Невідомий Спостерігач

 На кухні ресторану з маленької колонки гримів старий добрий рок — у два, а то й у три рази старший за власницю приладу. Кімі думками мчала на своєму мотоциклі дорогами Америки під Motörhead, а руками вже віддавала чергове замовлення. Ще не вечір, а в залі — справжній голодний аншлаг. Учні Фурін заповнили кожен столик, офіціанти не встигали забирати страви, настільки швидко кухня викидала їх на видачу.

— Мала, врубай AC/DC! — прокричав величезний бородатий дядько з холодної кухні.

Кімі, підспівуючи, уважно стежила за котлетами для бургерів, ребрами й ковбасками, що смачно шкварчали на грилі.

— Слухаюсь, шеф.

Під Highway to Hell робота закипіла ще дужче. На десятій пісні альбому, Night Prowler, більшість замовлень уже були готові — на всіх станціях лишалося всього з десяток. Найдовше замовлення, що висіло у Кімі, показувало сімнадцять хвилин, і воно вже доходило до готовності. Вона швидко протерла всі поверхні від олії, яка, мов пил, осідала на все навколо фритюру, і вже збиралася піти випити кави та з’їсти бургер за власним рецептом.

Робочий музичний вайб кухні зник у ту ж мить, коли на підлогу гепнула офіціантка — маленьке худе дівча. Її відштовхнув величезний чолов’яга, і, як на зло, єдина людина, яка могла б пояснити цій шафі правила поведінки, — шеф — саме вийшов на перекур. Стабільно кожні тридцять хвилин, як годинник.

— Якого хуя ти робиш? — Кімі підхопила налякану дівчинку на ноги. Та ледве стояла, ноги тремтіли від страху. Чію, літня жінка, що відповідала за все, що шипить на сковорідках, одразу підтримала офіціантку під лікоть.

— Де моє замовлення, кнопка? — гаркнув чоловік.

Он як. Кімі одразу зрозуміла: миром тут не пахне. Він прийшов не за їжею — він прийшов зірвати зло на дівчатах. До чоловіка піти посваритись кишка тонка — ще в морду дадуть.

— Вийшов з кухні, довбойоб! — прокричала Кімі так, що мужик аж відсахнувся. На мить навіть розгубився: що йому зробить якась кухарка?

Кімі не стала чекати. Вона різко штовхнула його в бік виходу. За кухнею був невеликий простір для офіціантів, куди можна було потрапити з усіх трьох залів ресторану. Двері там відкривалися в обидві сторони, легкі, нефіксовані — ідеальні, щоб викинути когось геть.

Кімі штовхнула його в центральні двері до основного залу. Вона не бачила й навіть не чула, але зал миттєво стих.

— Залиште кухню. Якщо ваше замовлення ще не готове і ви довго чекаєте — зверніться до адміністратора й вирішуйте з ним, — сказала вона. Репутацію закладу, де на кухні всі, окрім Чію (єдиної справді вихованої людини), спілкувалися добірною лайкою, Кімі вирішила не псувати й усе ж підібрала слова.

— Ах ти ж мразь! — чоловік замахнувся так різко, що повітря свиснуло.

Кімі здригнулась, але блискавично відскочила за двері й використала їх як щит, впираючись плечем. Удару не було — натомість пролунав глухий звук, ніби хтось врізався в стіл.

— Е, мужик, заспокойся! — долинув голос із залу. — Ти чого дівчинку ображаєш? Як вона тобі їжу приготує, якщо ти тут руками розмахуєш?

— Та вона ж…! — почав чоловік, але його слова потонули в криках, гуркоті стільців і звуці, дуже схожому на те, як щось важке пролітає крізь двері.

За мить тіло агресивного клієнта покотилося вниз по сходах, а двоє міцних хлопців вийшли провести його до виходу.

Кімі обережно виглянула з-за дверей — як кішка, що наробила шкоди й перевіряє, чи сердитий господар.

