Перший рік: Сортування

Ремус був практично впевнений у тому, що спав. Або, можливо, він просто втонув, поки вони перепливали те жахливе озеро, і тепер його мозок просто вигадує всяку дичину перед смертю. Він стояв у неймовірно великому кам’яному залі розміром з якийсь храм. Навколо було повно студентів у однакових чорних мантіях — тільки краватки різні. Все освітлювалось свічками. І це були не якісь там прості свічки — ці ширяли прямо в повітрі. Ну гаразд, нічого, це він якось переживе; можливо, це просто якийсь трюк зі світлом або, щось пов’язане з дротами. Але коли він підняв очі, то мало не скрикнув від здивування. Над їхніми головами не було стелі — лише величезне нічне небо нависало над ними, маячили сірі хмари і блискучі зорі.

Більше ніхто, здавалося, не знаходив у цьому нічого незвичайного, крім тієї рудої дівчини — Лілі — і ще кількох дітей. Ремус вирішив, що у них напевно батьки теж магли. Ремус вже одягнув свою форму і відчував себе трохи краще від того, що не відрізнявся від решти. Усі учні посідали за довгими обідніми столами під прапорами своїх факультетів. Джеймс натхненно розповідав про відмінності між ними, чим засмутив Сіріуса і Пітера, тому що кожен був переконаний, що виявиться не там, де слід. Ремус не міг вирішити, чи варто йому переживати чи ні. Він не думав, що для нього це має якесь значення; його все одно, швидше за все, викинуть зі школи після першого уроку. Чим більше часу Ремус проводив серед чарівників, тим більше переконувався, що просто не може бути одним із них.

Професорка Макґонеґел, худа висока відьма зі строгим обличчям, яка привела першокурсників до зали, зараз стояла поруч зі стільцем і тримала в руках великий брудний старий капелюх. Джеймс розповідав їм про цей тест: вони повинні надягти капелюх, і він якимось чином розподілить їх в один з гуртожитків. Ремус окинув поглядом прапори гуртожитків. Він уже точно знав, що не потрапить у Рейвенклов: для цього треба було бути надто розумним. Він не міг сказати, що був високої думки про той гуртожиток, на прапорі якого був зображений борсук — борсуки не особливо цікаві тварини, особливо в порівняння зі зміями. Ще йому подобався зелений колір, якщо думати про краватки.

Але з іншого боку, і Джеймс, і Пітер разом хотіли потрапити до Ґріфіндора, і раз вже вони поки що виявилися єдиними, хто з ним тут дружелюбний, Ремус був би не проти піти разом із ними. Першим викликали хлопця на ім’я Саймон Арнольд. Професорка вдягла на нього капелюх, і той одразу накрив половину його обличчя. Цікаво, чи тхнула вона так само погано, як виглядала? Наглядачка завжди піднімала паніку з приводу вошей, і Ремус дуже сподівався, що ні в кого з дітей перед ним у черзі їх немає. Саймона швидко розподілили в Гафлпаф, гуртожиток з борсуком, під бурхливі оплески.

Першим із їхньої групи вийшов Сіріус Блек, коли він сів на стілець, здавалося, його ось-ось знудить. З боку столу Слизерина пролунав якийсь шум: кілька старших студенток, підтримуючи, кричали його ім’я. Це були дві юні дівчини з копицями чорних кучерів і такими ж високими вилицями і пухкими губами, як у Сіріуса, який трохи тремтів. Весь зал затих на кілька секунд, коли капелюх опинився на його голові. Потім він прокричав:

– ҐРИФІНДОР!

На кілька секунд перед оплесками в залі повисла приголомшлива тиша. Макґонеґел акуратно підняла капелюха з голови Сіріуса і подарувала йому швидку усмішку. Той же виглядав абсолютно паралізованим від жаху та кидав відчайдушні погляди у бік Слизерину, а ті дві дівчини, насміхаючись, шипіли на нього, примруживши очі. Він повільно підвівся і пройшов до столу ґрифіндорців, які вітали першого нового учня під своїм червоно-золотим стягом.

Сортування продовжилось. Лілі теж потрапила до Ґріфіндора і тепер сліпуче усміхалася, сидячи поруч із вкрай засмученим Сіріусом. Коли нарешті настала його черга, Ремус все ще не розумів, чому всі так переживають через сортування. Йому не дуже сподобалося, що коли прийшов його час вийти вперед, всі в залі стали дивитися на нього, але він щосили намагався це ігнорувати. Раніше він засунув би руки в кишені джинсів і втиснув би голову в плечі, але в його новій дивній формі це виглядало безглуздо.

