НОВІ РОЗДІЛИ ЩОП’ЯТНИЦІ

 

Вітаю, друже ✨ Мене звати Даниіл і я український фентезі-письменник.

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Дякую тобі та приємного читання ✨ Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

Розділ 3

Старі добрі друзі

 

Уетбі чітко почув, як за поріг ступила одна пара чобіт. Це допомогло йому організувати свої метушливі думки:

— Двері. Відкриті двері. Свічка все ще запалена. Шафа, в ній тільки книги. Я нікого не чекаю. Кому треба приходити до мене вночі? Віник в іншій кімнаті.

Підійшовши до одвірка, він підняв з підлоги копію товстої книжки з написом: «Всеосяжний фоліант», і тільки-но він зібрався підняти її над головою, як почув, ніби хтось знімає чоботи.

— Хтось прийшов до мене вночі та знімає чоботи на порозі? Якого дідька, містянин чи грабіжник став би?! Тільки якщо не…

— Уетбі! — з основної кімнати пролунав гучний бас із відтінком глузування. — Я ж бачу свічку, чи ти, врешті-решт, вибив свій заставлений запасний вихід та вирішив вийти прогулятися, раз на десять років?

Полегшення. Уетбі поклав фоліант та, не турбуючись про скрип половиць, вступив за поріг секретної кімнати, після чого замкнув її на ключ та повернув його у кишеню.

— О, ось і він, власною персоною, — продовжив непрошений гість. — Ти навіть не уявляєш, чого мені коштувало дістати твій прибамбас. Як мінімум, промочив свої штани та стегнову сокиру, поки обходив брудні калюжі на шляху до тебе.

З цими словами незнайомець гучно розсміявся, начебто намагаючись заглушити зливу, що все ще бушувала з відкритих вхідних дверей. Це був коренастий дварф, з густою чорною бородою, заплетеною в три коси, котрі були схоплені трьома мідними циліндричними кільцями. Кожне кільце мало зображення дварфійських рун та являло собою дуже тонку ювелірну роботу. Одягнений він був в тонку червону накидку, схожу на плащ, темно-брунатні щільні штани з помітними обпаленими смугами та дірками, немов від розпеченого заліза. До поясу з правої сторони була прикріплена невелика метальна сокира, з руків’ям з червоного дерева та трьома витравленими рунами.

— Привіт, Танагаларе. Радий тебе бачити, друже, — сказав Уетбі, намагаючись посміхнутися, та повільно пішов у сторону дварфа, обходячи безлад та протягуючи руку.

— Дивися, навіть взуття зняв до твоєї лінії, — сказав Танагалар, показуючи товстим пальцем вниз на, накреслену білою крейдою, дугу біля порогу, де тепер стояли дві пари черевиків. — Тільки двері забув закрити. Зараз виправимо.

Двері гучно зачинилися і Танагалар, підкотивши правий рукав своєї промоклої накидки, міцно потиснув руку друга та похлопав його по корпусу, бо до плеча не діставав.

— Ти винен мені діжку монтського пива за цю дрібничку, — з цими словами, він скинув плащ на підлогу біля входу та рушив до печі, в дальньому куті, навпроти вікна.

В своїй мозолистій лівій долоні, дварф стискав щось, обгорнуте в шматок вичиненої телячої шкіри.

— Ну, може й не діжку, але на пляшку я теж згоден, — він широко посміхнувся та сперся на піч, попередньо поклавши на неї згорток, — все ж, я навіть послизнувся доки пробирався до тебе крізь сьогоднішнє болото.

Уетбі не зрушив з місця, все ще дивлячись на потоки води, які розмивали бруд по вулиці.

— Я вдячний тобі і в боргу не залишуся — ти знаєш. За тобою немає хвоста? — впевнено та спокійно промовив господар будинку та пересунув накидку дварфа з підлоги на настінний гачок.

— Слухай, міг би й пожартувати, щось в дусі: «Калюжі — не океан, не потонеш». Щось в тобі зовсім ніякого настрою сьогодні, навіть піч не запалив. Хочеш допоможу, де в тебе дрова лежать?»

Уетбі повільно повернувся до Танагалара, схрестив руки на грудях та кинув багатозначний погляд.

— Ні, за мною немає хвоста… Навіть жартувати не буду. Бачу сьогодні вночі це не має сенсу.

— Дякую, Тане.

У повітрі на півхвилини застигла невизначена тиша. Тиша, в котрій звук крапель, що доносився з усіх сторін, вже відчувався природньо.