— Дякую… — тихо сказала вона, розглядаючи своїх рятівників. Усі — хлопці у формі Бофурін. І всі дивилися на неї з різним ступенем зацікавлення.

— Кімі? — гукнув Каджі схвильованим голосом з другого кінця залу.

Побачивши її, він одразу рушив уперед. Для нього Кімі була не просто двоюрідною сестричкою — хоч і старшою на три роки, вона завжди залишалася тією самою близькою людиною, з якою він виріс. До дванадцяти років вона була для нього «своїм пацаном», а потім стала крутою старшою сестрою, з якою можна і потусити, і поговорити про все на світі. Світ великий і жорстокий, але коли тебе за руку тримає Кімі, він раптом стає простим, зрозумілим і зовсім не таким страшним.

— Ти як? Він тебе не вдарив?

— Ні, я в порядку, — відповіла Кімі, намагаючись виглядати спокійно, хоча руки ще тремтіли.

Каджі оглянув її уважно — так, як дивиться брат, що не вірить жодному «все нормально».

— Зробиш додому свої фірмові бургери?

— Я більше з вами не живу…

— Я зайду в гості.

— Добре, — Кімі посміхнулась, здаючись.

І саме в цю мить у дверях з’явився Умемія. Він завмер, побачивши Кімі поруч із Каджі, і його обличчя набуло виразу людини, яка щойно стала свідком сюжетного твісту в серіалі.

— А що тут відбувається? — запитав він, підозріло звужуючи очі.

Каджі, не помічаючи напруги, махнув рукою:

— О, Умеміє! Це моя двоюрідна сестра, Кімі.

— Двоюрідна сестра? — Умемія підняв брову. — То це ти той брат, який соромиться своєї сестри?

Він сказав це абсолютно спокійно, навіть не моргнувши.

— Що? З чого ти, блять, це взяв?

— Ну а що, — Умемія схрестив руки, спокійний, як удав. — Я випадково почув, як вона жалілась татові. Коли я приходив подякувати за те, що вони відкривають школу самооборони. До речі, ти міг попросити допомоги… На таке благородне діло.

Каджі закотив очі так сильно, що майже побачив власний мозок.

— Угу, — пробурмотів Каджі. — Її тато дуже погано ставиться до банд. Ти можеш хоч до ранку кричати, що захищаєш Макочі, але в його очах ти будеш злочинцем.

Тятива між хлопцями натягнулась так, що повітря стало густим. Кімі відчула, як обидва заряджаються на конфлікт — плечі напружені, погляди гострі, дихання коротке. Вона знала цей стан. Ще трохи — і вони підуть мірятись его.

Вона різко перерізала напругу:

— Дитячий садок Бофурін, відставити бійку, — прогарчала Кімі так, що гаряча кров у жилах хлопців справді трохи охолола. Її голос був низьким, хрипким, з тією особливою інтонацією, яка не просить — наказує.

Але її увагу миттєво перемкнуло інше.

— Ах ви гнида! — Кімі побачила шефа, і вся стриманість випарувалась. Вона схопила рушник і накинулась на нього з такою швидкістю, що хлопці навіть не встигли моргнути.

Шеф лише кліпав, не розуміючи, за що йому прилітає. Але приймав це стоїчно — він знав, що Кімі так просто випускає пару. Рушник ляскав по його плечах і спині, але навіть синця не залишив би.

— Ви палите, — Кімі кипіла, очі блищали від злості, — а тут якийсь лівий тип ображає ваших офіціантів і кухарів!

Вона ткнула пальцем у двох офіціантів, які зайшли за шефом, і ті одразу втягнули голови в плечі.

— А ви взагалі охрініли! Стіл видачі забитий, а ви палите! Бігом тарілки в руки — і побігли! І якщо хтось із вас прийде на кухню і скаже, що страва холодна — я вас четвертую. Щезли з моїх очей!

