Розділ 1.2

POV Рік

Добре, що встиг на перевізник, і не прийшлося витрачати час на ходу до універа. Краще витрачу додаткові хвилини на друзів.

О, вони вже тут!

– Дякую, що зустрічаєте мене, та не варто було.

– Ой, а якби нашого кумира, дорогою на пари, хтось викрав? – блазнює Ден. – Здорово. Як літо?

– Та нічого так. – Тисну руки йому й Інглару. – Трохи потусив в лісі з туристами, трохи підробив у знайомого дядька в поліграфії – нічого видатного.

– Лише з туристами, чи з туристками?

– І з тими, і з тими.

– О, вітаю тебе з новим досвідом! От Джулі засмутиться, що тебе який молодик увів.

– Але ж я з вами, тут, готовий до катувань нудними лекціями та зцілень у “Форсі”. Ніхто не зможе вирвати мене з міцних тисків вищої освіти!

Дочекалися наших красунь, ідемо на першу пару. Хоч би сьогодні вона була єдиною, бо геть ніхто не має бажання консервуватися цими нуднощами. Коли треба – запросто все дістанемо з поля, почитаємо, розберемося. Нащо ті лекції? Ще й у такий ранній час?

Дівчата ведуть до великої лекційної – чого це? Нащо такий великий простір єдиній групі у півтора десятка студентів?

– Доречі, де подівали Хандра? – вмощуючись на твердій лавці, цікавлюся.

– Самі не бачили його відучора.

– Він вже поїхав на програму обміну, – відповідає замість друга Віккі. – Ну, того, що рекламували влітку, нав’язливо так, як минулої весни про заміну матеріальних документів.

А, пам’ятаю, бачив щось таке. Та “відмахнувся”, бо нецікаво. Гм, а що ж “підчепило” приятеля, що він вирішив?.. Нові землі, культури, пам’ятки? Так, він в нас той мандрівник. Але, хіба на нашій планеті вже нема невідомого?

Ох, інтриган, навіть словом не натякнув!

Аудиторія наповнюється – здається, наш голова вирішив об’єднати групи. Всі розмовляють один з одним, обмінюються новинами; ми з хлопцями жартуємо та розплановуємо сьогоднішні вечірні гулькі, коли до приміщення заходить куратор нашої групи:

– Доброго ранку, – значить, час відволіктися на розумні речі.

Мда. Хоч і названа вона “сучасна”, та, по-факту, така-саме автоматизація, що ми вчили кілька курсів тому.

Спишу формули, потім розберу теорію, з записів.

Раптом:

– Пане Мелес, можна вас на кілька хвилин? – у дверях з’являється наш любий голова.

Цікаво, щось сталося. Добре рік почався, динамічно, схоже.

– Думаю, віддуватися з цим обміном будемо ми. Для баланса, так мовити.

– Чому невдоволений? Не тобі ж цим всім голову собі морочити, – гмикає Серхіо.

– Поселять до мене, а я так зрадів, що буду сам в кімнаті, – зітхає Кір. – Зможу будь-що будь-де ховати, дівчат водити, грати без непотрібних коментарів.

– А якщо це буде дівчина? – закидую.

– Тоді… Подивимося.

Ну-ну. Знаю, як ви будете дивитися, та вам нічого не світить.

Подивимося, що за красуню витягла моя покровителька!

Ов-ва, з якого переляку наш “глибоко шановний” та “всіма любимий” ректор раптом відірвав свого зада від улюбленого трона та відвідав лекцію? Тільки задля супровода іносвітньої студентки? Цікаво.

Вводьте вже її, не лише мені ж кортить побачити, оцінити новеньку!

Входить… Ну, таке собі: малого зросту, повненька, проводиться обережно, навіть з острахом, я б сказав. Гм, от вона дивиться на нас, але наче не бачить – невже з тих, що наче не присутні там, де знаходяться? Такі, напівнормальні. Хай там, така не позбавить нашого сталого колектива. Сідає… на перший ряд – зовсім ненормальна! Нащо ж? Стривай-но, що це блищить на її обличчі? Окуляри. Отже, погано бачить. Тоді зрозуміло, чому перша парта. Що це вона дістає зі свого заплічника? Зошит, пенал, якийсь маленький темний паралелепіпед. Гм, дивними маніпуляціями засвічує на ньому зеленого вогник. І лише потім розгортає записника, бере ручку – цікаво! Та прийдеться чекати кінця сьогоднішніх пар, щоб розпитати, познайомитись, виконати завдання від патронеси.

Може, вона – надзвичайно талановита, чи розумна, що зацікавила?. Бо точно не зовнішністю.

– Морока… Та, все ж, розпочнемо лекцію, – зітхає викладач, і продовжує зачитувати, поясняти нам теорію.