— Як твоя робота? — спокійний голос Уетбі обірвав встановлену тишу.

— Та от як, вже другий день злива шмагає. Закрив кузню, прибрав матеріали та заготовки в підсобку.

— І то правда, працював би ти в полі та не був би дварфом, можливо, було б веселіше, — з тією ж холодною інтонацією пожартував Уетбі.

— Хах, твоя правда. Ця погода знову нагадує мені про те, що Дартан Ареумгутт так досі і не повернувся зі свого плавання. Вже котре коло поспіль жодних новин з Дварфійських Земель, — нервово відповів Тан, запустивши свою міцну долоню в бороду. — Пресвятий Гнігруне, як дварфа взагалі понесло зв’язатися з Великою Водою, коли усьому народові навіть підійти до берега це вже досягнення…

Дварф відійшов від печі, крутячи в руці одне з бронзових кілець на бороді й продовжив:

— Знаєш, я досі так до кінця і не розумію навіщо та куди це все? Ти все так поспіхом передав. Можеш розповісти детальніше про свої життєві плани? Гадаю ми зараз обидва нікуди не квапимось. Бо, наскільки я пам’ятаю, останнього разу, коли ми бачилися, це було випадково, десь у перше літнє коло, на ринковій площі. Ти тоді зупиняв мене від того, щоб я не напхав якомусь з торговців за те, що він вирішив саме для мене підняти ціну?!

Уетбі зітхнув та, підійшовши до ліжка, узяв з купи речей дві ковдри, одну з яких протягнув другові.

— Здається мені, це знову був Лємуль, який постачає тобі дублену шкіру, — без зміни інтонації промовив чоловік та мимовільно кинув погляд, щоб перевірити, чи зачинені двері у іншу кімнату. Все було в порядку.

— О, точно! Мені, того дня, було потрібно всього декілька стрічок шкіри для швидкого замовлення на нові кінські повіддя. Такий чудовий літній день міг зіпсувати тільки ельф.. — дварф ледве стримав себе, щоб не перейти на лайку.

Танагалар, промоклий до нитки, стояв рівно та смирно, немов за військовою поставою. Він узяв червону ковдру з рук старого товариша, але поки не квапився її накидати.

— Щоб пояснити, чим я зараз займаюся, напевно, треба почати трохи здалеку, — замислюючись, вимовив Уетбі, сів на підлогу біля ліжка та загорнувся в теплу ковдру. — Ти ж пам’ятаєш, що я з двадцяти чотирьох років протягом двадцяти семи працював на корону? Спочатку був підмайстром при Аврелії І Суворому, а потім і при його синові Іоганну ІІ. До того самого моменту, коли сталася узурпація влади.

Танагалар схвально хитнув головою.

— Мені довелося багато побачити та переробити за цей час, але основні мої задачі полягали в розробці технологій для полегшення життя вельможам, а також в мандрах прилеглими територіями королівства. Тим не менш, пізніше ці виїзди могли бути й тижневими, а все з однією метою — збір інформації та опитування місцевого населення стосовно ставлення до порталів, — Уетбі спрямував погляд крізь старого вартового на глиняний будинок через дорогу. — Це зараз про портали вже чув літерально кожен комірний щур, наче вони з’являються кожного кола. Однак, двадцять або тридцять років тому подібні явища зустрічалися не більше, ніж один раз на рік. Тому, король шукав когось, хто міг би цим зайнятися…

— Ух, давно ми не мовили, я вже й відвик від твоїх детальних та складних описів, — перервав його дварф. — Але ось останнього я, до речі, не знав, ну, або і дійсно забув. А чому Аврелій обрав саме тебе? Виглядає, як досить відповідальне завдання?

— Якраз до цього і підходжу. В тому і справа, що король не приділяв цьому достатньо великої уваги. Його більше цікавили настрої серед ефтан[1], аніж дійсний стан справ, так як тоді загарбницькі війни були все ще в гарячій фазі, підіймалися податки і так далі. Чому ж направили саме мене? Ну бачиш, оскільки це не просто опитування селян у полі, а щось пов’язане з невідомим, що раніше не вивчалося, то ідея відправити помічника майстра-винахідника, який ще й на додачу був одним з перших, хто потрапив під королівську реформу та вільно вивчав різноманітні науки, здалася королю досить гідною, — після цих слів Уетбі трохи усміхнувся, вперше за той день. — А насправді ж, головному королівському винахіднику не сподобався підручний, який не мав родоводу та був нав’язаний тільки у зв’язку з цією самою, як він казав: «реформою по наданню свиням права навчатися». Таким чином, як я згодом дізнався, особисто головним королівським винахідником була нав’язана думка, що на це небезпечне завдання повинен бути направлений ніхто інший, як я, і що найважливіше — наодинці.