Всі троє отримали по рушнику. Офіціантам дісталося більше — вони аж підстрибували від кожного ляпаса. Хлопці ж, як гірські кози, миттєво поскакали виконувати роботу, не озираючись.

— Ходімо звідси, бо вона зараз і нас поб’є, — прошепотів Умемія, щиро вражений. — Вона може.

Каджі схопив його за лікоть, і вони швидко повернулися в зал, обидва з однаковим виразом: «краще не дратувати цю жінку».

Хаджиме не дав Рену повернутися за свій стіл.

— То це твоя сестричка? Розкажи про неї, — сказав він і потягнув Каджі до свого столу. Хватка була такою міцною, що вибору в хлопця просто не залишилось.

Почавши розповідати Умемії про старшу сестру, Каджі раптом поринув у спогади, які досі боліли. Три місяці тому Кімі приїхала в Макочі ні жива ні мертва. Згорів зал, де їхній тато тренував тайських боксерів. Загинув один із сенсеїв — близький друг Кімі. Вона ніби зникла всередині себе: нічого не хотіла, майже не їла, не розмовляла. Єдиним її контактом зі світом був психотерапевт — двічі на тиждень по відеозв’язку.

Як би Кімі не пручалась, Такео Ямада не відступав. Єдине, що вона могла — це змінити фахівця. Більше ніяких «прав». Але одного дня цей привид, що тижнями не виходив із кімнати, раптом з’явився в коридорі — в байкерських джинсах і шкіряній куртці.

— Тато дав грошей на бензин. Поїхали покатаємось. І заодно покажеш мені місто, — сказала вона.

І Каджі поїхав. Не міг не поїхати.

Потім Кімі знайшла роботу. Через мотоцикл. Мама була категорично проти такого подарунка від тата і заборонила давати гроші на бензин. Тож фінансову свободу Кімі здобула ще в Токіо, працюючи на кухні, і в Макочі вирішила продовжити те саме.

Це були найкращі два місяці. Вона приносила додому бургери за власним рецептом — і це було найсмачніше, що він коли-небудь їв. Кімі ніколи не відмовляла, коли він просив привезти щось смачненьке. Навіть учора, після зміни, вона привезла йому на збори ребра — такі, яких у цьому місті не готують. Першокласні. Коли хлопці питали, де він їх узяв, Каджі мовчав. Бо Кімі треба берегти від хуліганів. Вона занадто хороша для них.

Умемія слухав мовчки. Спершу — просто з цікавістю. Потім його погляд змінився: став серйознішим, глибшим, навіть… м’якшим? Він сидів, спершись ліктями на стіл, і не перебивав жодного слова, хоча зазвичай не втрачав нагоди встряти.

Вони просиділи до самого закриття — поки персонал збирав столи, а музика в залі стихала до ледве чутного фону. Каджі, хитрюга, швидко зорієнтувався: і йому, і Кімі було в один бік. Тож, коли всі почали розходитись. Він поїхав із сестрою.

— Ти не можеш без неприємностей… — Каджі тихо зайшов у будинок. Батьки вже спали, і в тиші залишилися тільки вони двоє. Він дивився на сестру з тією тривогою, яку давно навчився ховати під жартами й бравадою, але сьогодні вона проривалася назовні, оголюючи його справжній страх.

Кімі сиділа на краю дивана, втупившись у підлогу, ніби боялася, що підніме очі — і світ знову впаде на неї. Плечі напружені, пальці стискають тканину штанів, дихання нерівне.

— Той хлопець… — її голос зірвався, ледь чутний, майже дитячий. — Він… усе розповів?

Каджі на мить затримав подих. Він бачив, як тремтять її руки, як вона намагається зібрати себе докупи, але кожен спогад тягне її назад у темряву, з якої вона тільки почала вибиратися.

