Розділ 1: У містечку

Над маленьким селищем, що віддалене від міського галасу, зійшло сонечко й обдарувало своїм теплом усе довкола. До цього часу свята дрімота почала поступово наповнюватися незмінними звуками життя — це нарешті прокинулися крихітні пташечки та почали співати свою незмінну пісню, аби щиро привітати щебетливими голосами новий день.

Трохи осторонь від містечка, на узбіччі за мостом, стоїть невеличкий будиночок. Він зовні аж ніяк не схожий на типові житлові будівлі інших мешканців містечка. Одним лише своїм виглядом домівка ця наче кидала виклик «нормальності» решти. Хати інших хоча й були вищі та ширші за цю, але настільки схожі між собою за дизайном та гамою фарб, що якби тільки приїхав сюди якийсь пересічний мандрівник то, навіть попри те що містечко невеличке, усе одно б умудрився заблукати. Ця ж «не така» мало того, що жовта-жовта, наче сонечко, і, наче цього мало, ще й якось по-дивному збудована.

І поки місто все ще перебуває в обіймах сну, двері цього, такого не схожого на інші, будинку відчинилися й показали світові хлопця-підлітка з гарними зеленими очима та неслухняним темним волоссям. В одній руці юнак тримав книжку, а в іншій — невеличкий плетений кошик. Він спустився сходами, обережно поклав паперовий вироб до кошика й рушив утоптаною стежкою далі.

Як побачив юнак пташок, що пролітали повз, — лагідно всміхнувся й махнув їм привітно рукою, на що маленькі пернаті друзі у відповідь радісно зацвірінькали й дружно полетіли собі далі.

Молодик проводжав їх поглядом. На його обличчі все ще зберігалася посмішка, а в мрійливих очах — блиск, на глибині якого лише найдорожча серцю людина могла б розпізнати спалахи заздрощів і дрібку смутку.

Парубок пригладив пальцями своє неслухняне темне волосся й, зійшовши на місток, у радісному та трохи мрійливому настрої заспівав, аби розвіяти невеселі думки:

🎵У селі, яке звуть містечком, плине час без турбот і жур🎵

— 🎵Гарно тут, хоч і дещо… — на цих рядках хлопець ледь чутно тяжко зітхнув, — прісно🎵

Коли він минув міст, з іншої сторони його зустріло досі таке саме тихе містечко. Юнак злегка похитав головою й заспівав трохи голосніше, ніби вітаючи мешканців:

🎵Всяк тобі гукне…🎵

Він зупинився на мить і мовчки поглянув на вежу з годинником.

Усю місцину охопила суцільна тиша.

Коли стрілка дійшла до потрібної цифри, годинник видав гучний, але водночас мелодійний звук, що хвилями рознісся містом, сповіщаючи всіх: настала восьма ранку.

І, наче під дією замовляння, цієї ж миті в одному з будинків відчинила вікно жінка й, попри ранню годину, бадьоро привіталася:

🎵Бонжур🎵

Услід за нею одночасно одчинили вікна дві сусідки, що жили навпроти, та вигукнули у відповідь:

🎵Бонжур🎵

На землі чоловік, який уже з позаранку штовхає візок із товаром, енергійно відповів їм:

🎵Бонжур🎵

М’ясар цього містечка, пан Дейв Леджено, з таким самим запалом відповів чоловікові:

🎵Бонжур🎵

Гаррі проходив повз, коли побачив, що двоє охоронців правопорядку вкотре затримали місцевого п’яницю й крадія — пана Енді Ліндена. Коли п’яний чоловік побачив юнака, то розслабленою й хиткою ходою спробував підійти та привітатися, але охоронці міцно його тримали. Трохи опираючись — більше для форми, ніж із щирим наміром дати драпака, — він полишив ці спроби й ледве ворушив язиком через оковиту, коли спробував привітатися з Гаррі:

🎵Бонжур🎵

Гаррі злегка хитнув головою на знак привітання двом офіцерам і панові Енді, а потім, не озираючись, продовжив свій шлях.