Уетбі видихнув та саркастично посміхнувся.

— А небезпечним воно було, вірогідно, через ту кількість розбою в 3060-х. О, точно! Ти, мабуть, ще й путівцем рухався, а не королівським трактом? — підхопив Танагалар, удаючи, що не помітив довгоочікуваної посмішки свого друга, щоб не збити його з цього настрою.

— Саме так, але як бачиш я тут, на щастя, або ж на жаль. У свої п’ятдесят один, живий та здоровий. От навіть з тобою спілкуюся.

Відважний осінній вітер пронісся по вулиці, розкидаючи краплі дощу у всі сторони та невмолимо пробираючись у будинки крізь найнепомітніші щілини. Старий вартовий впевнено стримував натиск, але дерев’яні двері та стіни, явно, не були так само впевнені в собі, від чого в домі стало ще прохолодніше.

— До речі, діжки в мене дійсно немає, але пляшка точно залишилася, — сказав Уетбі, піднімаючись з підлоги та відкриваючи кухонну шафу біля печі.

— О, оце я розумію! Саме те, що потрібно, щоб зігрітися, — зрадів Танагалар та неохоче, але все ж натягнув на себе червону ковдру, яка очікувала на підлозі поряд.

Коли обидва були з кухлем пива в руці, Уетбі продовжив:

— Таким чином, при Аврелії я почав виконувати подібні вилазки, але не часто, усього по декілька разів на рік, тому що запиту на цю інформацію було небагато, і король навіть нікому не делегував це завдання. Він самостійно приймав звіти від мене. Через декілька років Його Величність помер від хвороби, пов’язаної з серцем. Я не запам’ятав, що конкретно, бо в медицині я слабкий, та й ти напевно тоді ще не приїхав до столиці, тому теж мені не підкажеш. У будь-якому разі, таким чином до влади прийшов його єдиний син та спадкоємець Іоганн ІІ, якого усі ми знали, як Щедрого. Це був мій золотий час, золоті сімнадцять років. Я обріс зв’язками та знайомствами, і що найбільш важливо — знаннями. Я став найсерйознішим експертом в області порталів при всьому королівському дворі. На щастя, Іоганн сприяв цьому. Його Величність був занепокоєний проблемою зростаючої кількості інцидентів. Король дійсно, принаймні в порівнянні, турбувався за підданих. Під час його правління була призупинена подальша експансія Материка та інших народів, а мені були надані усі можливості та повноваження для ведення роботи так, як я того хотів, — старина Уетбі зітхнув. — Я написав «Посібник з порталів» у двох томах. У першому навів докладну класифікацію з тієї інформації, яку мені вдалося зібрати та проаналізувати за усі роки, а в другому зосередився на комплектуванні історій свідків.

— А ти сам бачив портали? Тому що мені особисто так і не вдалося їх застати. Можливо, варто частіше виходити за межі майстерні? — запитав дварф. — Пара королівських вартових мені якось мовили, що усі портали овальні та гарно світяться.

— Це нісенітниця й не більше, ніж казка. Ти хоч уявляєш собі, наскільки потужною повинна бути енергія або сила, щоб створити великий та ідеально симетричний портал? Ні-ні, тут все зовсім інакше, — заперечив Уетбі з обуренням людини, яка точно знає, про що говорить.

Танагалар змахнув декілька крапель пива, які потрапили на бороду та поточнив:

— Добре, тоді з цього місця детальніше. Цього ти мені точно не розповідав.

— Хм, як би тобі пояснити…

— Найкращий спосіб — це словами, але тільки не ельфійською, я тебе прошу.

Черговий розкат грому був пронизаний дзвінким сміхом двох друзів. В цей самий момент, в темній, наповненій запахом дощу, кімнаті, яка освітлювалася тільки блискавками з вікна, стало тепло. Так тепло, як буває тільки в такій компанії і тільки в таку погоду.

— Мене завжди більше за все турбувало питання: «чому саме виникають портали»? Класифікувати їх — це одна задача, а от зрозуміти звідки вони узялися, — зовсім інша історія.

— Чи може хтось створювати їх навмисне?

