Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

Розділ 5

Нові розпорядження

 

Піднімаючись спіральними сходами королівського палацу, вони пройшли декілька зон охорони перед тим, як потрапити до різьблених дерев’яних брам з купою металевих вставок. Ніхто, як завжди, не ставив їм жодних запитань — стільки разів вони вже опинялися на цьому п’ятому поверсі. Триметрові аркові двері до королівського залу приватних аудієнцій були зроблені з червоної деревини та прикрашені трійцею вартових, кожен з яких був вбраний у повні металеві лати та тримав алебарду в одній з рук.

Через закриті забрала їх неможливо було відрізнити один від одного за зовнішнім виглядом. Проте, молода дівчина зі срібним каре завжди знала, хто з вартових сьогодні чергує по тому, яким чином та в якій руці кожен з них тримав свою зброю. Такі деталі важко приховати, вони знаходяться в підсвідомості кожної особистості. Це не перевиховати навіть тією жорстокою муштрою, яка панувала в королівській армії.

Командир стояв перед вартовими. Позаду з двох сторін за ним були дві головні помічниці й охоронниці за сумісництвом. Вони втрьох мовчки чекали. Двадцять секунд. Так було треба. Ельфійка стояла праворуч, дівчина — ліворуч. Обидві були одягнені в обладунки з гарбованої шкіри. Дівчина була єдиною, хто мав потрібний жетон на цьому етапі доступу. Тому, одразу після очікування ювелірна платина у вигляді щита з помаранчевим лисом посередині застигла перед очима вартових.

— Жаба, — суворо вимовив командир, поправляючи шпагу на поясі.

Це були ключове слово та жест на сьогодні і вони влаштували вартових. Відпрацьованими та чіткими рухами, немов стрілки годинника, вони відчинили важкі ставні та зрушили двері, після чого зайшли всередину королівського залу. Командир залишився стояти. Щось явно було не так, зазвичай усі вартові залишалися ззовні під час кожної приватної бесіди. І те, що командир почав вагатися, давало зрозуміти, що він також не був оповіщений щодо зміни в регламенті.

— Амель, давай вже заходь, чи я повинна тебе чекати поки Ранок не почнеться? — почувся впевнений та розслаблений жіночий голос з правої частини залу, яка знаходилася поза полем зору.

— Ніяк ні, Ваша Величносте, — відповів немолодий чоловік, з військовою чіткістю у голосі.

Командир рушив вперед. Срібноволоса дівчина подивилася направо та спіймала погляд партнерки по службі, вони кивнули одна одній та рушили за Амелем.

— Тільки кішечок своїх залиш за дверима, хай охороняють замість моїх ефтан.

Командир, не обертаючись, зробив жест двома опущеними долонями, схрестивши по три пальці в бік кожної з дівчин. Обидві моментально зупинилися та дочекалися, поки Амель з вартовими увійшли всередину. Після того, як важкі двері зачинилися, вони стали по обидві сторони від входу і виправилися, готуючись до тривалої охорони. Подібні аудієнції зрідка бували швидкими.

Шкіряні обладунки помічниць складалися з нахлестного проклепаного панцира, рукавів з витравленою емблемою гільдії, поножей зроблених під кожного бійця та міцно затягненого шкіряного взуття. Груди були щільно стягнені конопляною тканиною, щоб вміщуватися під броню. Окрім основних елементів, були також різні деталі, такі як стегнова сумка, піхви з кинджалом і, впадаюча в око, більш світла шкіра на плечах. В разі потреби, туди, додатково, кріпилися наплічні накладки.

Напарниці були досить схожі за зростом та комплекцією. Під час роботи вони відрізнялися лише обличчям та волоссям, які не були закриті шлемами. Ельфійка мала гострі вуха й голену голову. Людська дівчина — натуральне, срібне, хвилясте каре.