Одразу ж йому впав в око пекар — мосьє Марк Вільямс. Оченята Гаррі злегка заблищали, коли він пригадав, що дядько Ґері попросив юнака купити трохи хліба до вечері:

🎵Он свої булки знов несе наш пекар!🎵

Зупинившись перед трохи заспаним паном Вільямсом, Гаррі на одному подиху ледь помітно хитнув головою чоловікові, заплатив за товар і забрав його. Щоб не пошкодити книжку, він обережно загорнув покупку в паперову обгортку. Коли хлопець закінчив, то поклав запакований хліб насущний до кошика поруч із книгою:

🎵Пливе, як морем корабель🎵

Юнак повністю проігнорував вельми зацікавлений погляд пана Марка Вільямса і рушив далі. Побачивши коня, молодик не злякався, підійшов до нього впритул і легенько погладив того долонею по обличчю. Ніжним, ледь чутним голосом він наспівав жеребцеві про свої тривоги:

🎵І щоранку це село — таке саме, як було. Відколи ми осіли тут…🎵

— Добридень, Гаррі, — парубок швидко обернувся від несподіванки, коли за його спиною раптово пролунав голос. Лише коли хлопець побачив пана Метью Льюїса, який зняв перед ним капелюха на знак привітання, юнак ледь помітно зітхнув із полегшенням і приязно усміхнувся старшому чоловікові, що так непередбачувано вискочив — мов той Пилип з конопель, — і вирішив заговорити з ним.

Підійшовши ближче, Гаррі запитав чоловіка, уже здогадуючись, якою буде його відповідь:

— Доброго здоров’ячка, мосьє Льюїсе. Знову щось загубили?

В їхньому містечку цей месьє відомий усім через свою забудькуватість. Утім, він не один такий. Схоже на те, що це спільна риса їхнього містечка: згодом хтось обов’язково щось забуває, але, на жаль, ніколи не згадує, що саме. Хтось страждає від цього більше, дехто — менше. Пан Льюїс разом із єдиним сином пана Марка Вільямса належали саме до першої групи. Відмінність лише в тому, що людина, яка стоїть навпроти Гаррі, здається, змирилася зі своєю особливістю, тоді як єдиний на все містечко бібліотекар досі шукає вітер у полі.

Як і раніше, пан Метью не надав цьому значення й відмахнувся від проблеми: Здається, що так. І якби ж я бодай пам’ятав що. Нічого, згадається. А ви куди це?

Очі Гаррі ледь помітно засяяли. Він із запалом почав розповідати про свої плани: Хочу книжку повернути. Нещодавно дочитав шикарну історію про бобове стебло, про велетня та…

Мосьє Льюїс спершу розгубився, а потім, як отямився, то поспіхом охолодив його запал: Вибачте, юначе, але ж ви знаєте, що я в цьому ній не тямлю.

Чоловік через відчуття провини відвів погляд убік, ніби боявся глянути молодику в очі. Зрештою, зібравши в собі крихти сміливості, мсьє Метью похитав головою та попрощався, пославшись на невідкладні справи у крамниці.

Гаррі зовсім не образився на цей, хоч і поспішливий, але цілком очікуваний відступ чоловіка. І хоча очі юнака, раніше яскраві, мов дорогоцінне каміння, трохи потьмяніли, він намагався не засмучуватися. У цьому містечку всі, навіть попри те, що є школа, усе одно вважають книги чимось дивакуватим. І хоч хлопець цього не розумів, юнак ніколи не намагався нав’язувати свої захоплення тим, кого це анітрохи не цікавило.

Розбивши свою тугу, Гаррі трохи сильніше стискає в руках кошик і продовжує шлях. Попервах, коли він тільки переїхав у це містечко, де народився й досі живе його хрещений батько, молодика вкрай дратували місцеві жителі, які ставилися — і досі продовжують ставитися, — до нього, як до дивака. Хоча Дурслі: його рідна тітка, дядько та двоюрідний брат, до яких він потрапив після смерті батьків, — аж ніяк не були приємними людьми, але завжди для громади вдавали з себе інтелігенцію, тож завше схвалювали бажання Гаррі вчитися та його любов до книжок.

