захисні механізми всередині. Ці двері точно не були відчиненими, а по іншу руку — простенькі двері, немов вхід до трактиру, манили з’явившихся гостей всередину.

Коли обидва зайшли до кімнати, Вінні запалив декілька додаткових свічок, які освітили навколишній антураж: масивний стіл, численні мішки відкриті та зав’язані, декілька сундуків, шафа, відро частково наповнене водою. Загалом кімната була середнього розміру, висічена в глиняно-кам’янистій породі та мала чотири опори розставлені по кутам. Опори були з’єднані між собою дошками-перемичками, що дуже нагадувало частину дварфійської копальні.

Без зайвих слів книгар сів за стіл і лише зараз Уетбі помітив величезну мапу Ефтанамерії, що висіла на стіні позаду книгаря. Мапа була намальована вручну. Вона містила численну кількість дрібних деталей, але поки не була повністю закінченою. Окрему увагу привертали червоні шпильки, розтикані по різних місцях. Вінні постукав по столу, щоб привернути увагу гостя та вказав на стілець навпроти. Уетбі сів та, поклавши згорток на стіл, почав знімати джутову обгортку, але Вінні зупинив його, підтягнувши обіцяну річ до себе.

В кращому освітлені та статичному положенні Уетбі зміг детальніше розгледіти зовнішній вигляд напівдварфа. Танцююче світло свічок грало на його голеній голові, а також не оминало срібні та мідні перстні на обох руках та крупний золотий, який скріплював об’ємну руду бороду. Зелений одяг індивідуального крою здавався навмисно зробленим трохи меншого розміру, щоб підкреслювати масивну статуру. Для Уетбі напівдварфи мали найцікавішу зовнішність серед усіх рас та народів, бо з’єднували зріст та тривалість життя людей з природньою дварфійською бородою та дещо збільшеним об’ємом м’язів.

Ще «Всеосяжний фоліант», найстародавніше з існуючих писань, зазначає, що після великого дварфійського розколу, незгодні дварфи мігрували на захід до снігових гір та стали називати себе Дварфи Півночі. Під час цього великого походу, частина «незгодних» осіла на пагорбах біля Великої Води, створивши перше поселення міста Вейом, що перекладається зі стародварфійського як «місто пагорбів». Первинні дварфи жили високо в горах, тому Вейські дварфи за століття та покоління життя на низині, стали вищими та трохи змінили зовнішній вигляд, через інший тиск та м’якіший клімат. Більше того, культура «Вейських» була менш консервативна, ніж в «Первинних», що проявлялося, наприклад, у відмові слідувати «постулату чистої крові». Таким чином, інше середовище, різноманіття етнічного складу та час, створили велику кількість неіснуючих раніше рас, субрас і народностей. Велика кількість дослідників донині сперечається стосовно класифікації.

Більш тендітними, ніж у дварфів, пальцями, книгар розкрив спочатку перший шар мішковини, а потім відгорнув шкіру. Побачивши нотатник, він одразу беземоційно загорнув все назад та відкрив шухляду в столі, щоб покласти цю знахідку.

— Що це хоч таке? — поцікавився Уетбі.

— Ти хочеш сказати, що зміг дістати нотатник, але обійшов стороною його історію? — книгар відповів запитанням на запитання без жодної нотки здивування в голосі.

— Так

— Можливо, воно й на краще для тебе. Гарна робота, — голос Вінні залишався однаково холодним під час кожної його репліки. — Я готовий тобі допомогти.

— Перед обговоренням моїх прохань я вважаю, що маю право дізнатися, що це за річ та навіщо вона тобі, — Уетбі підхопив тон спілкування, таким самим холодним тембром.

— Знаєш, в один момент розумієш, що якісь речі в житті краще не знати, але я не можу відмовити поважному науковцю, який хоче ускладнити своє буття, — з цими словами він дістав пакунок з шухляди на стіл та розгорнув його, оголивши обвітрений шкіряний нотатник, який певно колись був дуже дорогим для когось. — Називай номер сторінки.

— Вісімнадцять, — Сір Рідельтоп згадав останню цифру, яку він запам’ятовував.

Одягнувши тонкі рукавиці, книгар обережно відклав тьмяно-зелене лясе та вправним рухом, немов знав кожну сторінку, розгорнув на потрібній, з номером «18». Він продемонстрував її Уетбі, дозволяючи роздивитися наповнення. Перше, що привертало увагу, це написи та малюнки, які були зроблені грифельним олівцем. Грифель був напівказковим та секретним здобутком королівських алхіміків. Сіру Рідельтопу вдалося одного разу стикнутися з цим алхімічним дивом, але серед звичайних ефтан про нього ходили лише чутки.

В нижньому куті лівої сторінки був обережний напис «18», а праворуч замальовка крон дерев, посередині не було нічого, а зверху — дві хмари, одна з яких трохи схожа на корабель. Останнє, що було на цій сторінці, — напис «Чалант»[4] у верхньому лівому куті. Права сторінка була повністю пустою. Вчений витратив ще декілька секунд, щоб викарбувати в пам’яті побачене та кивнув книгарю.

— Схоже, це було останнє, що Ліол Рутке зобразив в своєму нотатнику, — додав напівдварф, повільно склав все разом і заховав. — Назвав би на дві сторінки далі і нічого б не побачив. Що стосується з якою метою він мені потрібен — не твоя людська справа, при всій повазі.