— Так, — відповів він м’яко, сідаючи поруч, але не торкаючись — він знав, що інколи дотик може зламати, а не заспокоїти. — Той хлопець… лідер Бофурін. І він розповів, за яких обставин ви познайомилися.

Кімі здригнулась. Ледь помітно, але Каджі це побачив.

— Вибач, — прошепотів він. — Такого більше не повториться. Я не залишу тебе одну. Навіть на пару хвилин.

— Забий, — прошепотіла вона. — Я б усе вирішила і без того хлопця.

— Кімі… — його голос став теплішим, ніж будь-коли. — Усі, хто носять цю форму, захищають інших. А я ще й твій брат. І я тут, поки ти знову не відчуєш землю під ногами.

Він торкнувся її плеча легким, майже невпевненим рухом. Кімі не відповіла, але її дихання стало рівнішим — ніби вона дозволила собі хоч на мить відчути, що поруч є хтось, хто не дасть їй знову впасти.

На кухні стояла м’яка жовта тиша. Лампа над столом світила теплим світлом, і все здавалося спокійнішим, ніж за останні тижні. На столі лежали картонні упаковки, і від запаху їжі в Каджі мимоволі з’явилася слина.

Вони сиділи навпроти, повільно їли, і кожен шматок здавався неймовірно смачним. Можливо, тому що вона знову була поруч. Каджі ковтнув і непомітно глянув на сестру. Вона виглядала втомленою, але вже не зламаною. В її погляді з’явилася маленька, ледь помітна іскорка — та сама, яку він боявся більше ніколи не побачити.

Одна подія… і людина змінюється назавжди, подумав він. Але іноді — на краще. Іноді це шанс почати знову.

Кімі підняла очі й упіймала його погляд.

— Що? — тихо запитала вона, ніби боялася, що він скаже щось важке.

Каджі лише злегка всміхнувся, відчуваючи, як у грудях теплішає.

— Просто… радий, що ти тут. Що тобі краще. І що я можу бути братом, який… захищає свою сестричку.

Кімі опустила погляд, але на її губах з’явилася тиха, щира усмішка — така, якої він не бачив дуже давно.

— Дякую, Каджі… — прошепотіла вона.

— Мені це потрібно, — відповів він так само тихо.

Вони продовжили їсти мовчки, але це мовчання було не важким — воно було спокійним, теплим, майже лікувальним. І в цю мить Канджі зрозумів: попереду ще буде багато всього, але зараз… зараз вони просто брат і сестра, які сидять на кухні й ділять найсмачніші бургери у світі.

Вихідний почався зі списку того що треба купити від мами, зупинившись щоб відмітити чи все вона купила, Кімі відчула що щось не так…

Група хлопців стояла біля магазину — сміялися, про щось сперечалися, виглядали… нормально. Надто нормально, щоб це заспокоювало. Кімі повільно видихнула й вирішила просто пройти повз.

Кімі йшла вулицею, тримаючи пакети з продуктами так міцно, що пальці побіліли. Повітря було свіже, але їй з кожним кроком ставало важче дихати. Груди стискало. Світ навколо ніби звужувався.

Кімі зробила крок назад — і світ різко поплив. Повітря стало густим, мов дим, а звук власного серця заглушив усе навколо. Пакети з продуктами вислизнули з пальців. Не дивитись. Не зупинятись. Ліворуч… провулок… сходи…Але ноги вже не слухалися. Вона хитнулася, і в ту ж мить чиясь рука встигла підхопити її за лікоть.

— Обережно! — голос був молодий, трохи переляканий. Другий хлопець — той, що стояв ближче — швидко підхопив її з іншого боку.Світле волосся, окуляри, блокнот, що стирчав із кишені. Нірей Ахіко. Він виглядав так, ніби випадково опинився в епіцентрі події, до якої зовсім не був готовий.

— Вона бліда… дуже бліда, — пробурмотів він, уже перегортаючи сторінку свого блокнота, ніби там могла бути інструкція «що робити, якщо дівчина непритомніє прямо перед тобою».