З іншого боку, ця місцина украй суперечить логіці й сповнена протиріч, які часто не мають жодного сенсу. Це дуже бентежило й неймовірно дратувало хлопчину, який раніше мав стільки можливостей, але після приїзду до цього міста наче потрапив в ізоляцію.

Коли юнак проходить повз школу, то відчуває на собі неприязні погляди учнів і єдиного вчителя містечка. На вході «домівки знань» стоять діти, серед яких Гаррі краєм ока встигає впізнати Девіда Теннанта, Луїса Кордіса, Ґелерта Бонема Картера та багатьох інших бешкетників, які час від часу полюбляють кепкувати з Гаррі. Цей раз не став винятком для малих чортенят: щойно вони побачили юнака, як одразу почали співати:

🎵Куди так чудо наше знову чеше?🎵

Пан Еміль Стонтон скривився, наче його вже кілька днів турбуває зубний біль, і майже прогарчав свій куплет:

🎵Йому мізки крутить карусель!🎵

Учитель злегка дав стусана по світлому капелюсі Девіда Теннанта, коли помітив, що той став стовпом під порогом і все ще не зводить очей із, як любив казати пан Еміль Стонтон своїм учням, «тутешнього вигадника й брехуна — Гаррі Поттера».

Нарешті, заштовхавши дітей у клас, учитель зверхньо глянув услід юнакові й підкреслено голосно зачинив двері — наче щоб дати «диваку» зрозуміти, що йому й за версту не варто підходити до місця роботи пана Стонтона.

Але Гаррі, який зовсім не звернув увагу на те що відбувалося в нього за спиною, ішов усе далі до місця свого призначення. Його вже давно не турбували грубі слова цих дітей та їхнього вчителя-нечеми. Щиро кажучи, він вважав пана Еміля по-своєму кумедною людиною. Чимось він нагадував Гаррі горластого півня, схожого на того, який мешкає в найближчій від них оселі — лише з тією відмінністю, що сусідський півень-Еміль, якого уявляв собі юнак, завжди чомусь був виключно рожевого кольору.

Поки він розмірковував про це, молодик нарешті дістався до ставка і, щоб не обходити його, натомість пішов навпростець — почав перестрибувати з каменя на камінь і таким чином подолав перешкоду.

Знову ставши на суху землю, юний Поттер продовжив свій шлях вулицею й з нудьгою спостерігав, як чиясь свиня вкотре вибралася зі свинарника й тепер вільно хазяйнує вулицями, поки нещасний господар намагається впіймати волелюбну тварину.

У цю мить Гаррі так замислився над тим, як добре, що вони з дядьком відмовилися тримати свиней, корів і кіз, що пройшов повз пані Кетрін Хантер без привітання й зовсім не почув її звичної пісні, яку ця старенька мадам завше наспівувала, коли щоранку тішила себе філіжанкою теплого запашного зеленого чаю:

🎵Бо весь час він сам🎵

Перукар Джеймс Бродбент, який у цю хвилину обслуговував клієнта на балконі своєї майстерні й побачив замріяний погляд Гаррі, поквапився не лише погодитися з пані Хантер, а й докинути свого п’ятака до цього дивного діалогу:

🎵І в очах якийсь туман🎵

Усі жителі містечка погодилися з ними:

🎵Та не схожий на людей тутешніх він🎵

Побачивши, що повз проїжджає колісниця, очі Гаррі загорілися запалом — він швиденько застрибнув на неї ззаду. Тримаючись однією рукою за металеву ручку та стоячи однією ногою на дерев’яній балці, він балансував у повітрі та з цікавістю спостерігав за містянами з такого незвичного для нього ракурсу.