Нащо ж новенька записує чи не кожне слово? Уважно вдивляється в схему на дошці, раптом дістає з заплічника футляра, змінює окуляри – нащо? Невже все настільки погано?

Та нащо ж тобі це уточнення, щодо схеми? Похвалили ви її за що?

Заучка. Не розбавить нашого колектива.

Ну точно, нічого нового Мелес нам не розповів. Те саме ТАУ, нічого сучасного.

Сумніваюся, що лаби будуть…

– Як бачите, ніяких суттєвих відмінностей від класичної автоматизації нема. Лабораторки виконуються в тій-самій програмі, просто деякими іншими інструментами, тому не бачу сенсу затримувати вас сьогодні. Певна річ, якщо ви не забудете вчасно прийти на ділову лінгвістику, – посміхається викладач, хитро поглядаючи на наші ряди, і з опікою – на перший. А чому?..

Добре, зараз там зберемося. Новеньку заберу Я. Ще й першим познайомлюсь, може, відразу виконаю “місію”.

– Пустіть, мені треба. Чи ви не читали?.. – розштовхую хлопців у проході, щоби швидше спуститися до…

– Привіт! Ти за обміном, правильно? – Хоппі мене випередила. Не страшно. – То…

– Дівчата, дозвольте супроводити вас до кафетерія, де всі познайомимося з нашою колегою.

Нарешті, ближче бачу прибулу. Прямий густий чубчик, каштанове волосся, здасться, зелені очі (за окулярами не дуже добре розгледіш), високі вилиці, прямий ніс, гостреньке підборіддя – не погано. З богинею ніяк не порівняти, та чудовиськом ніхто не назве.

Завдання легко виконаю.

– Не впевнена, що мене вистачить на всіх вас.

Ох, чи це не іронія? З якого дива?

– Давай, Рік, хапай новеньку, чекаємо тебе за нашим столиком! – бізонами пронеслись за спиною хлопи.

Чому вона морщить свого носа?

– Не думай слідувати цій пораді – я заважка.

– Тобі неприємний їх коментар, – більшою мірою ствердно каже Хоппі.

– Більше не люблю крика чи будь-чого іншого гучного та неочікуваного для мене, – пояснює новенька.

Голос в неї доволі високий. Цікаво, як він звучить у співі?

– Вибач за них. Просто їм так цікаво, що аж… – як це краще сказати?

– Перезбудилися? – ні, не іронічно, новенька каже цілком саркастично! Яка ж ти!..

– Скоріш, знайшли ще одну причину нагулятися ввечері та на всі вихідні. Доречі, приєднаєшся до нас сьогодні в “Форсажі”? – подаю руку, допомогти дівчині спуститися зі сходинки-рівня аудиторії.

Чому в твоїх очах подив?

– Дякую, – все ж, опирається на мою руку, дещо важкувато ступає вниз, – та не варто було. Свою норму з падінь я на це півріччя вже виконала, – гмикає.

– Тобто? – не розуміє білявка.

– На знайомстві все розповім. Чи всі розбіглися по своїм справам, поки дали “вікно”?

– Ти не бачила, що всі домовилися зібратися в кафетерія? – тепер я дивуюся.

Хитає головою:

– Не знаю, де ви домовлялися, вибачте. Тим паче, що була вся в лекції, записувала, шукала відмінності від нашої. Котрих не знайшла. Поки.

Дивно, ми користувалися незакритим інформаційним каналом. Невже не подумала перевірити поле? Та ні. Вона… Не знає? Як таке можливо?

– Тобі мали надати доступ до нашого поля. – Хоппі задумується. – А до нашого канала хіба хто долучив новеньку? – Докірливо дивитися на мене. – От вам і “домовилися”!

Дійсно, не подумали. Нічого, зараз все виправимо. Лише:

– Панно, ми забули зробити найголовніше – дізнатися ваше ім’я, – посміхаюся, в надії якнайшвидше отримати необхідні данні.

– Заждіть хвильку, все розповім всім. Де нас чекають? У цій столовій, чи навпроти третього корпусу? – питає дівчина.

Точно, ми вже на місці.

Веду дівчат до зайнятих приставлених один до одного столів, за якими розмістилися наші. Дивно – звідки прибула знає про заклади та їхні розташування, коли не користувалася місцевим полем? Що й так видно, ледве неозброєним оком. Ніхто нічого їй не казав, сумніваюся, що для неї створили над-деталізовану проекцію території універа. Спитаю.

– Всі розсілися? – Зітхає, чомусь. – Доброго дня. Моє ім’я – Алекс, і я не буду з вами жартувати, як зі своїми одногрупниками чотири роки тому, під-час знайомства. Що розказати про себе? Хто зна… Прибула до вас за програмою обміна, випадково, бо терміново треба було когось “віддати”, а лише я завжди вчасно приходжу на заняття. З чого ви можете зробити висновок, чи, навіть, маєте, що до вас “закинуло” нудну не зовсім заучку. До “Форсу” мене не кличте, пити не пропонуйте – за все це прошу вибачення, просто не цікаво та не переживу, – розводить руками. Що з нею? – Радо відповім на ваші питання, коли є такі.