Після того, як дівчина зайняла вказану позицію, ліворуч від входу до зали, вона вирівнялася та спрямувала свій погляд вперед до вікна перед сходами. До невеликого вікна з дерев’яними ставнями, вела кам’яна стіна, довжиною метрів десять. Стіна була повністю завішана якісними гобеленами, різних форм та кольорів. Між гобеленами, кожен з яких зображав герби вельможних сімей королівства, висіли, нещодавно змінені факели. Посередині стіни там, де раніше висів багатовіковий герб королівської сім’ї, тепер стояло мармурне погруддя Її Величності Ізіри. В самій стіні королівської башти було декілька зовсім невеличких бійниць, щоб скидати бомби та драбини, в разі нападу. Дівчина не зовсім розуміла якою повинна бути драбина, щоб досягти п’ятого поверху вежі. Швидше можна залізти самостійно, за умови володіння потрібними навичками, але для невеличких бомб, які виробляли королівські алхіміки, це дійсно мало сенс. Вона перевела погляд своїх глибоких, немов прозоре озеро, очей вглиб скляного вікна, що відображало стрічку місячного сяйва в заспокійливій нічний темряві. Менше, ніж годину тому вщухнула буря, тому аромат після дощу наповнював холодне осіннє повітря. Через бійниці просочувалося свіже повітря, тому на поверсі ставало ще холодніше. Кам’яні стіни ще не встигли повністю охолонути, але зігрівало охоронців тільки полум’я факелів й ледве чутне тріскотіння полін за дверима залу перемовин.

Відчуття оповиваючого тонкого холоду на оголених долонях нагадало молодій дівчині про дитинство. В ті часи, коли вона була ще дівчинкою все було по іншому, в ті часи навіть її срібне волосся було довше. Декілька кіл тому їй виповнилося двадцять чотири роки, але ніхто окрім неї про це не знав — в Секретній Королівській Гільдії, чим менше інформації знають про тебе, тим краще. Вона це вивчила ще з перших днів. Двадцять чотири роки… усі її однолітки вже мали дітей, щонайменше десять років тому, або жили легковажним, як їй здавалося, та безтурботним життям. В криштально прозорій, але міцній, немов алмаз, душі цієї тендітної жінки, змішалися дитячі спогади та рубці досвіду. Головою вона розуміла, що перебуває далеко не в найгіршому місці в усій Ефтанамерії. Проте, всередині її не полишало відчуття, що вона робить щось не те, що вона робить щось не так. Тим не менш, за мить вона відкинула ці нав’язливі думки. В неї була мета, вона знала навіщо вона тут. Вона пам’ятала, що від її роботи залежить життя важливого для неї ефтана.

З цими думками, двадцятичотирирічна жінка зняла фокус з дальнього будинку у вікні, в якому вже палало світло від печі та диміла рура. Замість цього вона зайнялася оглядом периметру: сходи біля вікна, кам’яна підлога та стеля, кріплення на факелах й маленькі комахи, які забігали під блакитно-золотий килим. Вона визначила усі зони з яких можливо було очікувати небезпеку, після чого почала прислуховуватися до оточуючих звуків на предмет будь-чого підозрілого. Однак, окрім дихання співслужбовиці, свисту вітру крізь бійниці та спокійного і впевненого голосу королеви, вона не почула нічого. Було складно розібрати, що конкретно казала Її Величність, тільки окремі слова та загальний тембр давали зрозуміти, що вона чимось дуже незадоволена. Дівчина повільно провела рукою перед собою, щоб зрозуміти напрямок повітряних потоків, трохи змінила поставу ніг та повернула голову ближче до центру брами, де зазвичай було більше дефектів через які міг прослизнути звук.

— .. знайома штучка, Амеле, або, можливо, краще сказати, Сір Амеліус Родер, шановний головний винахідник її Королівської Величності та командир Секретної Королівської Гільдії двору її Величності, барон Вейський, Південних земель? — так само спокійно та з сарказмом запитала королева.

Така зміна позиції допомогла краще розбирати, що кажуть присутні за королівськими дверима, але вітер та різні інтонації ускладнювали процес підслуховування.

— .. розумію, що ви маєте на увазі, Ваша Величносте, — не дуже чітко відповів Амеліус та поклав щось важке на стіл.

— Прибери-но цю папку з паперами, не гай мій час сьогодні на ці доповіді, я тебе прошу, — більш роздратовано продовжила королева Ізіра. — Ти не селюк, годі гратися. Ти можеш полегшити свою долю, якщо .. правду.