Ось Кеннет Чарльз Брана, місцевий одружений бабій, поклав на прилавок дружині рибалки кошик із курячими яйцями та з натяком підморгнув їй:

🎵Бонжур, ваш як? Уже поїхав?🎵

Мадам Кордіс, ну дуже цікава мадам, яка за своє життя неодноразово була заміжня й тому добре зналася на організовуванні похорон, ледь помітно всміхнулася своєму молодому коханцю та кліпнула очима кудись за прилавок:

🎵Бонжур, та ні. Як там мадам?🎵

Обличчя невдатного ловеласа миттєво з кокетливого змінилося на злякане. Ще до того, як із-під прилавка з’явився вкрай незадоволений пан Кордіс із важезною рибиною в руках, месьє Кеннет хутко відступив до вічно всім незадоволеної пані Давін Бредлі, яка зацікавилася його товаром:

🎵Мені яєць🎵

Почувши, скільки грошей Кеннет Брана хоче отримати за яйця зі свого кошика, жінка вперла руки в боки й суворо подивилася на розгубленого продавця, як на шахрая:

🎵Це що за ціни?!🎵

Гаррі розчаровано зітхнув, коли зрозумів, що в місті знову нічого нового й цікавого не відбувається:

🎵Десь мав би бути світ моїх жадань🎵

Побачивши, що його «водій» нарешті проїхав ринок, Гаррі без страху і нерішучості вистрибнув із колісниці на землю.

На мить він зупинився, аби поглянути на вивіску «Бібліотека». На його губах заграла ніжна всмішка. Без вагань він відчинив двері й зайшов усередину.

Його зустріло освітлене приміщення з білосніжними стінами та кількома книжковими полицями.

Єдиною людиною в кімнаті, окрім самого Гаррі, був бібліотекар, який зараз стоїть на драбині й віником змітає пил і павутиння.

Він обернувся, бо мабуть почув, як зі скрипінням зачинилися двері. У худорлявого чоловіка з кучерявим рудим волоссям є блакитні очі, а все його обличчя рясно всіяне ластовинням. Це — єдиний син пекаря, мсьє Марка Вільямса, — бібліотекар Руперт Вільямс.

Зрозумівши, хто його потурбував, Руперт миттєво втратив інтерес до свого непроханого гостя.

— О, це знову ви, — без ентузіазму він привітався з відвідувачем і надалі продовжив займатися своїми справами.

Попри байдужість чоловіка, Гаррі вирішив не давати волю своєму язику, бо тоді уникнути сварки буде неможливо. Хлопець уже давно звик до витребеньок цієї людини. Імовірно, Руперт Вільямс і пані Емма Томпсон були єдиними, кого мешканці містечка вважали навіть божевільнішими за Гаррі та його дядька Ґері Олдмана.

Гаррі не любив чутки й намагався їх уникати, але іноді й до нього вони час до часу доходили. Як-от про те, що, начебто, єдиний син пана Вільямса з’їхав з глузду. У чому саме полягає його «божевілля» Гаррі не знає і знати не хоче, але навіть юнак іноді помічав, що чоловік поводиться дивно. Для прикладу, уві сні він, сам того не усвідомлюючи, щоночі намагається піти до лісу.

Коли це сталося вперше, то саме Гаррі та його хрещеному батькові «випала честь» урятувати життя бібліотекарю. Коли таке сталося втретє, пан Марк Вільямс переїхав жити до сина й почав щоночі прив’язувати його до ліжка мотузками.

Тоді пекар так перелякався через поведінку сина, що навіть запросив єдиного лікаря містечка — Джема Джонса, аби той оглянув Руперта. Який був його присуд — ніхто не знає, але відтоді лікар часто відвідує їхню домівку, а пан Марк ще довго ані на крок не відходив від сина.

То були дуже темні часи для маленького Гаррі, якому на той час уже виповнилося 10 років, тому що дядько Ґері боявся надовго випускати його на вулицю, допоки лікар не підтвердить, що пан Руперт у такому дивному стані нікому не загрожує. Десь із того часу син пекаря почав працювати в бібліотеці, яка була зачинена стільки, скільки Ґері Олдман себе пам’ятав.