Мда. Нащо вона?..

– Звідки ти знаєш про клуб і наші заклики? – вигукує хтось баритоном.

– Бо все тут таке ж, як і там, в моєму світі. Чи, скоріш, відображенні… Ні, варіанті, – сама себе ж переконує, – реальності. Навіть голова кафедри схожий, не зовнішністю, – посміхається трохи.

Всі зашепотілися, пліткарі мілкі. Бачу, наскільки всі здивовані, багатьом стало цікаво, особливо від слів про схожість не на вигляд. Згоден, цікаво, про що вона говорила, що мала на увазі, та мені:

– Чому відразу відмовляєшся від клуба? – це важливо. Бо там буде найлегше звабити цю дівчину.

– Бо нелюблю тупий клубняк, криків, блимання світла, від котрих навіть окуляри не порятують, – і більш, ніж ботанським методом, поправляє свої!
За що мені це?!

– Ми теж не любимо, та приходиться терпіти.

– Вибачте, не клубна я особистість. І не лише тому, що нудна.

– Хіба в такому зізнаються? – питає хто з дівчат.

– Не знаю, чи зізнаються, та попередити просто мушу, – знизує плечима.

– Кажеш, все – таке ж саме? Тому ти знала, куди йти.

– Саме так. І знаю, що гуртожиток вашого факультету стоїть навпроти “Форса”, куди не піду. І знаю, що коменду відволікають питанням про ключі кладової, коли треба когось провести без “реєстрації”. Все.

Все знає?

– Тобто?

– Вибачте, то я просто речення так закінчила, – чомусь, несміливо посміхається. – Завчасно прошу вибачення за можливі майбутні незручності, що можу вам спричинити, та прошу допомогти мені за потреби чи прохання. Наприклад, коли попрошу допомогти підвестися після падіння, чи спитаю, що написано на вивісці.

– Ти ж в окулярах, – з подивом промовляє Віккі.

– Це “нулі”, щоб не замінусовувати зір ще більше та не дратувати очі надмірним світлом. Вважайте, що це – моя спроба захиститися від оточуючих і пилу. Та призвати дощ, сніг, будь-які можливі опади.

– Тобто? – зовсім не зрозумів!

– Бо перша крапля чи сніжинка завжди потрапляє на моє скельце. Зараза.

Запанувала тиша. Дівчина дивиться на кожного, наче очікувала, чи не задасть хто під її поглядом питання, й от, черга доходить до мене – чому затримуєш, киваєш? Тихенько шепочеш подяку. Що таке?..

– Коли питань немає, називайтесь ви, буду вас запам’ятовувати.
*

Поселення Алекс відбулося дивно, бо залегко та зашвидко. Їй одній виділили кімнату, біля других, запасних сходів, віддали фізичні ключі та картку-перепустку – зовсім дивно. Хіба хтось полізе до її речей? Чи ніхто не знає, хто вона, та де проживатиме?

Й одразу, тільки-но владнали справи з розташуванням студентки, пан Айдблу забрав її. Що це було? Нас вирішили подражнити таким чином? Жорстоко. Не просто відвів кудись, а відвіз, схоже, знову до розламу – нащо? Тільки ж були там!

Чи на іншу учасницю програми обміну замінить? Легше було б.

І чому я сиджу під гуртожитком? Чого чекаю?

– Приклеїли тебе, чи що? Чи когось чекаєш?

– Сам не знаю. Чомусь настрій зовсім “впав”, як у сентиментальної панночки напередодні випускного.

– Дивне пояснення.

– Позичив пояснення в своєї однокласниці, тої ще… – сподіваюсь, приятель мене зрозуміє.

– Дивно. Невже тебе наша новенька настільки вразила? – вражено вигукує Серх.

– Не знаю. Скоріш, не вона, а те, що трапляється навколо неї. – Як пояснити?.. – Дивно, що Айдблу сам чи не опікує її; як все легко склалося з її документами, з розміщенням на проживання; що вона знає, де та що тут знаходиться, наче не іншого світу прибула. Та не виникає відчуття підстави, як з розіграшами, жартами чи підставами – інтуїція мовчить, наче все правильно, наче так і має бути.

– Не запарюйся. Розпитаємо Алекс, коли повернеться.

– Чи, коли її повернуть.

Нам, подумки додаю. Чую, що на вулиці зупинилось авто, миттєво повертаюсь туди – бачу, як з нього виходить пан голова кафедри. За ним з’являється й Алекс, ідуть до багажника…

– Чекайте, допоможу, – Ден вже поспішає. Га?