— Не час для записів, Нірею! — буркнув інший хлопець, підхоплюючи Кімі на руки. — Пішли в Потос, там ближче. Кімі намагалася щось сказати, але слова розсипалися в голові. Лише уривки думок, страх і відчуття, що вона знову падає, навіть коли її тримають. Усередині кафе Потос пахло кавою та теплим хлібом. Світло було м’яким, не таким різким, як надворі. Це допомогло — трохи.

— Що сталося? — Котоха Тачібана вибігла з-за стійки, швидко окинувши поглядом ситуацію. Першорічки фурін — Сакура, Суо й Нірей — стояли розгублені й налякані поруч із дівчиною, якій раптово стало зле.

— Покладіть її сюди.

Хлопці обережно влаштували Кімі на диванчику біля стіни. Котоха присіла поруч і м’яко поклала руку їй на плече.

— Гей, ти мене чуєш? Все добре. Ти в безпеці.

Кімі кліпнула. Повітря ривком повернулося в легені. Вона вдихнула, ще раз, і ще. Руки тремтіли, але вже не так сильно. Нірей стояв поруч, стискаючи свій блокнот так, ніби той був його рятівним колом.

— Може, води? Чи… чи щось солодке? — він говорив швидко, нервово, але щиро. — Я читав, що це допомагає при… ну… таких станах.

Котоха коротко кивнула.

— Я принесу теплого чаю.

— Ти тут. Все добре. Ми з тобою. — Суо єдиний зберігав спокій — Ми не хотіли налякати, — сказав він тихо. — Просто подумали, що ти заблукала.Кімі ковтнула повітря. Її голос був слабким, але вже не тремтів так сильно.— Я… дякую.

Котоха повернулась з чаєм, поставила його перед нею й сіла навпроти.

— Мені зараз дуже не комфортно в натовпі… особливо коли це натовп з хлопців.Слова зірвалися з її губ так, ніби вона боялася, що їх неправильно зрозуміють. Пальці знову трохи тремтіли, і вона притиснула долоні одна до одної, намагаючись приховати це.Котоха кивнула — не співчутливо, а з повагою, як людина, яка чує і приймає.

— Це нормально, — сказала вона м’яко.

— Ти не зобов’язана почуватися добре в ситуаціях, які тебе лякають. Ти зараз у безпечному місці. Нірей, який досі стояв поруч , завмер, ніби боявся зробити щось зайве. Він опустив погляд, щоб не тиснути на неї своєю присутністю.

— Ми… ми не хотіли тебе налякати, — промовив він тихо.

— Сакура, Нірей. — Суо відтягнув хлопців убік.

— Ми ж нічого… — прошепотів Сакура, розгублений до краю.

— Я думав, вона заблукала, хотів підказати… допомогти, — додав він тихо.

— А ну цить! — різко крикнула Котоха й одразу повернулася до Кімі.

— Ти не повинна нічого пояснювати, — сказала вона вже м’якше. — Просто дихай.

Кімі зробила ковток. Тепло розлилося всередині, і світ нарешті перестав хитатися.

— Це вперше… — прошепотіла вона. — Мені раптом стало так страшно, що я навіть не змогла рухатись.

Вона сиділа на диванчику в «Потосі», стискаючи телефон так, ніби той був останньою ниткою, що тримала її в реальності.

— Мам… можеш приїхати? Будь ласка… — голос зірвався на шепіт. — Я… мені погано. Дуже. Мама одразу погодилася. Кімі вимкнула телефон і спробувала вирівняти дихання. Котоха сиділа поруч — не торкалася, але тримала простір теплим і безпечним.

Двері кафе дзенькнули. Усередину зайшов високий хлопець у темно-зеленому плащі. Біле волосся, зачесане назад, шрам над бровою, широка усмішка — Умемія Хаджиме. Він увійшов так, ніби приніс із собою сонце.