— Ви .. переплутали з кимось, а в мене є дійсно .. інформація з південних земель Вашої Величності: народи уруижів починають створювати комуни для боротьби .. незалежність. Моєму агенту вдалося нейтралізувати…

— Стули писок, — так само ласкаво та впевнено втрутилася Ізіра. — Значить так, тепер ти сидиш та слухаєш, відкриєш рота тільки тоді, коли я дозволю та тільки на те запитання, яке я задам, а інакше полетиш у вікно разом зі своєю папкою і останнє, що ти зможеш сказати — це яке вікно тобі подобається більше інших. Зрозумів?

Відповіді не було.

— Чудово. Слухняний пес, — морально тиснула її Величність. — З самого дитинства, ще коли я не бачила та не відчувала всієї несправедливості, яка царює в світі, життя піднесло мені важливу пораду: вірність та лояльність важливіші за особисті якості, бо якщо твої піддані не вірні тобі, то з часом їх зростаюча пихатість та самовпевненість затре спогади про те, завдяки кому ці самозакохані отримали все в своєму житті, — вітер задмухав сильніше. — … дуже-дуже засмучуюсь, коли дізнаюся про зрадників, розумієш Амельчику? — королева перейшла на емоції. — А ти ж не такий, правда?

Пауза.

— Ну, помотай головою, дозволяю, — тиша у відповідь. Ймовірно, командир робив сказане. — Так якого біса я тоді дізнаюся, що за твоїми розпорядженнями було вкрадено цю дурну купу коріння!? — королева підняла тон всього трохи, але на контрасті з тим, як вона розмовляла раніше, це сприймалося неначе крик.

Черговий порив вітру пронісся та зі скрипом розкрив одне з вікон всередині залу. Чіткий гуркіт металевих лат був зупинений Ізірою:

— Стій, Бонеме. Сір Амель, будьте так люб’язні закрити вікно та перевірити, що сталося. Не … такими переляканими очима, якби я хотіла скинути тебе з вежі, то я б просто віддала …

Вітер знову задув і повністю заглушив наступні репліки. За хвилину почувся стукіт двох пар ставень, а за ним голос командира, що заїкався:

— Нік-кого, ваша Вел-личність, тільки голуб на підв-віконні і все.

— Як мило з твого боку було допомогти, Амеле. Щось він не такий тепер і сміливий, чи не так хлопці? — звернулася вона до вартових, які зайшлися глухим сміхом через шоломи. — А в твоїх папірцях нічого, випадково, не пишуть про те, чому моє вікно раптово стало відкритим? Бонеме, наказую потім перевірити всіх, хто міг бути до цього причетним та перевірити вікно на справність.

— Буде зроблено, Ваша Високосте, — відповів голова охорони глухим басом.

Королева кинула щось дерев’яне на кам’яну підлогу і воно покотилося вглиб залу.

— Ні-ні, Амеле, прибери свої руки з крісла, тепер ти сидиш на підлозі, прямо там куди докотився цей дерев’яний… — королева запнулася. — Що це взагалі таке, дерев’яний м’яч, мішечок чи статуетка? Мені однаково, виглядає огидно, в будь-якому разі.

Почулися кроки Сіра Амеля та екіпірованих вартових, які слідували за ним вглиб залу.

— Мені так подобається, як ти робиш вигляд наче я дурна та граєшся, немов нічого не знаєш, але в цю гру можна грати удвох. Я поясню тобі як я це бачу: дехто на ім’я Амель, який раніше був тільки головним винахідником, побачив можливість стати більш впливовим та своїми вміннями і хитрістю заволодів новою посадою. Пізніше, через роки, він побачив великий горизонт можливостей і вирішив, що для того, щоб вислужитися перед королевою та ще більше втертися в довіру, треба розкрити зраду всередині замку. Але яку зраду можливо знайти в процвітаючому краї королеви Ізіри — ніяку, тому якщо чогось немає, то треба це створити. Амель вирішує поцупити якусь річ з під охорони на острові, але всевладдя та безкарність затьмарили розум старому винахіднику, який цього разу вигадав собі шибеницю. Він оступився, адже королеві Ізірі все доповіли і навіть принесли цю дерев’яну фальшивку, яку агенти Амеля підклали замість, вдало вкраденого, цінного дерев’яного коріння, — королева зупинилася на півслові.

Вітер заспокоївся, тому чутно було майже кожне слово. Дрова тріщали в каміні. Її Величність поставила на стіл кришталевий бокал та продовжила:

— А що, якби тобі це вдалося, ти б став зазіхати на посаду радника, або нові титули й землі? А що потім, що далі, отруїти королеву та ласкаво запропонувати короні свої послуги, тимчасово перейнявши владу? — прозвучали риторичні запитання. — Що ж, годі. Бонеме, мені ще довго чекати руку, допоможи королеві встати.