— Я гадаю, що можливо, і це були мої перші думки, але у цього повинна бути мета та систематичність. А в нашій же ситуації портали завжди виявлялися або помічалися в випадкових місцях. Вони можуть бути різними: якісь пропускають звук з іншої сторони, якісь німі, якісь начебто показують щось зсередини, а якісь просто однотонні. І всі завжди різної форми, частіше за все аморфні та маленькі, деякі з них здаються об’ємними, якщо обійти збоку, а деякі плоскі, немов вістря списа.

— І з кожним роком їх все більше та про них все частіше чутно, — серйозно на видиху, підхопив Тан.

— Саме так, — з ще більшим ентузіазмом продовжив вчений. — З часом я прийшов до висновку, що той світ, де ми живемо, складається з тонкої матерії, яка по якійсь причині тоншає і в дуже тонких місцях розривається, створюючи діри — портали. Але вони частіше за все не тримаються довше пари секунд, тому що матерія намагається закрити розрив, як шкіра затягує рану, й тому їх так складно виявити та практично неможливо дізнатися, що на іншій стороні, так як ніхто не знає, де вони відчиняться. І за цей короткий проміжок складно зайти та вийти назад, — Уетбі сумно зітхнув. — На жаль, усі ми чули, а якось мені довелося навіть наживо побачити наслідки, коли дехто ризикував, щоб пролізти в більш-менш великий розрив…

— Ух, тобто ти хочеш сказати…

— …Портал закрився на півшляху, розділивши бідолаху немов розтоплене масло твоїм найкращим мечем…

На хвилину застигла тиша скорботи, яка оголила, здавалося, вже вщухаючу зливу. Танагалар узяв пляшку пива з підлоги та долив залишки в обидва кухлі. Вони випили не торкаючись кухлями.

— А чи бувало хоч раз, щоб із порталу щось випало та куди ці розриви загалом ведуть?

— Як ти розумієш, дуже складно кинути щось в короткострокову подряпину в повітрі, але років п’ять тому в Челхіні, коли я… — підхмелений Уетбі замовк. — Друже, для твоєї та моєї безпеки мені краще про це не говорити.

— А… — Тан хотів було запитати, аде одразу ж був перерваний другом.

— Далі я буду вимушений закрити тему, — Уетбі став неймовірно серйозним, — тому що ми підходимо до часів загадкової смерті Його Величності Іоганна, зникнення його єдиного сина Ліола та сходження на престол, його другої дружини, королеви Ізіри.

Сивий вчений різко закінчив свою промову, але дварф-коваль начебто її підхопив:

— Угу, ходять же чутки про її зв’язки з дварфами півночі, а інакше як пояснити, що постійні військові сутички на кордоні закінчилися одночасно, немов ніколи і не починалися. Та й тебе ж вигнали з королівського двору, тільки дотепер не можу зрозуміти за що.

— Дехто люб’язно надав королеві списки всіх, хто був найбільш лояльний Іоганну, і я навіть здогадуюся, хто міг це зробити. Так що моє вигнання за межі палацу було всього лише питанням часу. Дякую, що живий, на відміну від деяких інших, кого стратили, як зрадників, — Уетбі знову став похмурим, але тепер він не виглядав розгубленим; навпаки, він був сповнений рішучості. — А відповідаючи на твоє друге запитання: ймовірно, портали ведуть в інші землі: дварфійські, ельфійські, або на сусідню вулицю. Проте, мене непокоїть інше, що те про що я міркував усі ці роки, може виявитися правдою, — науковець подивився прямо в очі своєму другові. — Що є інший світ за межами того, який ми знаємо.

Їх захмелілі погляди зустрілися. Тан застиг в очікуванні продовження.

— Я майже усе своє життя займався наукою, з того самого моменту, як батьки віддали мене в монастир через те, що я був непридатний до роботи в полі. Я вивчав науку, я застосовував науку, я викладав науку, я заробляв наукою, я виживав наукою. Мені вже майже п’ятдесят два роки. В нашому сторіччі, з нашою медициною та соціальним устроєм стільки не живуть. Я займався наукою і я хочу займатися нею, доки не помру! Мені здається, що я на шляху до найвеличнішого відкриття не тільки для себе, але, можливо, для всіх ефтан! — під кінець своєї промови Уетбі явно перейшов на емоції та почав підвищувати тон.

— Воу, притримай коней, друже, в твоєму віці не можна так напружуватися, — саркастично застеріг Танагалар, — але я тобі скажу — про твоє життя можна писати повноцінні романи.

— Не глузуй з мене. Хтось колись сказав мені, що я дуже вчена людина, але я вважаю це словосполучення занадто гучним. Тим паче які ще книги? Про таких як я книги не пишуть, це все одно, що написати книгу про королівського кравця. Так, це корисний член суспільства, однак тільки й того.