Тоді Гаррі був дуже щасливий. Хай дядько й потурав завжди всім його забаганкам, як тільки міг, але Ґері привозити хлопцеві книжки вдавалося рідко, бо для цього чоловікові треба було їхати або на ярмарок, або аж у місто. Він не міг узяти дитину з собою в таку довгу подорож, а тутешні мешканці не завжди погоджувалися тимчасово впустити чужу дитину до своєї оселі, поки його дядько не повернеться. З огляду на все це, малий Гаррі за будь-яку ціну бажав потрапити до єдиної бібліотеки в їхньому містечку.

Спочатку пан Олдман скептично ставився до авантюри племінника, але, коли кілька разів сходив із ним й пересвідчився, що клепки в голові Руперта на місці — то більше не перешкоджав Гаррі. Хоча, якщо вас цікавить думка Гаррі, то він майже на сто відсотків упевнений, що його дядькові скоріше за все просто фізично й морально набридло щодня ходити до бібліотеки лишень для того, аби щоразу програвати панові Руперту в шахи.

Викинувши всі зайві думки зі своєї голови, Гаррі привітався у відповідь:

— Добридень, пане Вільямсе. Я прийшов повернути книжку, яку брав у вас.

Не відволікаючись від свого заняття, Руперт на одній ноті відповів: Покладіть на стіл.

Більше не відволікаючи чоловіка, Гаррі виконав його вказівку й, як робив це тисячі разів до цього, спритно видерся на драбину й довго розглядав добір товару. Невідомо скільки минуло часу, але зрештою пошуки юнака зовсім не мали успіх: він не знайшов нічого нового. Та все ж, не втрачаючи надії, він повернувся до пана Руперта й запитав з погано прихованою надією: А є щось нове?

Чоловік відповів не одразу. Спершу він, ніби проігнорувавши запитання, зліз із драбини на підлогу й почав змітати пил і павутину. Гаррі добре бачив його насуплений лоб — зазвичай це свідчило про те, що цей чоловік роздратований. І коли вже Гаррі був певен, що бібліотекар зараз почне на нього гарчати, Руперт якимось дивом різко змінив гнів на милість і, після недовгих роздумів, усе ж відповів:

— Дещо все ж є.

Він поклав мітлу на місце й, не сказавши більше ані слова, піднявся скрипучими сходами на другий поверх бібліотеки.

Гаррі нерішуче переступав з ноги на ногу, не наважуючись ані піти звідси, ані піднятися слідом за Рупертом.

Юнак ніколи не розумів Руперта. Від самого початку й до сьогодні, на думку Гаррі, бібліотекар абсолютно не цікавиться книжками. Принаймні, жодна з розмов про книги, які ініціював Гаррі, узагалі нічим не завершилася, окрім однобічного базікання самого юнака. Також молодик жодного разу за все своє життя не бачив, щоб цей чоловік гортав якусь книжку. До єдиної в містечку школи той теж був, є, й, імовірно, у майбутньому залишиться байдужим. Саме тому його раптове бажання очолити бібліотеку здалося всім украй дивним. А особливо Емілю Стонтону, якому свого часу не пощастило навчати сина пекаря. Той беззастережно вірив, що вандал, якого він добре пам’ятав, підпалить бібліотеку того ж дня, коли йому довірять від неї ключ. Але, на подив усіх, минуло вже багато років, а чоловік досі обіймає цю посаду й навіть сумлінно працює: часто прибирає приміщення, замовляє нові книжки, веде облік і виконує багато іншої роботи — усім цим Руперт займається самостійно, відмовляючись і від найму працівників, і від допомоги з боку батька.

Гаррі ж вважає, що Руперт, як би дивно це не звучало, буквально одержимий цією бібліотекою. Будь-яке погане слово про неї погіршує настрій чоловіка, а спроби насмітити або, боронь Боже, завдати шкоди цьому сховищу знань, пробуджували в чоловікові жагу до насильства.

Насправді, у минулому навіть стався напрочуд неприємний інцидент. Коли Руперту щойно довірили ключі від приміщення з книжками, сільські хлопчаки з місцевої школи задля жарту вирішили серед ночі підпалити єдину в містечку бібліотеку, чим ледь не спричинили в чоловіка серцевий напад. Відтоді він, відвівши собі весь другий поверх для проживання, наглухо замкнувся в цій будівлі, а на всіх містян дивився з недовірою, ніби підозрював кожного з них у якихось «темних задумах» щодо знищення його безцінної скарбниці знань.