— О, Кото—… — він урвав фразу, щойно побачив Кімі. Усмішка зникла миттєво. — Що сталося?

Його голос, зазвичай легкий і веселий, тепер звучав серйозно, майже тривожно. Кімі підняла погляд, намагаючись зібратися.

— Все… вже минулось, — прошепотіла вона, хоча сама в це не вірила.

Умемія підійшов ближче — повільно, обережно, щоб не налякати. Він перевів погляд на Котоху, на Нірея, на пакети з продуктами, що лежали на підлозі.

— Вона знепритомніла на вулиці, — пояснила Котоха. — Хлопці привели її сюди.

Умемія кивнув, але очей від Кімі не відводив. У його погляді було щось дуже просте й дуже щире: турбота.

— Ти в безпеці, — сказав він м’яко. — Ми поруч.

У цей момент двері знову відчинилися. На порозі стояла мама Кімі — схвильована, задихана, з переляканими очима. Вона одразу кинулася до доньки.

— Кімі, сонечко, я тут. Все добре. Все добре.

Кімі спробувала підвестися, але ноги знову підкосилися. Світ хитнувся. Вона вхопилася за край столу, та пальці не слухалися.

— Ні, ні… — мама нахилилася до неї, але не встигла.

Кімі почала падати. І в ту ж мить сильні руки підхопили її легко, ніби вона важила не більше за повітря.

Умемія.

Він тримав її обережно, але впевнено — так, як тримають людину, яку бояться поранити.

— Я допоможу, — тихо сказав він, без тіні сумніву.

Мама підняла на нього погляд — спершу здивований, потім сповнений вдячності.

— Дякую… — прошепотіла вона.

Умемія легенько поправив Кімі, щоб їй було зручніше, і звернувся до мами:

— Куди нести? До машини?

Його голос був спокійним, теплим — зовсім не таким, як у легендарного лідера Бофурін, про якого ходили страшні історії.

Кімі, напівпритомна, відчула лише одне: вперше за довгий час поруч були люди, які не хотіли її зламати. Лише допомогти.

Коли Кімі посадили в машину, її мама ще раз подякувала й поїхала.

— Хлопці, хтось знає, де вона живе? — запитала Котоха, притискаючи до себе пакети з продуктами, які належали Кімі.

— Я віднесу, — тихо сказав Умемія.

Він повернув пакети мамі Кімі, чемно відмовився від чаю, на якому вона наполягала, і вийшов у свіже повітря. Дорога додому була тихою, майже порожньою — аж поки з темряви не виринув Каджі.

Той стояв під ліхтарем, наче вирізаний із тіні. Обличчя напружене. Погляд — холодний.

— Треба поговорити, — сказав він без привітання.

Умемія зупинився. Каджі підійшов ближче, і світло впало на його руки. Кісточки пальців були розбиті, шкіра — здерта, ніби він бив не людину, а бетонну стіну.

— Вночі піймав одного, — промовив Каджі рівним, але глухим голосом. — Фотографував вікно Кімі.

Повітря між ними стало важким.

— Він нічого не знає, — продовжив Каджі. — Хоча я… добре з ним поговорив.

Умемія стиснув щелепу. Його погляд потемнів.

— Але я забрав у нього телефон, — Каджі витягнув із кишені пристрій, ніби доказ злочину. — І домовився про зустріч з тим, кому він зливає фото.

Кілька секунд вони мовчали. Десь у далині проїхала машина, але звук здавався далеким, нереальним.

— Коли? — тихо запитав Умемія.

Каджі підняв очі. В них не було страху — лише холодна рішучість.

— Сьогодні. Північ. Старий склад за річкою.

Умемія повільно кивнув. Напруга між ними стала майже відчутною, як струм.

— Добре, — сказав він. — Ми підемо разом.

І в цю мить стало зрозуміло: ніч буде довгою. І хтось дуже сильно пошкодує, що торкнувся Кімі.