Він опустився на стілець під поглядом Макґонеґел. Вона трохи нагадувала йому Наглядачку, від цієї думки огида підступила до його горла. Макґонеґел опустила капелюх на його голову. Все навколо потемніло. Всередині зовсім нічим не пахло, а тиша та спокій принесли йому полегшення.

– Хм-м-м-м, – заговорив тихий голос у його голові. Це був капелюх. Ремус постарався не скривитися, коли вона тихо забурмотіла. – А ти дивний, чи не так? Що ж нам робити з тобою? Може, Рейвенклов? Непогані мізки у цій твоїй голові.

Ремус здригнувся, почуваючи себе так, наче його розігрують. Що було малоймовірно.

– З іншого боку, – продовжував розмірковувати капелюх, – ти можеш піти далі… набагато далі, якщо ми відправимо тебе в… ҐРИФІНДОР!

Ремус зірвав з голови капелюх, не чекаючи, поки Макґонеґел зніме його, і поквапився за стіл Ґрифіндора, помічаючи залишками свідомості свист, оплески і плескання по плечах. Він сів навпроти Лілі та Сіріуса. Лілі радісно йому посміхнулася, але він лише опустив погляд у свою порожню тарілку.

До того часу, як дійшло до літери “П”, Ремус вже трохи прийшов до тями і з інтересом спостерігав, як маленький пухкий Пітер поспішив назустріч сортувальному капелюху. Пітер був із тих дітей, які й п’яти хвилин не протрималися б у притулку Святого Едмунда. Його вічно стурбований, бігаючий погляд був надто помітний оточуючим. Ремус дивувався, що Джеймс, цілковита протилежність Пітера – невимушений і впевнений у собі – такий добрий до людини, очевидно, собі не рівній.

Капелюх дуже довго думав над Пітером. Навіть вчителі, схоже, почали нервувати, коли секунди складалися в хвилини. Зрештою, він був відправлений до Ґрифіндора, і набагато швидше туди ж вирушив Джеймс, який підійшов до столу з широчезною посмішкою на обличчі.

– Як це чудово! – сказав він їм трьом. – Ми всі тут!

Сіріус застогнав і закрив обличчя долонями, поставивши лікті на стіл.

– Говори за себе, – приглушено відповів він. – Батько мене вб’є.

– Повірити не можу, – повторював Пітер, широко розплющивши очі. Хоч він і отримав те, що хотів, він весь час оглядався через плече, ніби чекав, що хтось ось-ось підійде та попросить його пройти тест ще раз.

Макґонеґел справді підійшла й поклала свою кістляву руку на плече Ремуса.

– Містере Люпин, – тихо сказала вона, але не настільки тихо, щоб інші хлопці не почули її. – Ви не будете проти, якщо я попрошу вас зайти до мене в кабінет після вечері? Він поруч із Ґрифіндорською вітальнею, хтось із старост вам покаже.

Ремус мовчки кивнув, і вона пішла.

– Про що це вона? – спитав Джеймс. – Макґонеґел уже хоче з тобою поговорити?

Навіть Сіріус підняв зацікавлений погляд. Ремус знизав плечима, наче йому було зовсім начхати. Він знав, про що вони всі думають – цей негідник вже потрапив у неприємності. Сіріус знову витріщався на його синець під оком. На щастя, на столі  з’явилася їжа, яка відволікла всіх від Ремуса. І вона справді «з’явилася» – порожні досі тарілки раптово наповнилися різноманітними наїдками справжнього бенкету. Золотисті смажені курки, купи смаженої хрусткої картоплі, тарелі з паруючою морквою, квасоля у вершковому маслі і величезний глечик з темною насиченою підливою. Якщо тут завжди так годуватимуть, Ремус навчиться ігнорувати розмовляючі капелюхи та однокурсників з манією величі.

Він був дуже уважний, коли один зі старост Ґрифіндора, який представився Френком Лонґботомом, провів першокурсників до вітальні в одну з веж замку. Ремус ненавидів губитися і постарався зацементувати дорогу в своїй пам’яті. Він подумки занотовував форму і розмір кожних дверей, через які вони проходили, кожного портрета, та всіх рухомих сходів що траплялися на їхньому шляху. Він так втомився і наївся, що не міг навіть дивуватися рухомим портретам і сходам.

Коли вони дійшли до потрібного коридору, Ремус побачив кабінет Макґонеґел з акуратною мідною табличкою на дверях і вирішив швидше розправитися з цією справою. Він зупинився і майже зібрався постукати, коли Джеймс несподівано виник за його плечем.