— Постривай, — Уетбі не стримав здивування. — Ліол Рутке? Ліол — єдиний син та спадкоємець короля Іоганна ІІ? Той самий Ліол, який зник при загадкових обставинах?

— А тепер до твоїх справ, — це був той холодний та впевнений тон, який не толерував жодних можливих заперечень.

— Добре, — Уетбі видихнув, зібрався з думками та озирнувся, немов хтось ще знаходився у лігві окрім них. — В архіві майстерні Гільдії Винахідників під третьою крайньою шафою в ящику запакований предмет, який мені потрібен. Можу надати креслення цього поверху, якщо…

— Просто постав задачу. Все, що треба я, запитаю сам.

— Треба дістати цей предмет та передати його мені.

— Яка башта?

— Північна реміснича.

— Поверх?

— Перший.

— Ящик перекладають чи він завжди знаходиться в архіві?

— Завжди, тільки якщо випадково щось не змінилося

— Уетбі, світ сплетений з подій. «Випадково» — це слово, яке використовується тільки тоді, коли не розумієш, які дії призвели до цього результату, — холодний тембр змішувався з напівтемрявою холодної підвальної кімнати, створюючи моторошне відчуття. — Мені потрібен опис усіх місць, де може знаходитися твоя річ. Ти допоміг мені, тепер моя черга допомогти тобі.

— Цей ящик нікому не потрібен, тому він навряд чи покинув межі майстерні.

— Яка кількість ефтан залишається в майстерні вночі?

— При новій королеві я не певен про стан справ, але в мої часи щонайменше один ефтан завжди залишався, щоб допрацьовувати замовлення.

— Яким чином можливо потрапити всередину?

— З головного входу, останні двері південного коридору, пер…

— Це я і так знаю, чи є якісь секретні шляхи?

— Так, двері зі сторони замкової стіни за кущами мапасу[5]. Вони ведуть прямо в архів та були зроблені на випадок осади замку, але я не пам’ятаю, коли вони відкривалися востаннє. Більше того, з середини вони заставлені однією з шаф.

— Вигляд предмету?

— Це не має значення, бо він в забитому ящику, завбільшки з половину твого стола, — вчений постукав долонею по дереву. — Один з кутів ящика пофарбований в чорний. Біля цього кута витравлено напис: «10-хх-У». Це великий пристрій, саме тому я звернувся до тебе — я не можу просто запросити допомоги в тих небагатьох знайомих, які від мене не відвернулися після того, як я припинив служити в палаці.

— Коли твоя річ буде в нас на руках, ти отримаєш подальші інструкції.

— Мені вона потрібна якомога швидше. Коли мені очікувати?

— Це я тобі не можу сказати з міркувань безпеки, — голос Вінні раптово став більш дружнім. — І не хвилюйся ти так. Коли дія зроблена, то працюють із наслідками, а якість наших результатів говорить сама за себе. Інакше ти б тут не сидів, правильно я кажу?

— Ще одна деталь, — трохи замислившись, додав Уетбі. — В цю роботу повинна бути залучена Веш.

Спокійна міміка книгаря вмить перемінилася на неймовірно сувору:

— Поза обговоренням. Я не працюю з цією одиначкою.

— Це умова. Вона повинна отримати це замовлення.

— Ти хоч розумієш, на який ризик наражаєш цю операцію, ставлячи такі умови?

— Так, розумію, — впевнено відповів Уетбі, який хотів зберегти життя своєму другові. — Мені все одно, яку частину вона буде виконувати, але вона повинна бути в долі.

Мовчання затрималося в кімнаті на півхвилини, оголивши гучну тишу навколо. Навіть звуки вулиці не доносилися крізь декілька дверей.

— До речі, той привітній чоботар стукає для СКГ, тому будь обережний в розмовах з ним та ретельно підбирай слова.

— Чи це означає, що я можу розраховувати на те, що Веш отримає роботу?

Напівдварф пригладив бороду та мовчки протягнув праву руку через стіл. Уетбі її потиснув.

[1] (З Всеосяжного фоліанта): …Коттою називають особливий тип сорочок з вузькими рукавами, що закриває коліна. Розповсюджена у північній частині Ефтанамерії…

[2] (З Всеосяжного фоліанта): …Койф це окремий одяг для голови. Закриває вуха. Виготовляється з тонкої тканини або кольчужних кілець…

[3] (З Всеосяжного фоліанта): …Вважається, що фахверки вперше вигадав ельфійський архітектор з Оорії. Простір між горизонтальними та діагональними брусами заповнюється каменем чи глиняним саманом. Так робляться стіни будинків…

 

[4] (З Всеосяжного фоліанта): …Чалант розумне дерево. Цей паразит росте дуже близько до стовбурів іншого дерева. Ні листя не має, ні квітів, лише гілля. Чалант невисокий, але має коріння набагато більше за свій стовбур. Коріння чаланту відчуває коріння дерев поруч з ним. Він вплітається до інших дерев та поглинає сили, щоб самому жити…

 

[5] (З Всеосяжного фоліанта): …Мапас — це вічнозелений хвойний кущ. Може досягати декількох метрів заввишки…