Силуети

Осінь. Така прекрасна пора. Опадає листя і немов ковдра зіткана з золота вкриває землю. Подмухав легкий вітерець який обвівав моє обличчя. На вулиці стояв саме вересень, перехідна пора між літом і осінню. Холодно ще не було але й спека вже ділась. Було тепло і затишно адже це останні деньки коли ще літо не повністю покинуло нас в цьому році. Люди як ті мурахи, йшли по своїм справам. Хто повертався додому поспішаючи, хто йшов в магазин, а хто йшов просто насолоджуючись цією порою.

Я вийшов зі свого скромного помешкання насолоджуючись погодою. На вулиці стояв вечір, світили ліхтарі, люди сиділи на лавках і кожен обговорював свої питання. Деякі сміялись, деякі залипали в телефоні, а деякі мрійливо споглядали на небо і про щось мріяли. Я вийшов з гуртожитка де я живу, так як навчався в одному університеті і пішов куди очі дивляться, все одно всі справи виконані і зайнятись не було чим. Йдучи дорогою я все думав-куди мені податись? Можна піти в клуб, але якось не хочеться взагалі туди, можна піти до пірсу, де я завжди проводив час з друзями, а можна піти в парк. Вибір був очевидний-парк. Дорога недалека та й не особливо людна якщо йти не центральними вулицями. Тому я вирішив скоротати час там. Я ввімкнув телефон, підключив навушники і під спокійну музику вирушив в дорогу. Це мій особистий час, який я можу присвятити собі. Тільки я та музика. Ніби весь світ проходив мимо, а я в цей час тримав дорогу в парк. Я не чув ні шум людей ні звуки машин які щовечора їздили дорогами і голосно працювали. Я знаходився у власному світі, світі де є тільки я.

Дійшовши до парку, я присів. Він був дійсно прекрасним. Цілі галявини дерев, невеличка вуличка з різноманітними атракціонами від яких я захоплювався в дитинстві. Колись мені це все здавалось настільки чудовим-що затримувало подих. Сьогодні ж-коли вже минуло майже десять років с тих часів, я просто посміхнувся. Нічого не змінилось з того часу. Все як завжди. Але я прийшов не кататись на атракціонах і не витратити купу грошей в павільйонах з їжею. Я прийшов помилуватись красою осені і просто помріяти трохи. Адже міське життя так втомлює. Людина буквально заточена в чотирьох стінах і навіть вийшовши на вулицю свободи як такої нема. Всюди вона оточена величезними будівлями де живуть сотні, а то й тисячі людей. І в кожної свої інтереси, свої переживання і свої мрії. А так як я був народжений там де свобода, там де ти не оточений бетонними коробками, то мені було важко до цього звикнути

Я вирішив піти в супермаркет і купити газировки щоб було комфортно сидіти. Вийшовши з супермаркета я краєм ока помітив вуличного музиканта. Так як я був меломаном ще тим, я вирішив зупинитись і послухати. Музика була чудова, з класичної. Можливо це було щось з творів Паганіні чи Вівальді я навіть не знаю так як я не чув ще такої мелодії та й не слухав особливо такої музики. Скрипка в руках музиканта буквально співала. Було відчуття що для нього зник світ і оточуючі. Що залишились лиш скрипка і він сам. Наскільки була прекрасна мелодія.  Послухавши твір до кінця, я вирішив кинути йому декілька монет так як бачив що люди кидали.

Кинувши монети я пішов назад в парк і вирішив присісти на лавці. Присівши на лаву я дістав пачку цигарок і запальничку та відкривши напій я закурив. Осінь пахла вогкістю, а дим розчинявся між жовтим листям. Поруч скрипіла інша лавка — на неї сів якийсь чоловік у темному пальто. Він мовчав, але його присутність різала тишу.

— Важкий вечір? — раптом кинув він, навіть не дивлячись у мій бік.

Я не відповів. Лише втягнув дим і гірко посміхнувся. Бо що я міг сказати? Що живу спогадами?  Що кожна цигарка — це наче дзвінок у минуле?

Я знав одне: поки не скажу цього собі вголос — вони не підуть. Тіні лишалися…

Але все ж таки -минуле просто так не відпустить, якщо я сам цього не захочу. Варто лиш зробити перший крок. Я вирішив згадати своє минуле, кожну з них, з ким хотів побудувати родину, з ким мені було спокійно, з ким я весело проводив час. Кожна з них була особлива, але й така різна.

Я усвідомив наскільки я паршива людина, як я поступав в багатьох випадках неправильно, невпевнено, а в деяких випадках і нахабно. Але, що ж, як є так і буде, з пісні слів не викинеш. Я вирішив все ж покінчити зі своїм минулим, занадто довго я марив ними. Раптом до мене прийшло розуміння, де я поступив неправильно, а де й зовсім паршиво.

Я вирішив написати кожній з них листа. Звісно я не фанат епістолярного стилю, але в цьому вбачав символ свободи. Написати і спалити. Що я власне і зробив. Перший лист дався мені важко адже це було моє перше кохання. Таке наївне, таке молоде. І таке відносно довге для мене. Другий лист дався мені легше але все одно емоційно було важко адже це була найяскравіша людина в моєму житті яка освітила мені це літо. І нарешті третій лист де я просив вибачення за свою поведінку, де я зізнався що я її кохав…

Докуривши цигарку, я дістав запальничку і підпалив три білих листа де я вклав власну душу у чорнила, так би мовити запечатав власні переживання, страхи і невпевненість у шматках паперу. Дивлячись як горять клапті я відчув полегшення. Ніби весь час йшла якась війна, а щойно вона завершилась. Лише як догорів останній шматок, я викинув цигарку, натягнув капюшон і пішов до себе в кімнату. Поки не зустрів того самого чоловіка в темному пальто…

-Ну як?

Запитав він мене

-А ти як думаєш?