Гуркіт металевих пластин. Цокіт підборів.

— Сір Родер, — королева звернулася до командира, — ти поводив себе добре під час нашої розмови, я задоволена. Хлопці розберіться з ним, робіть будь що окрім польоту з вікна, — закінчила королева спокійним та впевненим тоном, яким починала цю розмову та продовжила крокувати до брами.

Почувши звук підборів вже ближче до дверей, дівчина за секунду повернулася до початкової пози. Сміх вартових та клацання металевих лат стали більш гучними.

— Ні, стійте, ваша Величносте, милуйте! Прошу вас! Молю! — завив командир.

— Амеле, Амеле, ти знову псуєш мій настрій, — Ізіра затьокала. — Викиньте його у вікно. Навіть не буду запитувати, яке тобі подобається.

Бонем відчинив важкі брами залу переговорів і перше, що відчула молода дівчина були коштовні цитрусово-фіалкові парфуми. На задньому фоні двоє вартових вже схопили командира Родера та тягнули його кудись, скоріш за все до вікна.

— Ні, я вас молю, це якесь непорозуміння! Я можу все з’ясувати, тільки надайте мені трохи часу!! — кричав та пручався титулований вельможа, який хотів жити.

Його крики луною розносилися коридорами замку, спускаючись по сходах та прослизаючи у пітьму крізь відкрите вікно й бійниці. Її Величність Ізіра навіть не звернула на це уваги, залишивши поки що дійсного командира Секретної Королівської Гільдії наодинці з її вартовими. Вона вийшла з залу та, пройшовши ще пару кроків, повернулася до помічниць командира. Королева обережно притримувала тканину свого фіолетового бліо[1], щоб не наступити на поділ. Широкі рукава були підгорнуті та спускалися трохи нижче коліна. Королева тримала руки зігнутими біля тулуба та кожен її рух був неймовірно вишуканий і витончений. Біла в’язана шемізетка лаконічно доповнювала образ, а кулон з лазурним гранованим смарагдом додавав манливий акцент. І на фоні всієї цієї краси, фінальним акордом грала невеличка побутова корона на розпущеному пишному червоному волоссі з однією косою. Корона була виконана з тонкого сплаву міді та золота, прикрашена дорогоцінним камінням по колу. Макіяж Її Величності вдало підкреслював очі та згладжував маленькі зморшки.

— Тендітні кішечки, ви вільні, дякую вам за вірну службу сьогодні, — ласкаво звернулася до них королева. — Люба! — неочікувано захоплено додала Ізіра, звертаючись до дівчини зі срібним волоссям. — В тебе неймовірно гарне обличчя та фігура, я не помічала тебе раніше, а який колір волосся! Це натуральний?

— Так, Ваша Величносте… — почала відповідати дівчина.

— Візьми алебарду, треба прибрати руки, бо я не можу його виштовхати поки він тримається за віконниці, — попросив один з вартових іншого.

— Ютан милостивий, я все виправлю, моя королево! Це я зробив, я винен, але я знаю як все виправити!!.. — Сір Родер не зміг договорити, бо його вдарили металевим кулаком.

— А це вже цікаво, вибач люба, треба закінчити деякі справи, — мовила королева до молодої дівчини та рушила до залу перемовин. — Припинити тортури, приведіть вельможного пана до тями.

Охоронниці продовжили стояти струнко, бо вочевидь ще нічого не закінчилося.

— Я вше виплавлю, я повелну делев’яний мішечок нашад, дайте мені коло, — командир шепелявив від прикушеного язика та нестачі декількох зубів після побиття.

— Через три дні з першими променями я хочу побачити перед собою справжній дерев’яний мішечок та всіх хто був причетний до його викрадення. Ти зрозумів?

— Піф кола, п’ять шнів, прошу, — молив Сір Родер

— Два дні, — впевнено додала Ізіра

— Шва шні, — підкорився Амель

— От добре, — закінчила королева, знову пройшла до виходу та не повертаючись запитала: — До речі, що це за брязкальце взагалі та нащо воно?

— Плетмет, який випав з полталу в Челхіні, його… — почав командир, але її Величність втрутилася.