– Хочеш, щоб ми на тебе почекали?

– Навіщо? – спитав Ремус, підозріло озираючись. Той знизав плечима.

– Щоб ти не лишився один.

Ремус витріщився на нього на мить, потім повільно мотнув голову.

– Ні, не треба, – і постукав.

– Увійдіть, – озвався голос. Ремус відчинив двері. Кабінет був невеликий, з акуратним каміном і книжковими полицями на всю стіну. Макґонеґел сиділа за бездоганно охайним письмовим столом. Вона швидко посміхнулася і вказала Ремусу на стілець навпроти. Він сів, шморгнувши носом.

– Рада вас бачити, містере Люпин, – сказала вона з шотландським акцентом. Її сиве волосся було прибране в тугий пучок, вона носила довгу темно-зелену мантію із золотою застібкою у формі левової голови. – І ще більше рада, що ви були розподілені в Ґрифіндор, деканкою якого я є.

Ремус нічого не відповів.

– Ваш батько був у Рейвенклові.

Ремус знизав плечима. Макґонеґел піджала губи.

– Я вирішила, що краще поговорити з вами якнайшвидше щодо вашої… проблеми, – тихо сказала вона. – Дамблдор сказав мені, що до цього у вас була мінімальна взаємодія з магічним світом, і я вважаю за потрібне попередити: людям із цією проблемою доводиться мати справу з величезною кількістю упереджень. Ви ж знаєте, що таке “упередження”?

Ремус кивнув. Він не міг би написати це слово, але розумів його значення.

– Я хочу, щоб ви знали, що поки ви навчаєтесь в моєму гуртожитку, я не потерплю, щоб з вами поводилися погано чи інакше, ніж з іншими. Це відноситься до всіх учнів під моїм керівництвом. Проте, – вона прочистила горло, – з вашого боку було б розсудливо виявляти обережність.

– Я не збирався розповідати нікому, – відповів Ремус. – Наче я хочу, щоб хтось знав.

– Ну добре, – кивнула Макґонеґел, з цікавістю дивлячись на нього. – Я хотіла сказати ще щось. Ми створили необхідні умови для вас на період повні, яка, наскільки я знаю, випадає на найближчу неділю. Підійдіть до мене після вечері, і я покажу вам, куди йти. Можливо, ви могли б сказати своїм друзям, що відвідуєте кого-небудь у себе вдома?

Ремус фиркнув і почухав потилицю. 

– Можна мені йти?

Професорка кивнула, трохи насупившись.

У коридорі на нього чекав Джеймс.

– Я ж сказав, що не треба чекати на мене, – роздратовано сказав Ремус. Джеймс посміхнувся:

– Так, але ти пропустив, як Лонґботом казав нам пароль. Я не хотів, щоб ти стирчав тут усю ніч. Ходімо.

Джеймс провів його до кінця коридору, де на стіні висів величезний портрет з пишною жінкою, одягненою в рожеве.

– Віддершінс, –  сказав Джеймс і портрет відтворився, як двері й звільнив їм прохід у вітальню.

У притулку теж була кімната відпочинку, але її зовсім не можна було порівнювати з цією. Та кімната була майже порожньою, крім маленького чорно-білого телевізора та кількох настільних ігор. Колоди карт були неповними, більшість стільців зламані чи пошкоджені.

Ґрифіндорська вітальня була теплою, зручною та затишною. У ній стояли великі м’які дивани та крісла, перед каміном розкинувся величезний бордовий килим, а на стінах висіло безліч картин.

– Наша кімната там, – сказав Джеймс, прямуючи до гвинтових сходів в кутку. Нагорі були ще одні двері, що вели до спальні, яка теж нічим не нагадувала притулок. Тут височіли чотири великі ліжка під важкими червоними оксамитовими балдахінами із золотисми кісточками. Тут був ще один камін, і біля кожного ліжка стояла своя велика шафа із червоного дерева і висіли книжкові полиці. Ремус помітив свою жалюгідну маленьку валізку біля однієї з шаф. Він підійшов до неї, вирішивши, що це його ліжко.

Пітер рився в своїх речах, достаючи одяг, журнали і книги і розкидаючи їх довкола.

– Я не можу знайти свою паличку, – горлав він. – Мама змусила мене покласти її у валізу, щоб не втратив у поїзді, але її тут немає!

– Піт, – посміхнувся Джеймс, – твоя мама попросила мене за нею приглянути, пам’ятаєш?

