Розділ 3: Під покровом грози

Розплющити очі було важко, але коли зір нарешті прояснився, Келлі озирнулася. Знайомі стіни, ліжко, запахи — усе говорило про те, що вона на своєму місці, у безпеці, і це не могло її не радувати. Бажання піднятися з ліжка було доволі сильним, навіть біль, який уже не був таким різким, хоч і залишався відчутним, не псував настрою.

Підвівшись, вона потягнулася й глянула на двері неподалік від ліжка, що вели до так званої ванної. Дівчина вирішила змити з себе весь бруд і трохи відпочити. Вона машинально провела рукою по спині й, не відчувши там сумки, запанікувала.

— Естер?

— Ти нарешті прокинулася. Як почуваєшся?

Келлі проігнорувала запитання корабля й поглянула на камеру, що висіла в кутку кімнати.

— Ти забрала мою сумку з речами у тих мутантів?

— Сумку?

— Ні-і-і! — вона закрила обличчя обома руками, трохи прогнувшись назад у відчаї, усвідомивши, що так і не забрала свої речі, і раптом її осяяло.

Вона підбігла до люка, спустилася у вантажне відділення і так само швидко забігла в кабіну пілота.

Увімкнувши комп’ютер корабля, вона відкрила карту, на якій відображалася поверхня планети. Перебираючи клавіші, вона дедалі більше наближала карту.

— Що ти робиш? — запитала Естер.

— Шукаю за допомогою твоїх маячків свої речі.

— Ти знала?! — здивовано зарепетував корабель.

— Ми занадто довго разом, щоб я не дізналася про них.

— Але чому нічого не говорила?

— Бо знала, що це для тебе важливо, і мені це взагалі не заважало… Чорт!

Карта показувала лише одну мітку — їхнє місцеперебування.

— Я здивована, що вони настільки обережні.

— Це, напевно, той фіолетовий. Він був досить обережним.

— Донателло?

На обличчі Келлі з’явилося здивування.

— Ти запам’ятала, як їх звуть?

— Ну так. Вони здалися мені досить цікавими персонами.

— І в цих «персон» тепер мої прилади, і я навіть не уявляю, де їх шукати.

— Я не розумію, чому ти так хвилюєшся. У нас ще достатньо речей.

Дівчина поставила лікті на край пульта управління, опершись чолом об переплетені пальці.

— Так, але я не знаю, чи варто їм настільки довіряти, щоб залишати їм такі штуки…

— Там був «Аутбрейк»?

На обличчі з’явилися краплі поту, хоч вираз майже не змінився. Лише ледь чутний голос видавав нервовість і небажання говорити правду.

— Так…

— Келлі! Скільки разів я тобі казала не брати цю рідину з собою? Вона колись тебе вб’є!

— Пробач, але я мала перестрахуватися. Тепер я навіть не знаю: шкодую, що не використала його, чи, навпаки, рада. Але в одному я впевнена — я маю якомога швидше його повернути.

— Але як це зробити, якщо ми навіть не уявляємо, де вони можуть бути?

— Спочатку я хочу змінити наше місце розташування. Мені не дуже подобається цей ліс. — Дівчина поглянула у вікно на зелені крони дерев. Сонце вже майже сіло, небо було рожево-синє, і навіть перші зорі з’явилися на небі.

— Це буде важко зробити. Якщо й вийде, ми з маскуванням занадто далеко не полетимо.

— Нам лише потрібно ближче до міста. Цього має вистачити, щоб двигуни витримали невеликий політ. Можеш під’єднатися до земного інтернету й знайти якесь гарне місце?

— Я постараюся. Коли вирушаємо?

— Якомога швидше.

Коли сонце сховалося за обрій, здійнявся вітер, що гнав густі темні хмари. Почулося ревіння грому, а за ним — блискавка, яка на секунду осяяла все навколо.

Проливний дощ накрив усе щільною завісою — було важко щось розгледіти.

Келлі зраділа таким обставинам. Це було справжнє везіння — так їм легше буде перелетіти з одного місця в інше, ближче до міста.