— Що він робить?

— Ми доші не жнаємо, але… — Амель щось продовжив говорити, проте королева припинила слухати й замість цього манірно повернула голову до молодої дівчини:

— Як тебе звуть, красуне?

— Єва, — впевнено відповіла дівчина

— Це позивний, а я запитую твоє справжнє ім’я.

Єва була шокована, але не виказала це візуально. Треба було відповісти щось швидко, аби звучало правдоподібно:

— Я настільки давно служу короні, ваша Високосте, що вже не пам’ятаю як мене звали раніше, — відчеканила Єва, і це, начебто, влаштувало королеву Ізіру.

— Приберіть свого командира. Бонем, відряди хлопців закрити за ними брами та продовжити службу, після чого проведи мене до покоїв, — королева роздала накази та повільно рушила до спіральних сходів по шовковому килиму.

Хвилястий поділ фіолетової сукні з золотими та срібними візерунками колихався з кожним кроком, створюючи, над блакитним килимом, відчуття магічного сяйва в обіймах морських просторів.

Дівчата кивнули одна одній та, вперше за весь цей час після закінчення аудієнції, повернулися обличчям до залу. Бонем роздавав накази своїм підлеглим: погасити камін та свічки, закрити вікно, закрити двері після того як представники СКГ полишать залу. Єва та ельфійка підбігли до командира Амеліуса, який стояв на колінах та дуже напружено дихав, і почали допомагати йому встати.

— Я шам! — нагарчав Сір Роден, — Мель, віжьми мою папку. Єво, підбели делев’яний мішечок. І ви обидві не жнаєте про де, що відбулося шьогодні — че накаж! — проскреготів крізь зуби командир.

Обидві схвально кивнули.

П’ятий поверх був найменшим з усіх в цій башті, більшу його частину займала зала перемовин, яка була у декілька разів просторіша, ніж коридор. Антураж виглядав дуже загадково, особливо зараз вночі, коли освітленням слугували тільки частково запалені свічки на п’ятиметровому круглому столі та трьохярусній люстрі. Від брами до наступної стіни тягнулася широка червона доріжка з почерговим зображенням тих самих гербів різних поважних домів. На місці сімейного герба покійного короля був розміщений невеликий мармуровий п’єдестал з ще одним погруддям королеви, що виглядало дуже дивно на загальному фоні. Різьблений стіл з багатовікового дуба та десять м’яких крісел займали першу половину правої частини кімнати, яку було складно розгледіти зі сторони входу. Вікна знаходилися на рівні двох метрів від підлоги та біля кожного стояла невеличка драбина. Це пояснювало, чому Амеліус прожив дещо довше, ніж міг. Розписне аркове нервюрне склепіння проходило по всій стелі, аж до стіни яка розділяла залу с наступною невеличкою кімнатою.

Єва підняла дерев’яний предмет, що лежав в метрі від місця з якого Сір Родер вже кульгав до неї, тримаючи одну з рук на ребрі. Дівчина розуміла, що зараз потрібно буде віддати цю річ, тому прогорнувши її в одній долоні, спробувала зняти образ настільки детально, наскільки тільки була натренована. Невеличка дерев’яна фігурка повністю вміщувалася в долоні дівчини. Було складно сконцентруватися через постійне мерехтіння свічок, які зберігали освітлення залу в протистоянні з латними рукавицями. Менше з тим, підробка була схожа на поясний мішечок для грошей, які носили містяни. З тією лише різницею, що цей мішечок був неначе з дерев’яного коріння, яке починалося знизу та, загортаючись, створювало округлу форму. Далі звужувалося ближче до верху, створюючи форму, яка виникає, коли зав’язуєш справжній мішечок мотузкою. Кожне коріння було шириною з великий палець і зрощене між собою. Загалом більше десяти корінців, точне число Єва не встигла підрахувати. Зверху корінці не замикалися повністю, залишаючи отвір для того, щоб покласти щось всередину. Внутрішня частина підробки була просто цільною деревиною. Єві стало цікаво чи можна кинути декілька монет всередину справжнього мішечка, якщо той пустотілий. Дівчина не могла зробити жодного порівняння якості виробу, бо ніколи не бачила та не чула про оригінал.

Майже в повній темряві вона протягнула дерев’яний мішечок командиру, перш ніж він встиг щось сказати.