Джеймс і Пітер, як Ремус дізнався ще в поїзді, росли по сусідству і знали один одного дуже добре. Але ці хлопці наспраді дуже сильно відрізнялись і Ремус досі не розумів, як Джеймсу щохвилини не хотілося вибити з нього все лайно.

Сіріус сидів на ліжку з досі нерозібраною валізою.

– Не хвилюйся, – сказав Джеймс і сів поруч. – Ти ж все одно не хотів бути у Слизерині, так?

– П’ятсот років, – убито відповів Сіріус. – Кожного Блека в Гоґвортсі розподіляли до Слизерина п’ятсот років поспіль.

– Ну значить, прийшов час відзначитись, та? – Джеймс легко похлопав його по спині.

Ремус відкрив свою валізу. Усередині був великий олов’яний казан – ще одна річ, яку передав йому Дамблдор. На дні він знайшов довгу вузьку коробку із запискою на кришці.

Він розгорнув її і витріщився на щільний округлий почерк, намагаючись зрозуміти, що там написано. Він лише розібрав слово «батькові» і вирішив, що це належало його батькові. Він з цікавістю відкрив коробку і знайшов довгу відполіровану палку. То була чарівна паличка. Досі він не думав про неї, але зараз узяв її та міцно стиснув. Вона була тепла, неначе його власна шкіра, і пружна. Він покрутив нею. Зручна.

Сіріус нарешті почав розбирати речі, дістаючи книгу за книгою зі своєї валізи. Ті, що не влізли на полиці, він запхав під ліжко. Джеймс дивився на все це, тільки-но приклеївши плакат над своїм ліжком. На ньому літало багато маленьких людей. На мітлах. Вони кидали один в одного м’ячі. Ремус подумав, що ця гра не цікавіша за футбол, який він терпіти не міг.

– Ти знаєш, – сказав Джеймс Сіріусу, який все ще розбирав свої книги, – тут є бібліотека.

Сіріус хмикнув:

– Я знаю, але це переважно маглівські книги. Мій дядько Альфард залишив їх мені, а мати їх би всі спалила, якби я залишив їх удома.

Це привернуло увагу Ремуса. А що було не так із маглівськими книгами? Не те щоб у нього вони були. Він ненавидів читати найбільше у світі. Але він не довго про це переймався, тому що Сіріус дістав із своєї валізи справжній вініловий програвач, а потім ще й цілу коробку новеньких платівок у блискучих яскравих обкладинках. Він підійшов блище, щоб подивитись.

– Це Abbey Road?! – спитав він, дивлячись у коробку з вінілом.

– Ага, – грайливо посміхнувся Сіріус, подаючи йому платівку. Ремус ретельно витер руки своєю мантіюєю, перш ніж обережно взяти її. – Ти напевне, маґлонароджений, – сказав Сіріус. – Ніколи не зустрічав чаклуна, який би знав The Beatles. Крім моєї двоюрідної сестри Андромеди. Вона їх мені купила.

Ремус кивнув, на секунду забувши про все.

– Я люблю The Beatles. Один з хлопців з моєї кімнати має як мінімум десять синглів, але він ніколи не дозволяє їх чіпати.

– Одного з хлопців? – Сіріус вигнув брову. Ремус подумав, що той виглядає дуже дорослим. – Ти маєш на увазі брата?

 – Ні, – Ремус похитав головою, віддав платівку і відійшов назад. – Я живу в притулку.

– Типу дитбудинку для сиріт? – спитав Пітер, широко розплющивши очі. Ремус відчув хвилю гніву, його вуха спалахнули.

– Ні, – огризнувся він. Відчуваючи, що всі погляди в кімнаті знову зупинилися на його синець під оком, і відвернувся, щоб мовчки продовжити розпаковувати речі.

Зрештою, Поттер і Блек почали розмовляти про щось, що називалося квідич, і незабаром розмова переросла в досить серйозну суперечку. Ремус забрався в ліжко і закрив фіранки, насолоджуючись самотністю. Всередині було темно, але Ремус давно звик до темряви.

– Можна було б і краще намагатися завести друзів, – голосно прошепотів Пітер двом іншим хлопцям. – Особливо, якщо він маґлонароджений.

– Ти не думаєш, що капелюх повинен був відправити тебе в Слизерин? – Протяг Сіріус. Після чого Пітер замовк.

Нотатка від перекладачки:

Редакторка перекладу: Равлик-павлик

Авторка фанфіку: MsKingBean89

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010

Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1