Передмова: Тодорокі Рей

Тодорокі Рей не певна, скільки часу вже перебуває в цій лікарні. Години? Місяці? Здається, ніби з «того» інциденту промайнули роки.

Вона кліпнула кілька разів очима, оглядаючи білосніжну стелю лікарняної палати.

Здебільшого розум її блукав десь далеко, то виринаючи вряди-годи на поверхню, то знову глибоко занурюючись у стан цілковитого спокою та мовчання. Пані Тодорокі щоразу покірно дозволяла цьому відбуватися, жодним чином не перешкоджаючи насуваючому безумству. Адже лишень жінка відновлювала контроль над розумом, як перед очима вчергове поставав образ її скрюченого на підлозі, в агонії, сина, а у вухах не вщухали несамовиті крики маленької дитини.

Рей не хотіла пригадувати. Їй значно легше було зануритися в порожнечу, в якій її поступово, день у день, не вбивало власне почуття провини, аніж жити свідомо з думкою про те, що своїми вчинками скалічила життя власним дітям.

Усе, чого дружина Героя №2 зараз бажала, — просто якнайшвидше знову провалитися в забуття, поки вона не згадала про… старшого сина.

Рей розридалася: варто було лишень згадати яскраві бірюзові вири, які були навіть занадто схожі за кольором на очі Тодорокі Енджі — її чоловіка.

Безсумнівно, народження Тодорокі Тойї супроводжувалося щастям, як, власне, і Фуюмі. І, мабуть, Шото також. Але з абсолютно інших причин. То була егоїстична та спотворена радість, на яку не заслуговувала жодна дитина.

Жінка швидко стисла долонею рот, поки по її щоках безупинно котилися сльози. Раз уже згадала — повинна дозволити собі цей момент слабкості. Її старший син заслуговує на те, щоб вона не відмахувалася так просто від його смерті. Поготів, що Тодорокі Рей і так не часто сама себе тямить. А якщо хтось з персоналу помічає істерику — їй відразу ж уводять заспокійливе й дають випити пігулки, після яких вона швидко засинає. Жінка не певна, чому це відбувається. Рей не так багато пам’ятає зі свого перебування в цій лікарні. Деякий час пані Тодорокі навіть мала підозри, що, можливо, у своєму несвідомому стані намагалася втекти звідси: адже майже відразу, як її тут закрили, до Рей приставили охорону, без якої ніхто не дозволяє їй виходити на задвірок і навіть у сад, що призначений для прогулянок пацієнтів. Також на такі роздуми її наштовхнуло те, що варто було їй полишити свою палату, як за нею неустанно починали пильно стежити сотні пар очей персоналу лікарні.

Часом в голову мимоволі напрошувалися зовсім безглузді думки, на кшталт того, що за нею так пильно стежать, бо вона була агресивною щодо лікарів, або ж інших пацієнтів. Тодорокі Рей не вважала за потрібне надовго спинятися на таких роздумах, адже навіть у теорії це здавалося їй несусвітним. Дружина Ендевора народилася в патріархальній сім’ї, де жінки, хоч і мали певні обов’язки та людські права, але на ділі, порівняно з чоловіками, небагато вирішували. Шлюб задля вигоди тоді ще зовсім юної дівчини був лише питанням часу. Банкрутство сім’ї та дальші борги лише прискорили вже заздалегідь розпланований алгоритм дій, а не призвели до ухвалення цього рішення. Як і всі жінки сім’ї Хімура, Рей ніколи не пручалася батьківській волі та завжди робила те, що від неї вимагала родина: саме тому пані Тодорокі вважала, що інцидент із Шото був поодиноким нещасним випадком.

Розмазавши сльози по щоках долонями, жінка насилу підвелася та пішла у ванну, щоб привести себе до ладу: адже невідомо, коли лікар або медсестра вирішать її провідати. З цієї точки зору, їй дуже пощастило мати окрему палату без сусідів та зі своєю власною вбиральнею й душовою.

Підійшовши до дзеркала, Рей зовсім не здивувалася, побачивши себе. Це було не вперше й далеко не востаннє, коли дружина героя №2 приходила до тями та змивала сліди нещодавніх істерик. Але дружина Тодорокі Енджі все ще неминуче з сумом згадувала себе такою, якою була раніше, до всієї цієї історії з проблемою дару Тойї. Було прикро усвідомлювати, що зараз вона — лише привид колишньої себе.