Допоки Гаррі думками багатів, пан Руперт, чим би він не займався, уже закінчив і тепер сходами спускався назад до нього. Обличчя цього чоловіка, що дивно, було на рідкість нерішучим. Гаррі трохи занепокоївся. Він звик до того, що найчастіше пан Руперт перебуває в похмурому настрої, а ось побачити щось нове на цьому витриманому обличчі відчувалося так само, наче відкривати під час морської подорожі досі нікому не досліджений континент. Гаррі відчув хвилювання. Йому щиро було цікаво, яка книга викликала в такого байдужого майже до всього бібліотекаря стільки емоцій. І, до того ж, оновлення на цих дерев’яних полицях не було вже місяць. І хоча книги, які Руперт замовляв для бібліотеки, були цілком непоганими, але навіть такому відданому читачу як Гаррі вже набридло перечитувати більше п’яти разів одні й ті ж прозові твори та збірки поезій.

Але, як би Гаррі не був схвильований через можливість нарешті почитати щось нове, він не міг не злякатися, коли побачив назву книги, яку так обережно й уважно тримав у своїх руках бібліотекар. «Історія Гоґвортсу». Занепокоїло юнака навіть не незнайоме слово, а радше обкладинка. Як би Гаррі не придивлявся, цей матеріал точно чимось нагадував йому луску ящірки. Хоча, Бог не дасть збрехати, судячи з розміру, то такої величезної ящірки він за своє життя ще не бачив. Насичений червоний колір цієї «недолуски» межував із чорним. І, наче цього було замало, на незнайомому матеріалі зображені якісь незрозумілі символи та знаки.

Думки Гаррі не знаходили собі місця в його голові, коли юнак, нарешті, промовив тремтячим голосом:

— П-Пане, це…, — Гаррі не був упевнений, як правильно висловити свої думки так, щоб не накликати на них обох лиха. Після паузи, яка здалася йому безкінечною, він припинив думати про обережність і вирішив називати речі своїми іменами, — те, про що я д-думаю?

Його очі трохи затремтіли від остраху, але безсумнівно також і від хвилювання. Усе, що стосується магії — це «табуйована література» в їхньому містечку. На відміну від багатьох інших селищ і великих містечок, в їхньому селі до чаклунства ставилися і простіше, і водночас жорсткіше. Хоча жодного разу не було в них ще суду над відьмами, але стосовно літератури все було вкрай суворо. На відміну від міст, які могли собі дозволити тримати в бібліотеках книги, написані інквізиторами, де ті пояснювали, що таке магія, як з нею боротися і навіть подавали покрокову інструкцію, як упізнати і знищити відьму, у містечку Гаррі такого не дозволяла їхня сільська громада. Вони вважали магію і все, що має до неї хоч якесь відношення, неіснуючою єрессю, і тому виступали проти того, аби «забивати голови молодих і юних умів всякими фантасмагоріями».

З огляду на такі правила, Гаррі завжди було цікаво, чому за всю історію їхнього містечка в них не було жодного суду над відьмами. Для юнака це завжди була одна з найбільших таємниць міста. І хоча чим довше Гаррі жив серед цих людей, тим більше підозрював, що справа може бути просто в тому, що вони недостатньо вірять у Бога, він не міг не сподіватися, що тут річ у чомусь іншому. Чомусь цікавому. Загадковому. Магічному. Якоїсь страшної таємниці, яку Гаррі міг би розгадати. Його душа відчайдушно прагнула пригод так само, як і посіви прагнуть дощу під час посухи.

Гаррі не відводив очей від обкладинки книги, яку тримав у руках бібліотекар. Наче під дією закляття, хлопець простягнув руку, щоб хоч пальцем доторкнутися до забороненого — як раптом отямився, коли відчув несподіваний біль. Юнак швидко притягнув до себе пошкоджену руку, зробив крок назад і, злегка зойкнувши, вигукнув:

— Що ви робите?!

