Розділ 1: незвана пригода

Спалахи, вибухи. Бойові вигуки

– Вперед, в атаку!, – кричав хтось.

– Активую захисний бар’єр!, – вигукував хтось інший.

– Ми повинні протриматися будь якою ціною! Ми мусимо втримати їх! Якщо ми впадемо, то королівству кінець!

– Так, командире!

– Уляно! Не відставай! Уляно!, – вигуки ставали дедалі більше розмитими.

Уляно. Уляно! УЛЯНО!-

– УЛЯНО, ВСТАВАЙ!

Уляна відчула як хтось різко шарпонув її за ковдру, зірвавши її з неї. Вона розплющила очі та кліпнула. Потім ще раз. Поле бою зникло. Дівчина сіла в ліжку та нарешті подивилась на того, хто так безцеремонно витягнув її з настільки розпаленої битви. Перед її ліжком стояла розлючена мати. Якби кольором обличчя можна було б назвати новий колір, то це був би новий темний та насичений відтінок червоного.

– Прокидайся ти нарешті! Десята година ранку, а вона вилежується!, – вигукнула вона та різким рухом прибрала штори з вікна, випустивши яскраве сонячне світло до кімнати.

– Зараз, зараз.. вже встаю.. зараз зберусь та піду до школи..

– Ага! Розбіглась!, – мати почала ходити по кімнаті та оглядати безлад, який був скрізь: на столі, на підлозі, на стільці. – Щоб зганьбити мене перед усіма в школі?! Що моя донька запізнюється?! Сиди вже вдома!

Тоді погляд матері впав на невеликий альбомчик та кілька олівців, які лежали під ковдрою на ліжку поруч з Уляною.

– То ти через це проспала?! Ти знову всю ніч займалась цими каракульками?!, – вона вихопила альбом. – Скільки разів я тобі повторювала?! Припини займатись цією нісенітницею, у тебе все одно нічого не вийде! Зовсім як твій батько! Завжди витрачаєш свій час, а користі нуль! Краще б ти так до іспитів готувалась, як ти цю фігню малюєш!

Мати викинула альбом у смітник та вже пішла до виходу. Аж раптом вона схопила Уляну за волосся та прошипіла їй на вухо:

– Якщо я повернусь з роботи, а в твоїй кімнаті досі буде свинарник, – вона зробила паузу. – То житимеш ти на вулиці. Я на роботу. – її голос та погляд трохи пом’якшились. – Суп на плиті, розігрій.

Уляна буркнула щось на прощання, а коли мати пішла, то вона знову плюхнулась на ліжко.

Через кілька хвилин Уляна все таки встала.

– Пора вставати, – пробурмотіла вона, йдучі до ванної кімнати.

З дзеркала на неї як завжди дивилась, не те що не гарна, а просто.. звичайна дівчина. Звичайне темне волосся. Звичайний ніс з горбинкою, звичайні карі очі, не надто рівні очі, дещо густі брови, через які її іноді дражнили однокласники. Ще й кілька нових прищів вискочило.

– Просто неймовірно, – пробурмотіла Уляна, набираючи зубну пасту на щітку.

Умившись та почистивши зуби, вона повернулась назад до кімнати та оглянула її критичним оком.

– Все ж таки справді свинарник..

Але з іншого боку їй було начхати. Її погляд впав на купу підручників та зошитів, і вона одразу ж згадала про іспити.

– От чорт, – пробурмотіла Уляна, дивлячись на всі ті книжки та зошити. – іспити.. а хоча.. начхати.

Уляна скинула підручники та зошити зі столу та взяла альбом та олівці

– Нехай мати каже все що їй хочеться.. – все ще ображено пробурмотіла Уляна, накидаючи кілька простих нарисів на чистій сторінці. однак вона почала відчувати дивну сонливість. – якого біса?.. – встигла пробурмотіти Уляна, перед тим як вона поринула в сон…

…Було таке відчуття, ніби вона провалюється крізь подушку, крізь матрац, крізь підлогу й ще глибше – в нікуди. Сонливість стала важкою, липкою, наче мул на дні річки в кінці липня, що тягне донизу. Потім – тиша.