Змарніле обличчя, довгеньке волосся з нерівними кінчиками, надто довгий чубчик, глибокі синці під очима, хворовитий на вигляд колір шкіри, хора худорлявість, утомлені сірі очі, зморшки — які, навіть не придивляючись, можна було побачити, — та сухі, покусані через нервозність губи.

Як не дивись, а впізнати в охлялому відображенні свого часу вродливу красуню Хімуру Рей зараз не в змозі навіть вона сама.

Але ж їй всього-на-всього…

Її рука зупинилася в міліметрі від крана. Рей схилила низько голову, відросле волосся повністю сховало вираз обличчя жінки: «Який зараз узагалі рік? А день тижня? Скільки років наразі Фуюмі, Нацуо та Шото? А щодо мене? Скільки я вже тут перебуваю? Скільки часу минуло зі смерті Тойї?!»

Вона рвонула з місця до ручки двері, але щойно долонею торкнулася її, як прикипіла до місця. Тодорокі Рей дуже хотіла запитати лікарів, медсестер, будь-кого про те, що відбувається, але не могла. Дружина Тодорокі Енджі була більш ніж упевнена, що слухати її будуть через верх, і, швидше за все, навіть доповідять усе тій людині. Що їй робити, якщо через це він удариться в гнів? А якщо вирішить відвідати її, аби особисто перевірити ситуацію?!

Жінка дивом відняла знімілі від остраху пальці й без сил упала на коліна, які миттєво підкосилися, тільки-но вона уявила, як довелося б виправдовуватися перед Ендевором. Рей не могла цього зробити. Страх постати перед розгніваним чоловіком був надто сильним. Та й не вірила пані Тодорокі, що в цій лікарні зможе отримати якусь інформацію чи допомогу. Дружина героя №2 б не здивувалася, якби з’ясувала, що Тодорокі Енджі повністю ізолював її від зовнішнього світу. Відсутність мобільного телефону й присутність охорони вже багато про що свідчили. Однак наявність у кутку палати телевізора вселяла невеличку надію: їй не повністю перекрили кисень, адже вона все ще могла стежити за подіями зовнішнього світу. Це, хоч як дивно, але заспокоювало нервове тремтіння після пережитого адреналіну. Та й розум, не затьмарений тваринним страхом, нарешті пригадав, що точну дату можна дізнатися за допомогою телевізора.

Доклавши чималих зусиль, Рей знову підвелася на ноги й, нарешті привівши себе до ладу, вирішила вийти на свіже повітря.

У коридорі, як і очікувалося, їй не трапився ніхто з охорони. Усе ж, як пані Тодорокі відомо, вони стережуть лише виходи, сад і перше крило лікарні, в якому, судячи з відсутності спогадів, вона або ніколи не була, чи просто цього не пам’ятає.

Рей зупинилася посеред коридору, із подивом усвідомлюючи, що не впізнає далі дорогу, якою збиралася йти. Окрім коридору, дружина Тодорокі Енджі більше нічого не признає. Жінка намагалася згадати найпростіше, але зазнала поразки. Назагал, Рей знала планування лікарні, але не точне розташування потрібних їй речей. Вона навіть не могла згадати, як дійти до саду, хоча, судячи зі спогадів, неодноразово там коротала свій час.

На секунду її думки повністю прояснилися — і Тодорокі Рей навіть злякалася своєї забудькуватості, але майже відразу на місце страху прийшло смирення та байдужість.

І що з того, що вона не пам’ятає? Врешті-решт, її божевілля — не новина. Хоча пані Тодорокі визнає, що, порівняно з минулим, її стан дещо погіршився.

Знову віднайшовши душевний спокій, заміжня жінка пройшла далі коридором у надії побачити хоча б щось. Наприкінці на неї чекало несподіване перехрестя: дві пари сходів, що вели кудись униз. Одразу ж вона згадала, що одна з них має досі належити другому крилу, тоді як інша веде до першого. Однак, на жаль, Рей не знала який із цих шляхів правильний, і, як на лихо, із персоналу саме сьогодні поруч не було жодної душі.