— Ну я точно не напишу, з мене письменник такий самий, як і королівський кравець, — вже звичним сміхом відповів дварф. — Єдине, тільки не кажи мені, що ти зібрався штурмувати королівську фортецю для того, щоб дістати ту річ, яку ви знайшли в Челхіні?

— Хай Ютан милує! В цій речі нема ніякої користі, вона скоріш може накликати тільки проблеми. Тим більше, що вона не в палаці та ще й під охороною СКГ.

— Ох, все настільки серйозно, а в чому тоді твій план? Якого біса я тягнув цю дрібницю?! — трохи роздратовано запитав дварф, показуючи рукою за спину, де на печі все ще лежав загорнутий в шкіру невеликий предмет.

— Для твоєї ж безпеки, мій любий друже, тобі краще не знати, що я збираюся робити. В моїх планах немає нічого неймовірного, але я не хочу тебе вплутувати.

— Ует, при всій повазі до тебе, але давай я сам буду вирішувати, що і коли потрібно для моєї безпеки. Тож, я уважно тебе слухаю.

Уетбі знав цей відтінок в голосі товариша, Танагалар точно його не відпустить, поки не почує правду, але вводити друга в оману теж не мало ніякого сенсу.

— Ех, добре. Я збираюся забрати з майстерні винахід для виявлення розривів, над яким я працював. Він ще не завершений, про нього майже ніхто не знав. Він нікому зараз не потрібен, а мені цей винахід, якщо його допрацювати, буде як ніколи корисний.

— Тобто ти хочеш сказати, що ти не забрав його коли тебе позбавили посади, потім чекав ще два роки і тільки зараз вирішив за нього узятися?! Ти з’їжджаєш з глузду, старий! — з повним непорозумінням наголосив Тан.

— Я не бачив в ньому сенсу, але нещодавно дібрався до деяких архівних записів, які дають мені підстави продовжити давно забуте дослідження. Для цього мені потрібно допрацювати мій винахід.

— Добре… Гнігрун з тобою, або Ютан, в кого ви там люди вірите, — без особливої надії, зітхнув Танагалар. — Скажи мені хоч, твоя подруга з цього містечка, як його..

— Портенд.

— Точно. Так твоя подруга з Портенда так і не вийшла з тобою на зв’язок хоч раз за весь цей час?

— Ні, — це була коротка та різка відповідь. Відповідь, яка містила в собі більше змісту, ніж було промовлено літер. Відповідь, яку вони обидва зрозуміли.

— Ну, я все ще вважаю, що вона ще повернеться. Ви дуже дивно розійшлися, а вона просто була молодою та спалахнула зайвий раз. Я б навіть додав, що я хочу, щоб вона повернулася, ти з нею виглядав краще, та й хтось повинен заспокоїти твої думки.

— Тан, скільки я разів тобі казав, що вона мені як донька, не більше і не менше.

— А я хоч слово сказав про щось значніше? Невже донька не може змінити настрій, навіть якщо вона не рідна? — агресивно парував дварф. — Не зрозумій неправильно, мені подобається з тобою пити, але навіть не думай цього робити, коли будеш реалізовувати свої плани, старий. Судячи з усього, від одного лише запаху тебе починає вирубати.

Танагалар піднявся з підлоги, поклав долоню на плече Уетбі та додав:

— Я тобі скажу чесно, все що ти розповів про найближчі плани, звучить якось занадто.. сильно, але я радий бачити тебе в доброму здоров’ї і завжди тобі допоможу, так що можеш на мене розраховувати, незважаючи ні на що та незалежно від ступеня дивності ідей.

Знявши червону ковдру, Тан кинув її на ліжко, рефлекторним рухом перевірив наявність своїх метальних сокир та протягнув руку хмільному другові.

— Ти вже йдеш? Дощ звісно сповільнився, але ще не припинився, може залишишся в мене на Ніч, перечекати негоду? — здивовано запитав Уетбі, дивлячись на протягнуту руку.

— Я ціную твою гостинність, але останнім часом дрібних крадіїв стало багацько, а в мене лежать заготовки для великого королівського замовлення. Тому, намагаюся переважну частину часу знаходитися в майстерні, про всяк випадок, — відповів коваль, опустив непотиснуту руку та підійшов до накресленої лінії біля виходу.

Вода з плаща, створила невеличку калюжу на старій та злущеній деревині. Поки дварф взувався, чоловік зняв замок з вхідних дверей одним з ключів та відсунув скриплячий металевий засов.

