Перший день у якості слуги принца

– Прокидайся, Мерліне, – крізь сон почув чарівник слова Ґауса. Він же навіть виспатись нормально не встиг! Навіщо його так рано будити? Втім, навіть якщо щось сталося, Мерліну було все одно. Дуже хотілося поспати по-людськи. – Мерліне, вставай, бо спізнишся. Принц Артур чекає.

Юнак пробурмотів щось середнє між “вискочка” та “ідіот” і вкрився ковдрою з головою. Вчорашнє закінчення вечора, коли він випадково врятував отого самого “чи-знаєш-ти-Мерліне-як-повзати-на-колінах”, було не таким, яким його уявляв молодий чарівник. Стати слугою принца – оце така нагорода від короля? За що йому, Мерліну таке? Це більш схоже на збочену кару, аніж на нагороду.

– Мерліне! – вже голосніше мовив Ґаус. – Або ти прокидаєшся, або я виллю тобі на голову кухоль води.

Юнак неохоче сів і протер очі. Тоді сонно втупився у лікаря. Той терпляче чекав, коли підопічний прокинеться.

– А що, як я не хочу бачити Артура, скажімо, наступні сто років? – спитав чарівник, одягаючись. Ґаус доброзичливо посміхнувся.

– Боюся, від долі тебе це не врятує. Снідай і йди виконувати свої обов’язки.

Юнак абияк пов’язав на шию синю хустину. Поснідавши, рушив лабіринтами Камелоту в пошуках покоїв Артура. Вчора Ґаус кілька разів пояснив, як туди дістатися, та сонний чарівник не запам’ятав і половини. Тож зараз він навмання блукав світлими коридорами, роздивляючись довкола. Запізно хлопець згадав про те, що його, може, чекають. Сяк-так, питаючи шлях у прислуги і вартових, Мерлін нарешті дістався до кімнати Артура. Молодий чарівник таки хвилювався, бо слова дракона про призначення не давали спокою. Вночі він довго думав, як складеться його життя у якості слуги принца. Нічого хорошого юнак не очікував. Тим більше, від такого вискочки, як Артур.

Забувши постукати, Мерлін зайшов до ошатної кімнати. Дерев’яні меблі гармоніювали з червоними кольорами тканин. Стало зрозуміло, що у Пендраґонів пункт щодо червоного. Велике ліжко з балдахіном займало чимало простору. З-під ковдри визирала копиця скуйовдженого білявого волосся. Артур ще спав, і Мерлін не знав, чи варто будити принца. А втім, нехай прокидається. Чарівник спочатку вирішив якось обережно розбудити принца. Тоді подумав і грюкнув дверима.

Артур так і підскочив. Мерлін, ховаючи посмішку, глянув на нього.

– О, доброго ранку, – привітався чарівник.

– Знову ти, – невдоволено хмикнув принц, падаючи на подушку, – Мерліне, тебе стукати вчили?

– А слуги стукають у двері? – награно здивувався чарівник. Артур підозріло глянув на нього. Та що цей дивак собі дозволяє? Якого біса вважає, що може так розмовляти з принцом?

– Так, ти повинен стукати, перш ніж увійти, – підвищив голос Артур і сів на ліжку. Ковдра сповзла і оголила міцне треноване тіло і широкі плечі, подекуди вкриті давніми шрамами. Долоні були грубуваті від постійних вправлянь зі зброєю. На фоні бордової ковдри і узголів’я з темного дерева шкіра ніби світилася. Невдоволений вираз обличчя не псував мужніх рис і чітких ліній. Принц був прекрасний у своїй величі і величний у своїй красі. Мерлін спіймав себе на тому, що витріщається на Артура так, наче вперше бачить. – Тебе що, не вчили гарних манер?

Не діждавшись відповіді від слуги, принц глянув на співрозмовника. Здивовано вигнув брову, помітивши пильний погляд синіх очей.

– Подобається? – спитав Артур, всміхнувшись.

– Що? – до Мерліна або погано доходило почуте, або він знову знущався.

– Подобається те, що ти бачиш? – уточнив принц, чекаючи відповіді. Розмова зі слугою обіцяла бути цікавою.

– Я… я бачу вискочку королівського роду, котрий хизується переді мною? – видав зніяковілий чарівник і з насолодою помітив, як Артур перестав посміхатися. Тоді принц ні з того, ні з сього схопив найближчу подушку і пожбурив у Мерліна. Юнак не очікував такого, тож ухилитися не встиг.

– Дістань мені одяг і швидше, – роздратовано сказав Артур, – я й так спізнююсь.

– Якби не я, ви б і досі спали, – докинув Мерлін, визираючи з-за дверцят шафи. Він не міг змовчати, а ще (чого брехати?) таки хотів глянути на напівоголеного принца.

– Мерліне, замовкни і неси одяг!