Це була не її кімната. Не її м’якенька та тепла ковдра. Не запах супу, який казала розігріти мати.

Обличчя різонув холодний вітер.

Уляна здригнулась і розплющила очі. Перед нею – зелень. Купа зелені. Дерева, кущі, трава аж до колін. Дивна тиша. Ні автомобілів, ні галасу сусідів, ні телевізора, що мати завжди лишала увімкненим на фоні. Просто ліс. Справжній. Холодний. Запах сирої землі.

– Де я?.. – хрипло вирвалося в неї. Голос здався чужим.

Вона піднялася, опираючись руками на землю. Під пальцями – не килим, а мокра трава та м’який мох. Ноги торкались трави. Вона озирнулась, шукаючи хоч щось знайоме. Дорогу. Дім. Людей. Чи хоча б клятий смітник, куди мати викинула альбом.

Нічого.

Тільки ліс, який здавався надто великим. Надто живим. Наче дивився на неї.

– Так… це сон. Це точно сон, – прошепотіла вона. – Я заснула, ось і все. Просто ще один дивний сон… знову.

Вона спробувала стиснути пальці. Відчула холод. Вщипнула себе пальцями за м’яку шкіру свого передпліччя. Відчула.

Надто реалістично для сну.

– Ну чудово. Просто чудово. Тепер я навіть у сні маю проблеми, – буркнула вона й обережно рушила вперед, не знаючи куди, не знаючи навіщо.

Ліс був густий, з високими дубами, що немов дивились згори. Дерева шелестіли, ніби посміювались над нею. Більші та старші мовчки, наче з якимось співчуттям, спостерігали. Кора була не рівною, а ніби з якимись старими шрамами. На деяких стовбурах були дивні зарізи. Руни? Подряпини? Вона підійшла ближче…

– Не рухайся.

Голос за спиною.

Впевнений, холодний, не дитячий, але й не дорослий. Уляна застигла. Повільно, дуже повільно повернула голову. Трохи далі, за кущем, стояв хлопець. Точніше… не зовсім хлопець.

Зростом трохи вищий за неї. У руках – натягнутий лук. Стріла направлена просто в її бік. Волосся темне, але шкіра… зелена. Ніби покрита шаром фарби. Вуха загострені, як у персонажів з фільмів, але занадто реалістично.

Очі – пронизливі та насторожені. Жодної усмішки. Тим більше не було паніки. Лище холодна оцінка.

– Хто ти? – запитав він серйозно, не відводячи лука.

Уляна ковтнула.

– Я… просто… заблукала…

– В лісі Тіберону не заблукають просто так. Люди тут не ходять, – сказав він, трохи сильніше натягуючи тятиву. – Назви ім’я.

– Уляна, – випалила вона, піднявши руки вгору. – Я не знаю, що це за Тібе… Тіберон! Я просто… заснула! І…

– Ти з людського світу, – перебив він її. Не питав, констатував факт.

– Що? Ні! Я ж… – вона замовкла. А що вона могла сказати, коли це правда?

Хлопець трохи опустив лук, але не розслабився.

– Мене звати Бок, – сказав він. – Якщо ти справді людина, тобі небезпечно знаходитись тут. Дуже небезпечно.

– О, повір, я вже зрозуміла… – пробурмотіла Уляна.

Вперше за час перебування тут їй стало не холодно. Страшно. Але поруч з тим дивним хлопцем вона відчувала себе… в безпеці?

Бок кинув швидкий погляд на верхів’я дерев, немов щось перевіряючи. Потім жестом підкликав її ближче.

– Тихо іди за мною. Не став ніяких питань. Якщо побачиш щось велике з чорними дірками замість очей – не дивись в очі та не тікай. Інакше вже навіть я не допоможу.

– Ти справді мене заспокоїв, дякую, – з сарказмом пробурмотіла Уляна, але пішла.

Бок навіть не обернувся.