Розділ другий. Тепло, що починає колоти

Все ще було тепло. Його присутність гріла, його сміх звучав поруч, і я все ще відчувала легкість у серці. Але іноді… іноді щось кололо. Легкий, майже непомітний холод пробігав по спині.

Я помічала, як він каже щось м’яко, але водночас з певною впевненістю, яка раніше б мені не сподобалася. Слова, які мали б бути підтримкою, часом звучали, як тихі настанови: “Можеш зробити краще”, “А ти впевнена?” – і щось у мені зупинялося.

Я ловила себе на думці: “Чому я раптом насторожилася? Він же нічого поганого не сказав…” Але серце реагувало швидше за розум. Мій внутрішній голос, який пам’ятав дитинство, стискався від знайомого тиску, знайомої інтонації.

І тоді я зрозуміла: минуле не зникло. Воно тихо сиділо в мені, спостерігало і шепотіло: “Обережно. Це може повторитися…”

Я хотіла відмахнутися, хотіла посміхнутися і сказати собі: “Ти у безпеці. Він не той”. Але холод був настільки реальний, що я не могла просто ігнорувати його.

Він помітив мій легкий задумливий вираз і торкнувся моєї руки. Легко. Ніжно.

– Все гаразд? – спитав він.

Я кивнула, хоча в душі вирувало сум’яття. Щось у його словах почало зачіпати мої рани. Маленькі, непомітні, але дуже старі. І я вперше усвідомила: іноді навіть тепло може колоти. Навіть довіра може лякати. Навіть любов може пробуджувати страхи, які давно забулися.

Але я ще не знала, що це тільки початок. Що тіні минулого скоро стануть голоснішими.