У Гаррі завжди був запальний характер, якщо не брати до уваги період життя з Дурслями, коли — особливо у присутності сторонніх, або в громадських місцях, — йому доводилося постійно дотримуватись правил і поводитися чемно й стримано. Але ні родичі з боку матері, ні тим паче його хрещений батько ніколи не дозволяли собі застосовувати фізичне насильство до інших людей.

Руперт пильно подивився на юного Поттера, ніби намагався зазирнути в його душу, а потім перевів погляд на свою долоню — ту саму, що лише кілька секунд тому вдарила Гаррі. Бібліотекар мав украй розгублений вигляд, ніби й сам не розумів, що щойно зробив.

Гаррі відступив ще на крок назад й якомога непомітніше перевірив, чи не замкнені вхідні двері. Тепер раніше улюблена бібліотека постала перед ним у зовсім іншому вигляді: високі чорні стелажі, що тягнулися аж до стелі, тісне приміщення, де навіть за великим бажанням ніде було сховатися; зображення ангелів на стелі, які з погрозою дивилися на Гаррі, ніби одним поглядом виносили йому вирок за всі дрібні гріхи. І бібліотекар. Не зовсім психічно здоровий бібліотекар.

Гаррі все ще відходив назад, аж поки не вперся спиною у стелаж. Від несподіваного дотику до прохолодної поверхні він підскочив і ненароком зачепив кілька книжок, які вмить попадали на підлогу. Сторінки деяких із них відділилися й тепер лежали просто під ногами Гаррі. Але наразі це було найменше, що турбуло юнака.

Руперт, схоже, узагалі не звертав на нього уваги. Піднявши кошик, що впав на підлогу, чоловік обережно поклав до нього ту саму заборонену книгу й поставив усе на прилавок:

— Бібліотека сьогодні зачиняється раніше. Прошу вас покинути приміщення. І надалі, якщо не збираєтесь поводитися з книгами обережно — то можете більше тут не з’являтися.

Гаррі, чиє тіло ще мить тому заклякло, наче його занурили в ополонку серед зими, ледь помітно поворухнувся. Потроху, але через декілька хвилин йому вдалося трохи заспокоїтися та розгледіти той безлад, що вчинив.

У бібліотеці не було взагалі нічого хоч трохи загрозливого з усього того, що ще хвилину тому він собі навигадував.

Від несподіваного полегшення в нього ледь не підігнулися ноги.

Це все якийсь абсурд. Він провів у цій бібліотеці чи не більшу частину свого життя, і жодного разу з ним нічого не траплялося. То що ж зараз мало статися? Очевидно, Гаррі слід припинити читати перед сном, якщо від того з ним так грається його ж уява.

Подивившись собі під ноги, він нарешті усвідомив, що накоїв. Молодик нахилився, аби допомогти Руперту зібрати книги й аркуші паперу, але той швидко випровадив відвідувача геть.

Коли Поттер — якому не залишили іншого виходу, — пішов геть, бібліотекар присів навпочіпки й обережно почав підіймати все з підлоги.

У цей момент двері знову ледь чутно відчинилися. Руперт навіть не підняв голови, щоб перевірити, хто ж це був, бо дуже добре знайомий зі звуком цієї обережної, але водночас важкої ходи.

Над головою Руперта почулося важке зітхання Марка Вільямса:

— Ти знову малюєш цей портрет.

Руперт поспіхом почав збирати всі малюнки з підлоги, але пану Марку все ж вдалося вхопити один. З аркуша на обох чоловіків дивилася намальована простим олівцем вродлива молода жінка з густим каштановим волоссям, карими очима та дуже лагідною всмішкою. У правому нижньому куточку малюнка акуратним почерком Руперта було написано: «Герміона Джин Ґрейнджер».

Марк дуже хотів зім’яти цей проклятий малюнок і викинути у вогнище, але стримався, бо добре розумів: такі дії лише спровокують його єдиного сина на сварку.

Обернувшись до бібліотекаря, він обережно обхопив його за плечі руками та пригорнув до себе в обійми:

— Сину, її не існує. Цієї жінки немає. Повір мені, благаю тебе.