— О, чую комусь треба змазати або замінити металеву клямку на дверях? — глузливо запитав Тан. — Я чув, до речі, що в тебе є друг коваль, гадаю він би завзято тобі допоміг з цим.

— О, так, є такий товариш в мене, а ще він дуже вправний, навіть зробив мені два якісних замки, якими я до сих пір користуюся і дуже йому вдячний за це. Проте, з засовом допомога поки не потрібна, дякую, — так само глузливо відповів Уетбі. — І до речі, скільки я винен тобі за послугу? — запитав він, кинувши погляд на пакунок на печі.

— Послуги в публічному будинку, мій друже. А це просто товариська підтримка. Ти вже приділив мені час та навіть налив пива, цього більш ніж достатньо, — бадьоро вимовив Тан, але потім опустив очі до підлоги на секунду. — І все ж, тепер я в боргу перед Веш.

— Веш… — з подивом підхопив друг. — Чого вона хоче?

— Вона знає, що з мене нічого взяти, тому вона хоче, щоб я знайшов їй якусь роботу… Цитую: «хутчіш».

— І… — почав Уетбі, але Тан втрутився.

— І вона не знає, що до чого. В неї не має виходів на тебе, не хвилюйся. Старець Тан Бейдхталкорр знає, як справи робляться в цій небезпечній столиці. Є ідеї, що можна їй запропонувати?

— Тан, це чудові новини! Мені якраз був потрібний хтось подібний.

Танагалар видихнув, створивши невеличку кульку пари в охолодженому дощем повітрі та, дивлячись в очі другові, повільно хитнув головою:

— Мені трохи лячно чути від тебе такі слова, але буду вдячний, якщо зможеш мені посприяти.

Дварф протягнув свою, все ще міцну, долоню коваля та з радістю потиснув її людині навпроти себе. З радістю, яка зрушує куточки губ та трошки підіймає бороду й вуса. З радістю, яка буває тільки, коли нарешті знову бачиш старого друга. Вони обійнялися.

— Товариська порада, — додав Тан, вже стоячи в своїй червоній дощовій накидці та тримаючи ручку дверей: — ні в якому разі, не ходи до неї особисто. Вона тільки здається приємною.

— Я…

— Я знаю, що ти знаєш, але я прожив на майже сотню років більше твоїх і в даній ситуації я абсолютно не жартую. А ти знаєш, що жарти я люблю.

Вже в котрий раз за цю Ніч, шум грози та дощу просочився крізь відкриті двері, обходячи пильного, але старого вартового. Коли двері зачинилися, вони поглинули звук та аромат крапель, які, одна за одною, розбивалися об землю. Разом з ними зник і коренастий дварф, який ненадовго затримався всередині. Промайнувши в вікні, він рушив далі, тримаючи обома руками плащ, який з грайливою силою роздмухував суворий вітер.

— Особисто я чекав коли він вже піде нарешті, — тоненький хлопчачий голос, майже скрекочущий, пролунав зверху купи речей біля ліжкового столику.

— Стіре, де твої манери, скільки тебе можна вчити? — інший жіночий голос відповів з-під дров між піччю та кухонним столом.

— Ні, ну а що, якщо мені не подобаються його жарти? І взагалі, Ельфетро, могла б і щось приємне сказати, я вже і так тримався до останнього.

— А ви точно впевнені, що це та тема, яку ми хочемо обговорювати, коли господар у будинку? — новий чоловічий голос, більш низький, відзначив свою позицію десь зі сторони ліжка.

За кілька секунд вже десяток нових голосів приєднався до обговорення. Хтось сперечався на почату Стіром тему, а хтось намагався заспокоїти тих, хто сперечався.

Уетбі, стоячи в сірій ковдрі, закрив вхідні двері на ключ та мовчки роздивлявся створену Стіром метушню. Його погляд переплигував з одного учасника балагану до іншого: клубок ниток, надламаний бронзовий ключ, маленький помаранчевий камінь сердоліку, ножиці, старий свічник та інші. Всі ті, кого він колись підібрав чи врятував. Всі ті, кому він надав притулок у своєму домі.

— Ельфетро, а ти мене взагалі вже задовбала своїми повчаннями, — репетував Стір, який являв собою каструлю без ручок. — Якби господар тебе не підібрав та не відмив, то була б ти не блискучою срібною ложкою, а срібним зубом, якоїсь бабки, після того як тебе б переплавили.

— А от тут ми зупинимося, — дуже низький та сумний голос пронизав кімнату.

