Останній вечір

На годиннику майже північ і туман опускається на листопадовий Київ. Осіння імла накриває моє рідне місто, яке тепер ненавидить мене. Що ж… 

Я там, де все почалося – у моєму кабінеті Керівника Офісу Президента України. З хвилини на хвилину я чекаю на Володимира Зеленського. Після отриманої сьогодні інформації ми маємо переговорити якнайшвидше. Сьогодні, як і майже 4 роки тому, я знову відчуваю, як все змінюється навколо нас.

Тоді, 24 лютого все полетіло під три чорти. Світ перевернувся. Той день минув як у мареві, у нескінченному хаосі. Дзвінки з усього світу, наради, оперативні зведення, виступи. Ці перші години були вирішальними і ми мали втримати ситуацію.

З Володимиром ми залишилися наодинці тільки пізно ввечері.
Ти зайшов до мого кабінету і майже впав у крісло, знесилено прикривши очі. Декілька хвилин панувала тиша.
– Андрію, я не знаю, що робити, – нарешті тихо промовив ти. – Я просто не знаю..Ми це не вигребемо.

Що я міг сказати? Відчував таку ж розгубленість та злість. Проте ми не мали права здаватися, хоч би який довгий шлях чекав попереду.
Я вийняв із шафки подаровану кимось ще минулого року пляшку віскі та два келихи.
– Коли мені важко, я завжди говорю собі, що треба протриматися один день. А завтра починати з новими силами, – я простягнув тобі келих та сів у крісло навпроти.

Напруга потроху спадала, принаймі наскільки це було можливо в тих обставинах. Ми мовчки пили віскі, користуючись цими хвилинами тиші в епіцентрі шторму, розуміючи один одного без слів.

За попередні роки нашої спільної роботи з Володимиром я щиро ним захоплювався, був гордий бути у його команді. І сам не помітив, коли це почуття трансформувалося у щось інше, набагато глибше. Проте мені вдавалося боротися з невідповідними думками, відкидати їх, як звичайне захоплення, як фантазії, що ніколи не втіляться у життя. Мені було лячно зізнатися самому собі, що я закохався у Володимира Зеленського.

Проте зараз… Я не знав, що буде з країною і з нами завтра, та що там – не міг передбачити, що відбудеться  наступної години. Такі події завжди відсікають усе несуттєве. У той момент я усвідомив, що завтра може і не настати. Твоя близькість, адреналін, міцний напій зробили свою справу. Тож нехай я отримаю від тебе по обличчю та буду викинутий з кабінету, проте все ж зроблю те, чого хочеться найбільше. І тоді я просто поцілував тебе.

Як не дивно, ти не відштовхнув мене. Немов завжди знав, що це станеться з нами, що так має бути. Ти цілував у відповідь – пристрастно, поривчасто, змушуючи мене втрачати залишки самоконтролю…

Та перша ніч була особливою. Я запитав, чи був у тебе досвід з чоловіками. Звичайно, такого у тебе ніколи не було. Я пам’ятаю кожен твій рух, кожен погляд, твою безмежну довіру. Як же я боявся завдати зайвого болю, розчарувати тебе. А найбільше за все боявся, що завтра ти пошкодуєш про скоєне. Проте це був тільки початок нашої історії…

Двері відчиняються, і я повертаюся до сумної реальності 2025 року. Ти заходиш втомлений та знервований, як і увесь минулий тиждень.
– Вибач, Андрію, затримався, сьогодні не день, а жах якийсь. Що у тебе за термінові новини?
– На жаль, погані. Вони, – збираюся з силами, – вони знають про нас. Про наші стосунки.

Ти роздратовано відмахуєшся:
– Андрію, це просто дурість, хто і що може про нас знати ? Хтось в черговий раз написав якусь гидоту?

Перед моїми очима постає коротке відео, “люб’язно” надіслане мені сьогодні вранці у телеграм.
– Ти розумієш, кого я маю на увазі. У них є відеозапис з мого номеру у готелі, де ми разом. Пам’ятаєш, та ніч у Нью-Йорку у вересні? Вони записали абсолютно все.

У кімнаті зависає тиша, і я продовжую:
– Час на роздуми – до ранку. Потім це зіллють у соцмережі та надішлють нашим західним партнерам.
Ти ошелешено дивишся на мене.
– Але ж.. але, навіть якщо і так, це ж стосується тільки нас, це… особисте. І хай ще доведуть, що запис справжній.

– Все не так просто. Вони прекрасно все обгрунтують: що я шпигун, зрадник, і впливаю на тебе завдяки нашим стосункам. А ти дурний і закоханий. Це буде скандал. Це може призвести до зупинки усієї допомоги. А ще уяви, який вплив матиме таке на твою родину. Тому я прийняв рішення. Завтра я маю піти. Я подаю у відставку.
– Ні, – рішуче перебиваєш ти, – цього не буде. Ніхто не повірить у весь цей вкид про твій вплив на мене.

Я зітхаю.
– Володю, просто подивись на коментарі під будь-якою новиною, де згадують моє ім’я. Мене хіба що у використанні чорної магії ще не звинувачують.
– Ні, – вперто наполягаєш ти, – має бути інший вихід. Я не погоджусь на твою відставку. Це несправедливо. І буде виглядати, ніби я вважаю тебе винним у чомусь. На тебе випустять усе пекло. Я не допущу таке знущання.

– Іншого шляху немає, все зайшло занадто далеко. Ми не можемо дозволити собі ризикувати підтримкою наших друзів. А так хоча б уникнемо відвертої ганьби. Я все витримаю. Хоча в Інтернет у найближчі тижні заходити мабуть не варто, – намагаюся посміхнутися, але виходить не дуже переконливо.

Знову тиша. Я давно не бачив тебе таким розгубленим. Ти завжди знаєш, що робити у найскладніших ситуаціях. Але зараз на тебе боляче дивитись.
Ти підходиш ближче, дивишся мені в очі.
– Андрію, будь ласка, я не зможу без тебе. Я кохаю тебе, – обіймаєш, нестямно цілуєш, – я нікому тебе не віддам…

Ти ніколи не говорив мені таких слів раніше…

Ми падаємо просто на підлогу, несамовито стягуючи один з одного одяг. Ти скрикуєш, коли я входжу занадто різко, але майже одразу починаєш рухатись назустріч. Вигинаєшся піді мною, до крові дряпаєш мою спину, просиш не зупинятися. Я вбиваюся у твоє тіло жорстко, майже грубо, та сьогодні це має бути саме так – на межі болю та насолоди, і ми обоє цього хочемо.

Коли все закінчується, я пригортаю тебе до себе і ми просто лежимо, обіймаючись. Мені так добре з тобою і цей момент хочеться продовжити якомога надовше, закарбувати у пам”яті останні години відносного спокою. Завтра буде важкий день. Завтра у нашому житті почнеться новий розділ і це буде нелегко. Після всіх цих років разом я просто не уявляю свого життя без тебе та без своєї роботи. Це було сенсом мого життя, а зараз я його втрачаю.

Ніби почувши мої думки, ти тихо кажеш:
– Андрію, завтра ми зробимо так, як ти вирішив. Але хочу, щоб ти знав: у наших стосунках для мене нічого не змінилися і твоя посада значення не має. Ми все одно будемо разом. Ми придумаємо, як це зробити.

Я посміхаюся і ми знову цілуємось.