Ясна річ, вона могла повернутися у свою палату, чого рішуче не хотіла. Одна лише думка про ті чотири білі пусті стіни викликала в неї відразу. Тихенько зітхнувши, жінка обрала сходи, які розміщені праворуч, і почала обережно спускатися, міцно тримаючись за бильця. Жінка Тодорокі Енджі не була певна, скільки часу тривав спуск, оскільки не вважала за потрібне рахувати поверхи. Рей ніколи не вбачала в цьому потреби, адже персонал завжди приходив і відводив її туди, куди було потрібно. Також ситуації не сприяла відсутність нумерації на поверхах.

Діставшись до нижнього ярусу, вона відразу ж ніс у ніс зіткнулася з одним із охоронців, який стояв на сходах. Певно Тодорокі Рей, зрештою, обрала неправильну дорогу.

Помітивши її, охоронець одразу ж зірвався з місця та почав сипати запитаннями до дружини роботодавця:

— Пані Тодорокі, є якісь проблеми?

Вона похитала головою, непокоячись, аби тільки охоронникові на спало на думку щось погане й він не вирішив доповісти про її переміщення чоловікові:

— Ні-ні! Я просто… обрала хибний напрямок…

Судячи з виразу обличчя, він їй не дуже повірив. Тут дружина героя №2 його розуміла. Перебуваючи бозна-відколи на одному місці, було дивно не запам’ятати планування будівлі.

Вочевидь, чоловік вирішив проігнорувати її дивацтва: він кивнув сам до себе та почав розв’язувати посталу перед ним «проблему»:

— Я проведу вас назад до палати. Прошу, почекайте якийсь час, поки на пост не прийде заміна. — рішуче одрапортувавши про свої наміри, він залишив її на першому-ліпшому сидінні, а сам відійшов до сходів, на ходу витягуючи з кишені телефон, аби домовитися про підміну на декілька хвилин.

Не гаючи часу, Рей почала озиратися навколо. Із цього місця їй, як удень, було видно місцеву рецепцію та завітні двері, які вели до виходу. Вона похитала головою, щоб зігнати манливі думки про втечу. Оскільки її помітили тут, жінка була впевнена, що від сьогодні охоронців стане куди більше. Замість того, аби марно фантазувати про недозволене, їй слід нарешті змиритися зі своїм становищем і задовольнятися тим, що є.

З такими думками пані Тодорокі знову почала оглядати нове місце, добре розуміючи, що найближчим часом іншої такої слушної нагоди їй уже може не випасти. За вікном їй виднівся ясний день із безхмарним небом. Може й недоречно, але вона чомусь пригадала їхні з чоловіком заручини. Можливо тому, що цієї днини погода така ж погожа, як і тоді, а може справа в тому, що жінка досі не може усвідомити чому все так сталося.

Вона відводить погляд від вікна й підстрибує з несподіванки, побачивши біля рецепції жінку, якої ще секунду тому там не було.

Зі свого місця Рей бачить, що незнайомка має шовкове, пряме волосся кольору молодого листя, зайву вагу, пухкі щоки та невинні малахітові зіниці.

Не встигла дружина Ендевора краще придивитися до неї, як побачила, що до пані обережно підійшла дитина.

Перше, що помітила жінка героя №2, — така ж хвороблива худорба, як і в неї; друге — смарагдового кольору кудласті кучері. Тільки-но її очі опустилися нижче, Рей приголомшено охнула. Дихання відразу перехопило, а серце пришвидчило свій ритм, болісно вдаряючись об грудну клітку.

З лівого боку обличчя хлопчика, біля цієї пари чаруючих ізумрудних очей, є жахливий опік.

У вухах пролунав оглушливий дзвін. На хвильку їй здалося, що хтось кричить. Однак жінка вже майже нічого не бачила, не чула і лише краєм свідомості зауважила, що, схоже, її кудись несуть, оскільки вона слабко відчувала якісь незнайомі та обережні дотики. Але не вони її збентежили.

В її свідомості надовго закріпився образ того хлопчика.

І лише коли Рей нарешті вирушила в рятівну темряву, нав’язлива постать маленької дитини, разом із дзвоном, милостиво дали святий спокій знесиленій пані Тодорокі.