Руперт, як завжди, уперто мовчав.

Марк непомітно витер сльози, що підступили до очей, і простягнув праву руку, аби погладити чоловіка по голівці:

— Сьогодні я не піду на роботу, побуду з тобою. І… я напишу лікарю Джонсу, щоб він сьогодні нас відвідав.

Руперт опустив голову на плече батька й ледве чутно промовив:

— Пробач, тату.

Марк Вільямс енергійно захитав головою на знак незгоди, і ще сильніше пригорнув до себе виснаженого сина: Ні-ні-ні, не вибачайся. Ти ні в чому не винен. Просто так уже склалося.

Останнім часом їм зрідка вдавалося побути разом. Пекар постійно на роботі, а Руперт, як завжди, зайнятий своєю бібліотекою. Тож зовсім не дивно, що, врешті-решт, у них видавалася нагода поговорити лише ввечері, коли Марк повертався додому такий виснажений, що в нього було лише два бажання: поїсти та лягти спати. Тож батьку й сину було не до розмов.

Марк ніжно провів пальцями по рудому волоссю сина й обережно почав діалог: Я знаю, що тобі зараз дуже складно, але ми не можемо залишити все так, як є. Ти дозволиш мені спалити ці малюнки?

Як і слід було очікувати, тіло Руперта миттєво напружилося, наче чекало нагоди, щоб у будь-який момент утекти.

Серце Марка впало від тривоги, а пульс пришвидшився, поки він чекав на відповідь. Він ще сильніше притиснув сина до себе, не бажаючи навіть подумки віддавати його життя в руки неіснуючої жінки, яка день у день висмоктує з нього життя.

Нарешті Руперт розслабився. Він усім тілом навалився на плече старшого чоловіка, мов лялька, якій обірвали нитки:

— Добре, тату.

На очах пана Марка знову з’явилися сльози, коли він тримав у своїх руках схудлого та виснаженого чоловіка — свою єдину дитину. Він швидко захитав головою й став допомагати Руперту підвестися на ноги.

Коли батько та син нарешті піднялися сходами на другий поверх, то Марк увійшов до кімнати Руперта й уклав його спати, не забувши дати сину випити снодійне та міцно прив’язати мотузками до ліжка.

Коли чоловік упевнився, що Руперт міцно заснув, то повернувся на перший поверх та зібрав усі малюнки, намагаючись не дивитися на прокляте зображення. Після всіх цих років болю, відчаю та страху йому було огидно дивитися на це ненависне обличчя.

Він спересердя зім’яв усі малюнки у руках й без жалю кинув їх у камін. Колись Марк відчував полегшення й навіть злу радість від цих дій. Він щиро вірив, що скоро це божевілля скінчиться і його син одужає. Але минали роки — а стан Руперта лишень погіршувався. І хоча пекар досі бажав вірити у те, що врешті-решт станеться диво і його синові вдасться подолати цю хворобу, та після стількох невдач навіть його залізна віра вже не витримувала тиску реальності.

Наче в насмішку над його надіями, він пригадав рядки з листа, який сьогодні забрав поштою. Він хотів мати надію на краще, але з кожним днем її лишалося все меньше. Він втомився повторювати собі, сусідам і самому Руперту, що все буде добре, коли навіть досвідчений лікар щоразу скидав Марка з небес на землю.

[Пану Марку Вільямсу

Марку, мій давній друже. Я щиро шкодую, що за всі ці роки так і не зміг полегшити страждання твоєї родини. Ми спробували все, що тільки могли, але Руперту не стає краще. Хвороба забирає його сили, життя, дух, душу. Маю побоювання, що якщо найближчим часом нічого не зміниться на краще, — то слід подумки готуватися до найгіршого. Я щиро шкодую, дорогий мій приятелю, що зрадив твої надію та довіру і як лікар, і як друг. Але пам’ятай, що я не перестану шукати способи врятувати Руперта. Поки у нас ще є час — я ніколи не опущу руки. І тобі раджу того ж.

Твій упертий друг,

лікар Джем Джонс.]