— Світло закінчується, нумо всі на вихід, — проголосив один з вартових, який гасив чергову свічку на спущеному до низу підвісному канделябрі.

Командир роздратовано жбурнув у вогонь шматок дерева, від чого ватра засяяла ще яскравіше. Мішечок був швидко підхоплений жаром та полум’ям і вже за декілька секунд з’явилася обвуглена скоринка.

Камін самотньо та вірно виконував свій обов’язок з надією, що зможе передати пост сонячним променям, які повинні були з’явитися з хвилини на хвилину. На жаль, його надіям не було заплановано здійснитися.

Бонем пішов одразу після того як віддав розпорядження, тому в залі наразі вони були вп’ятьох.

Троє представників гільдії були вже на порозі, коли Амеліус зупинився та звернувся до вартових:

— Довбні, ви б хоч жаблала жнімали коли б’єте бежжахишну людину, а до дак і помелди можна від нештачі кишню.

— Підійди ближче та скажи нам це віч-на-віч, — без тіні гумору відповів двометровий вартовий з пітьми королівського залу.

— Я вам ще че плигадаю, — кинув Сір Родер та продовжив йти до освітлених настінними смолоскипами сходів.

Ні сміху чи глузування у відповідь не було.

Біля сходів, командир Амеліус поправив свої вільні брюки, які були заправлені в високі парадні чоботи. Чорно-білий табард[2], з гербом у вигляді ворона, був одягнутий зверху на того ж кольору дуплет. Порвані рюші та пошкоджені декоративні складки змусили Амеля скривити незадоволене обличчя, але він залишив їх як є і без жодного коментаря ступив на першу сходинку.

Дійшовши до четвертого поверху, коридор значно збільшувався, а сходи змінювалися з вузьких спіральних на широкі та прямі. Командир кивнув вартовим та повів своїх помічниць в правий прохід розгалуженого коридору. Це був жилий поверх для найважливіших та найнаближеніших слуг королеви, тому усе тут було інакше, починаючи з загального простору та вікон, закінчуючи кількістю золотих, срібних, платинових елементів, які обрамляли невичерпні витвори образотворчого мистецтва.

Сонце, ще навіть не почало вставати, щоб принести початок другого осіннього кола, тому численні піддані королеви мали змогу відпочивати чи байдикувати, заповнюючи кімнати звуками різного типу та відтінку: хтось програвав в карти, хтось сварився, хтось просто гарно проводив час, а хтось звісно спав чи хоча б намагався.

— Мель, пливеди жнахаля, шкажи, що школіш за вше жламано лебло, — розпорядився Сір Родер, все ще, час від часу, притримуючий тулуб рукою з лівої сторони.

Мель побігла сходами нижче, а Єва й Амеліус дійшли до одного з крайніх великих покоїв. Командир відкрив двері трьома ключами та наказав охороняти ззовні, після чого увійшов до своїх покоїв. Дівчина поправила каре, зайняла позицію біля закритих дверей та тільки почала аналізувати все, що сталося, як почула його голос зсередини:

— Єва, жайди, в мене ложклили вікно.

Через декілька секунд, без жодних вагань, охоронниця вже була в напівтемній кімнаті та встала перед командиром, захищаючи його від можливої небезпеки.

— «Ютан милостивий, я все виправлю», — з відчиненого вікна почувся чоловічий голос, що передражнював. — «П’ять шнів, будь ласка, моя королево». Який же ти жалюгідний Амеліус, — з цими словами чоловік вправно заплигнув та сів на підвіконня відкритого дальнього вікна.

Ранкові промені перехоплювали володіння ночі, змінюючи темні кольори на світло-помаранчеві, але все ще складно було розібрати зовнішність чоловіка. Тим не менш, вони вдвох впізнали його за голосом — це був напівельф Ріст, один з агентів СКГ.

— Ріст, як ти шобі дожволяєш так говолити з командилом? — командним тоном продекламував Сір Родер.

— «Як ти шобі дожволяєш говолити», — продовжував передражнювати напівельф. — Ти вже всіх дістав Амеліус, мене зокрема. Як ти гадаєш, яким чином королева дізналася про твій неперевершений план?

— Ах ти, малий хробак, — лаявся Амеліус, намагаючись вимовляти усі літери, — недоношений, напівкровний шматок лайна!

