Розділ перший. Світло і віра

Я сміялася, і сміх мій здавався легким, як повітря. Мабуть, це вперше за довгі роки він був саме таким – без ваги, без тягаря минулого, без страху, що хтось знову зламає моє довір’я.

Ярик сидів поруч і посміхався так, що у мене з’явилося відчуття: можливо, світ справді може бути тихим, щирим і безпечним. Він не вимагав, не оцінював, не торкався болючих спогадів – принаймі мені так здавалося.

– Ти смієшся над моїми жартами? – запитав він, і в його очах не було ні докору, ні очікування.

– Може бути… – я усміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу. Мене не тиснуло, не ламали- ніби вперше я можу просто бути собою.

Раніше я боялася. Боялася говорити правду про свої думки, боялася, що моє “я” буде надто складним, надто чужим, надто незахищеним. Але зараз… зараз було інакше. Я відчувала, що можу дихати, що можу сміятися, що можу довіряти.

Мабуть, саме тоді я зрозуміла: віра – це не просто слово. Це відчуття, яке з’являється, коли навколо тихо і тепло, коли ніхто не намагається тебе зламати, коли серце ще не знає страху.

Я не знала, що це лише початок. Що незабаром слова і дії Ярика почнуть викликати тихий холод у моєму нутрі. Що спогади минулого, які я намагалася забути, почнуть шепотіти мені свої попередження.

Але сьогодні – сьогодні було світло. Світло, в якому можна було просто існувати, сміятися і вірити. І я вірила.