— Будь ласка, скажи, що ти знайшла нам місце. Ми не маємо втратити такий шанс. — Вухаста перевірила датчики, з’ясовуючи, як довго ще триватиме дощ.

— Я знайшла одну місцину. Довелося порушити кілька місцевих законів, але там нас навряд чи потурбують.

Келлі поглянула на зображення, яке показала Естер. Це було досить велике приміщення неподалік від води, і навколо все виглядало покинутим.

— Добре, тоді вирушаємо негайно. Ти керуй, а я піду контролювати потік енергії до двигунів.

Дівчина вийшла з кабіни пілота й, залишившись у вантажному відділенні, відчинила два величезні відсіки, що розташовувалися по обидва боки від виходу з корабля. Усередині були проводи й труби з прозорими вставками, крізь які було видно потоки енергії.

Більшість проводів у лівому відсіку були пошкоджені.

— Так, намагайся менше подавати енергії на лівий двигун. З’єднання досить сильно пошкоджені, але основний кабель цілий, і краще, щоб так і залишилося.

— Зрозуміла. Починаю запуск двигунів.

Корабель почало трясти. Дівчина відчула, як вони почали набирати висоту. Деякі дроти почали іскрити.

— У мене поки все в межах норми. Що в тебе показує, Естер?

— Витрата енергії на двадцять відсотків більша за звичайну.

— Напевно, є ще десь витік енергії… Сподіваюся, що зовні. Перевірю головний кабель. Повідомляй, якщо витрата збільшиться хоча б на один відсоток.

— Добре… Камуфляж увімкнено. Змін поки що немає.

Келлі підійшла до сходів, що вели до головної каюти. Збоку від сходів вона відчинила панель, яка відкривала прохід у машинне відділення з висотою стелі трохи більше метра. Дівчина пригнулася й обережно почала пробиратися між дротами. Переконавшись, що основний кабель цілий, вона з полегшенням видихнула, радіючи, що головна система корабля не пошкоджена.

— Як подача енергії?

— Тримається на тих самих двадцяти відсотках. А в тебе як?

— На щастя, все ціле. Напевно, десь зовні пошкодження — це буде легше відновити. Тож не зупиняємося.

Келлі вилізла з приміщення, обтрусила пил і поставила панель на місце.

Дорога була відносно спокійною. Інколи корабель починало трясти, але невдовзі вони прибули до ангара. Естер під’єдналася до місцевої системи керування й увімкнула ворота, що, на диво, ще працювали. Влетівши всередину, вони зачинилися за ними.

Корабель став у самому центрі, змінивши вигляд так, що тепер нагадував велику пошарпану яхту. З нього вилетіло кілька куль, які почали сканувати все довкола, перевіряючи, чи нікого немає поруч.

— Навколо ні душі, — повідомила Естер, повертаючи датчики назад до корабля.

Келлі вже відчинила двері в каюту й втомлено всілася в крісло пілота.

— Роботи у нас багато, але зараз треба відпочити… Слухай, якщо не таємниця, що ти там порушила, щоб знайти нам таку місцину?

— Нууу… Це приміщення було у продажу понад вісім років, тому я «позичила» місцеві гроші й зробила так, що тепер це місце — наша власність… Тобто не наша, а вигаданого персонажа десь з Індії.

— Добре, але більше не кради гроші. Нас так можуть відстежити.

— Звичайно! Я й сама не дуже люблю це робити.

— Добре, тоді я піду помиюся, а там уже будемо вирішувати, що робити.

Келлі вже не терпілося зняти всі ці пов’язки й брудний одяг. Хоч вона й поспала, втома все ще тягнула її до ліжка. Піддавшись цій спокусі, вона добре відмилася, переодягнулася в зручніший одяг і завалилася на ліжко.

— Розбуди мене, якщо помітиш щось дивне.

— Добре. А тепер відпочивай.

Естер висунула клешню, щоб вкрити подругу, й взялася зміцнювати їхнє нове сховище.