За мить, увесь галас згас, окрім невгамовного Стіра:

— І взагалі, ти знаєш через які тортури я пройшов, коли був в сім’ї королівського зубного майстра?..

— Стіре, — звернувся до каструльки все той самий об’ємний голос. Цього єдиного слова вистачило, щоб і цей малий замовк. — Я поважаю ваше бажання спілкуватися, але давайте поважати один одного так само, як я поважаю кожного з вас. Ми продовжимо цю цікаву тему колись в інший раз, але точно не посеред ночі. Вибач Уетбі.

— Дякую, Чагріне. Ти сьогодні неймовірно багатослівний, — звернувся Уетбі до Чагріна на ліжковому столику, але відповіді не було.

Чагрін був грамофоном — найстаршим серед усіх, кого приніс Уетбі. І хоч він колись виглядав далеко не новим, але обережна чистка підтримувала його зовнішній вигляд. Іржа залишилася тільки на ручці біля дерев’яної підставки й не викликала відразу, навіть навпаки — бронзовий каркас приємно виблискував.

— Зарі Самбері, — звернувся господар будинку до мініатюрної дерев’яної скриньки, обтягнутої шкірою. — Будь ласка, перестань називати мене «господар», або якось інакше, кажи просто «Уетбі», цього більш ніж достатньо.

— Вибачте Сір Уетбі, але я не зможу. Моя вихована повага, не дозволить мені казати інакше, — чітко і впевнено відповів Зарі. — Я занадто поважаю вас за все, що ви робили, робите та будете робити для нас.

Чоловік видихнув:

— Добре, Зарі, добре, — він підійшов до печі, де лежав той самий пакунок та звернувся до усіх присутніх. — Любі друзі, хтось з вас має ідеї, куди я можу покласти цей пакунок, щоб він був у максимальній безпеці до ранку?

— Привіт, Уетбі, як щодо твого кабінету або внизу в коморі? — запропонувало маленьке кільце, яке висіло на стіні біля вікна, прямо над дерев’яним люком, який вів до комори, де зберігалися харчі.

— Привіт Кіліне, на жаль, це досить банально, мені потрібно таке місце, де будуть шукати в останню чергу, — відповів господар будинку. — До речі, як твоя права сторона, нової іржі поки немає?

— Все добре, дякую що запитав, поки більше полірувати не треба.

— Поклади біля мене в дровах, — радісно виголосила Ельфетра, яка лежала на підлозі біля цих самих дров.

Уетбі витримав невеличку паузу очікуючи інших голосів, але окрім срібної ложки більше ніхто не мав пропозицій.

— Це дійсно непоганий варіант, Ельфетро, — з цими словами, Уетбі повернувся до вікна, щоб перевірити, що ніхто не підглядає та підійшов до дров навпроти старого вартового.

— А що там, що там? — з цікавістю запитав маленький мідний свічник, який весь цей час був ближче усіх до новоприбулого пакунка.

— Так-так, я приєднуюся, — підхопив Стір, чим розпочав шепотіння між всіма.

Коли шепотіння стихло, літній чоловік відчув напруження заінтригованих поглядів навколо себе, тому він застиг, боячись загубити їх концентрацію необережним рухом.

— Будь ласочка, — дуже тоненьким та жалібним тоном розрядила створену в повітрі напругу, подряпана ельфійська монета — кейпа, яку він нещодавно підібрав з багнюки біля будинку антиквара.

— Ну добре, — поступився сивий вчений та почав повільно розгортати згорток з дбайливо обробленої шкіри. Коштовне задоволення, яке робили майстри на замовлення спеціально для якісного захисту речей від впливу дощу чи інших зовнішніх чинників.

Напруження змінилося синхронними видихами та відновленим шепотом.

Під обгорткою ховався невеличкий кишеньковий нотатник. Нотатник мав якісну шкіряну палітурку й декілька тонких металевих вставок на корінці. Затерта та знебарвлена шкіра майже втратила свій фарбований світло-помаранчевий колір. Зверху, окремо лежала складена навпіл, відірвана, тьмяна зелена стрічка, яка раніше, слугувала в якості лясе.

Уетбі, два рази обернувся навколо своєї осі, намагаючись тримати рівновагу після випитого монтського пива, та продемонстрував довгоочікувану річ усім, хто хотів її побачити.

— А він вміє розмовляти? — з цікавістю запитала срібна Ельфетра, коли господар вже загортав нотатник назад у шкіряну обгортку.