— Шепелявити йде тобі набагато більше, старцю. В твої роки вже час вмирати, отже я вирішив трохи пришвидшити цей процес.

— Ти тільки жробив гілше ушім нам, — продовжив командир більш професійним тоном, зібравшись з емоціями.

— Я так не думаю, Амеліусе. Ти ж не дурний, тобі самому не здається дивним, що королева просто тебе відпустила за умови, що ти повернеш мішечок та приведеш зрадників? Не здається тобі, що в той самий момент як ти це зробиш, тебе теж запишуть в зрадники? — впевнено продовжував напівельф. — До речі, подивився б ти трошки вліво, коли перевіряв вікно, то побачив як я радісно махаю тобі рукою, — додав він та іронічно посміхнувся.

Єва не була впевнена що робити, тому вирішила просто слухати й чекати наказів від командира.

— Якщо ти так хочеш моєї шмерті Рішт, то навіщо все че кажеш?

— Я хочу, щоб ти це знав. Щоб ти боявся. Невже ти гадав, що підсидівши командира Хеверлеса та забезпечивши собі впевнене правління при новій королеві, отримав солодке життя? З того самого моменту, як я дізнався про це вбивство я розумів, хто до нього причетний. Увесь цей час я робив усе, щоб утримувати твою довіру та жадав помсти. І нарешті ти зробив помилку. Який з тебе командир секретної гільдії, коли ти навіть не зміг захиститися від двох шаф у латах? Я впевнений, що саме тому Ізіра не завела усю армію до зали, бо знала, що ти нікчемний.

— Я жавжди піклувався пло ваш, з першого дня як мене нажначили жамість поважного Шіра Хеверлеса, мого гарного длуга, якого я жнав ще ж давних часів, коли жаймався лише Гільдією Винахідників. СКГ — це моя шім’я і я не лозумію хто навів тебе на чі оманливі думки.

— Не глузуй з мене. Ти брехав усе своє життя, але ти добрехався. Тобі залишилося недовго і я хочу, щоб ти знав, що відтепер не можеш нікому довіряти, бо серед нас є ті, хто готовий вбити тебе при першій зустрічі. І найприємніше, що ти тепер до мене не дотягнешся, — сказав Ріст, впиваючись в Амеліуса очима та тримаючись долонями за підвіконня. — Хоча, знаєш, можливо, я все це вигадав, щоб відвести твій фокус від справжньої небезпеки, яка прийде до тебе з іншого боку, хто знає? — глузливо додав напівельф.

— Мені ждається ти щось плутаєш, Ліште, але я не злий на тебе, ми на одному боці. Шкажи, де жнаходиться шплавжній дерев’яний мішечок?

— О, так ось, що тобі дійсно потрібно, — Ріст подивився прямо в очі Єві. — Єво, я знаю тебе з того самого моменту, коли десять років тому ти почала перші тренування. Невже ти не розумієш в яку яму заганяє нашу Гільдію ця гадюка? — вона спіймала його погляд та одразу перевела очі, не знаючи, що сказати. — О, я бачу! Невже він і тебе також шантажує? Це так, ми працюємо тепер, Амеліусе, на засадах страху? Ти взагалі хоч раз відкривав статут СКГ, я вже мовчу про те, щоб його читати?!

— Ліст, шкажи, де знаходиться делев’яний мішечок, че накаж, — все ще спокійно промовив командир.

— Плювати я хотів на твої накази, ти нічого мені не зробиш, паперовий командире!

— Шхопити його! — проревів Сір Родер та зметнув руку.

Дівчина кинулися до вікна, але було занадто пізно — одразу після викрику Амеліуса, Ріст накренив спину з вікна та відштовхнувся долонями від підвіконня.

— Корона! Шана! Довіра! — відчеканив напівельф. З кожним словом його голос лунав все далі. — Я вільний!! — і він летів, підхоплений лише ароматом після опадів та теплим ранком столиці, що прокидалася…

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

[1] (З Всеосяжного фоліанта): …довга сукня, вузька в талії. Рукав бліо стає ширшим на зап’ясті. Широкий рукав досягає підлоги, якщо опустити руки, тому руки тримаються перед собою…

 

[2] (З Всеосяжного фоліанта): …Одяг без рукавів. Табард вдягається через голову і містить зображення, титули й герби тих, хто його носить…