Розділ перший. Світло і віра

Я ніколи не думала, що світло може бути таким тихим. Тонким, як подих і теплим настільки, що хочеться в ньому залишитися. У дитинстві світло завжди було гучним – воно осліплювало, вимагало, карало. І я вчилася жити в тіні.

Мабуть, саме тому коли з’явився Ярик, я спершу подумала, що він теж про світло, яке болить.

Ми познайомилися дивно, майже буденно, але всередині щось защеміло. Не від кохання з першого погляду, ні. А від чогось знайомого, відчутого давно, ще тоді, коли я була маленькою і думала, що любов – це те, що треба заслужити.

Того дня ми сиділи на лавці біля університету. Я слухала, як він сміється. Не голосно. Він сміявся так, ніби боявся злякати повітря.

– Ти найсерйозніша людина з тих, кого я знаю, – сказав він, дивлячись на мене збоку.

– Це не серйозність, – тихо відповіла я. – Це просто… звичка.

Він нахилив голову, ніби хотів зрозуміти глибше, ніж я дозволяла.

– Звичка ховатися?

– Можливо, – усміхнулася я так, як усміхаються люди, які не хочуть розповідати правду.

Ярик був теплим. Не пласким теплом, яке розтікається й зникає, а глибоким – тим, що ти відчуваєш у ребрах. І мені стало страшно.

Тому що тепло щось завжди забирало. У дитинстві те “тепло” вимагало від мене бути зручною, тихою, правильною. Мої батьки любили так, як вміли – жорстко, різко, з межами, які не можна було переходити. Я вдавала, що мені подобається. Бо інакше було погано.

І коли Ярик ніжно торкався мого плеча, коли його погляд зупинявся на мені довше, ніж я звикла, я відчувала, як у грудях ворушиться старий страх.

“А що, як він теж… такий?”

Ця думка ехом поверталась кожного разу, коли він був добрим. Бо доброта лякала мене найбільше.

– Знаєш, – раптом сказав Ярик, – мені здається, у тобі набагато більше світла, ніж ти дозволиш собі бачити.

Я мовчала.

Я не вміла приймати такі слова.

У його погляді було щось, що боляче нагадувало минуле: так само уважно дивилися батьки, коли оцінювали мої успіхи… так само прискіпливо, коли шукали помилки.

Але в ньому було й те, чого я ніколи не бачила вдома: справжнє, тихе тепло. Тепло, яке не вимагало, не підганяло, не змушувало бути зручною.

І я не знала, як йому довіряти.

– Ярик, – прошепотіла я, – ти інколи дивишся на мене так, ніби бачиш занадто багато…

– А це погано?

Я зітхнула. Сонце торкалося моїх пальців, а я відсмикнула руку, ніби воно могло обпекти.

– Я не люблю, коли в мені бачать те, чого я не бачу сама.

Він мовчав кілька секунд. Не наполягав. Не вимагав. Просто сидів поруч, ніби давав мені час. Ніби знав, що зі мною не можна різко.

– Тоді, Віро, – тихо сказав він, – я буду дивитися рівно настільки, наскільки ти дозволиш.

Я повернулася до нього. В його очах не було оцінювання. Не було втоми, роздратування чи очікувань. Там було лише світло.

Світло, яке не боліло.

І вперше за довгий час я дозволила собі вдихнути повніше.

Бо, можливо… Можливо поруч із ним я знову навчусь дивитися на світ не зі страхом, а з вірою.

Навчусь бути не тінню, а собою.