— Я б з тобою точно не став спілкуватися, якби це було перше, що від тебе почув, — застрекотів Стір. — Гей, новенький, я Стір, а… Уетбі, ти вже загортаєш? А невже ми не подивимося, що там всередині написано?

— І це от ти кажеш мені про ввічливість, Стіре? — без вагань додала Ельфетра.

— Ні, ми не будемо його відкривати, навіть не просіть, — відповів Уетбі, обережно розмістив згорток між стіною і дровами та додатково накрив декількома зверху.

— Гарний, — захопилася кейпа.

— Нічого, він звикне до нас і ми всі познайомимося, — додав Кілін.

— Любчику, — ласкавий жіночий голос звернувся до Уетбі зі сторони ліжка, — ти часом не забув, що в тебе день народження через два дні, — це була чорна шовкова нитка, на якій раніше носили прикраси. — Тому що ми плануємо тебе привітати.

— Точно, два дні. Мені чомусь здавалося, що трохи більше. Дякую, Акая. А тепер з вашого дозволу, мені треба завершити дещо завершити і відпочивати, бо завтра важливі справи, — сказав господар будинку.

Хтось в один голос, а хтось трохи згодом, але майже всі, побажали Уетбі гарної ночі, окрім Чагріна.

Підійшовши до дверей другої кімнати, Уетбі дістав холодний металевий ключ і протиснув в замкову щілину. Глухе клацання.

— Треба буде потім змазати, — подумав Уетбі.

Відкриваючи двері, він наткнувся на щось на підлозі. Він відпустив ручку дверей та ступив всередину дорогої серцю кімнати. Скрип дерев’яної підлоги прослизнув за поріг разом з нічним сяйвом, яке дарував Місяць, звільнившись від кайданів грозових хмар. Сяйво, зливаючись з теплим світлом танцюючої свічки, освітило кімнату давно небаченими емоціями.

Зайшовши в кімнату, сивий літній чоловік вдихнув та заплющив очі.

— … Дві. Три. Чотири. П’ять, — він вимовив шепотом, не відкриваючи очей.

Останнє гримання грому обгорнуло місто, сповіщаючи дощу про те, що можна закінчити та йти далі. Саме в цей момент, стоячи спиною до зовнішнього світу, Уетбі відчув спокій. Спокій, який бував тільки в таку погоду. Неосяжний спокій, який ніс в собі відчуття волі та бажання рухатися далі. Працювати далі. Жити далі.

Відкривши очі, він витягнув ключ та закрив двері, розлучивши нових знайомих та залишив свічку наодинці продовжувати свій танок з темрявою.

Предметом, що не дав повністю відкрити двері, був товстий том під назвою «Всеосяжний фоліант». Той самий, яким він збирався захищатися від Танагалара. Пожовклий аркуш стирчав з книги, тому Уетбі підняв її. Перед тим, як покласти на поличку чоловік розгорнув складений навпіл пергамент. Стару недбалу замальовку з королівської мапи Материку прикрашав напис: «Це ще не все». По обличчю зовні старого чоловіка пробігла ледве помітна усмішка.

— Я рада бачити тебе спокійним та задоволеним, — пролунало зі стола. — Вибач, будь ласка, якщо нагарчала трохи, коли ти прийшов. Просто я не бачила тебе увесь день і ти навіть не пояснив, де був та що робив.

— Ти мене теж вибач, я не хотів тебе образити, — відповів Уетбі підходячи до столу. — І я був радий тебе чути, хоч з моєї реакції це було складно зрозуміти.

— Про що ти будеш писати сьогодні? — з цікавістю запитала Іріс, поки Уетбі вмощувався на кріслі.

— Хочу заповнити деякі прогалини з життя міста. Гадаю, що цієї ночі, я ненадовго. Зранку потрібно буде встати якомога раніше.

 

Дякую за прочитання, друже ✨

Безкоштовно завантажуй повний текст книги у моєму Телеграм каналі та ділися з друзями 📚

Також слідкуй за новинками, слухай аудіокнигу та підтримуй:

Telegram: https://t.me/danyil_writer

LinkTree: https://linktr.ee/danyil_writer

Donatello: https://donatello.to/danyil_writer

Поширюємо Українську Культуру Разом ✨

 

[1] (З Всеосяжного фоліанта): …В королівстві Ефтанамерія усіх жителів називали словом «ефтан», але з часом, через відсутність єдиного етнічного ядра  на землях королівства, цей термін став загальним, коли хтось хотів зазначити разом усі різноманітні раси та народності замість того, щоб перелічувати їх або звертатися до якоїсь окремо…