Дістають валізу. Невелику таку.
Це виходить, що маю, все ж, виконати примху богині. Легко, та нащо це мені?

Точно, це ж до мене прив’яжеться дівчина! Повторюсь: мені воно навіщо? А що, як вона переслідуватиме мене, чи нав’язуватиметься?

– Залишаю вас, панно, під відповідальність пана Ранна, – чую наказаний тон слів голови. – Хороших вихідних, – прощається, коли…

Це, формально, дещо ускладнює мою місію. Та мені не хочеться навіть таких!

– Про відповідальність він жартував. А я попрошу допомогти затягнути ось оце, – киває на свій багаж Алекс, – на наш поверх. Допомож… іть, – виправляється, коли підходжу, – будь-ласка.

– Думаєш, я без напарника не впораюсь? – сміється друг.

– Хто зна? – дівчина знизує плечима. – Може, я таким чином запрошую вас на чай?

Вона дійсно запропонувала нам чаю на знак “відшкодування витрачених на доставку часу з силами”. Гм. Яка вона чесна та прямолінійна в словах і діях! Цікаво.

Святкування “першого дзвоника” вирішено було провести на місці, з поваги, так би мовити, до побажання новенької. Так навіть краще, оскільки вийде дещо дешевше й енергоекономніше. Тим паче, не дозволить Алекс нікуди втікти чи заховатися від мене! Залишилось лише звабити її, поцілувати. Легко.

Почалося все в кухні, потім перетекло в коридор – танці під не надто гучну музику, розмови всіх зі всіма, пригощання різними смаколиками та легкими напоями. Хто ж знав, що можна весело гуляти під боком коменди, якщо не “палитися”? В прямому та переносному сенсі, бо деякі вже видумують, як протягти сюди кальян – жучари! Ще бармена з ящиком абсента сюди запросіть!

А де сама причина наших додаткових радощів? Ось, знайшов. А чому не танцює зі всіма? Чи не пішла до дівчат, в караоке?

– Чому сумуєш? – падаю поруч на дивані.

– Нічого подібного, просто спостерігаю за всіма. – Крутить в руках стакан.

– А що це таке? Невже…

– То просто вода. Пробуй, як не віриш, – простягає до мене посуд з прозорою рідиною.

Дійсно, вода. Чому так?

– То ти правда, не будеш…

– Не буду, – впевнено перебиває моє питання, – пити, навіть лікер. Якщо, звісно, ви готові заплатити тисячі тисяч!.. – красномовно розводить руками.

– То тебе можна підкупити таким чином? – Чесно, розчаровує.

– Платитимеш за лікування, чи платитимете. Алкоголь дуже погано впливає на моє здоров’я, – пояснює. – Та й не хочу творити сміховинну дурню, про яку сама ж не згадаю наступного ранку. Краще насміюся з вас, і зафіксую в пам’яті гуляння. Може навіть, зафільмую, наскільки вистачить картки, – посміхається. – Щоб потім…

– Шантажувати нас?

– Ага. Змушу когось з вас переоформити на себе квартиру, чи земельну ділянку.

Яка меркантильна! Хіба так можна?

Чому смієшся? Неголосно, та щиро.

– Чому ти повірив? Ясно ж, як сонячна погода, що я пожартувала! – Поправляє окуляри. – Ні, щоб потім, темними нудними вечорами, передивлятися ці хроніки, піднімати собі настрій. Оновлювати спогади. Фантазувати, що відбувалося в той час у сусідніх кімнатах, наприклад. Або як могло б бути, зроби хто-завгодно щось інакше.

– Нащо уявляти, коли можна дізнатися з інфополя? Лише правильний запит надіслати…

– Не можу… – сама себе перебиває раптовим позіханням. – Ой. Вибач, будь-ласка. Схоже, вже запізно, так і два переміщення міжреальнісні втомили зовсім. Спати час.

Піднімається, хоче йти, та:

– Чекай, я з тобою.

Здивовано дивитися на мене. Чому?..

Згоден, дурню сказанув. Але ж це найкращий момент.

– Проведу тебе, стакан потім заберу.

– Та я його тут, на столі, залишу, може, комусь ще стане у пригоді. – Ставить посудину. – Добраніч, Ріко.

Як вона мене назвала?

– Крути давай! – чується з кімнати хлопів першої групи.

– Тихіше, чи хочете гуляти в парку? – відповідають їм з кухні.

– Цить! – шикає на весь поверх наша староста, десь з…

Алекс чомусь морщить свого носика. Може, не подобається голос Джулії?

– Ходімо, – беру дівчину за руку, веду до поворота.

– Дякую, я сама… Чому стало тихіше? – дивується.

– Діє мою програма. А ти не писала собі, щоб не заважали надмірні децибели? – тепер моя черга.

– Де я напишу? – не розуміє? – Та й нащо, якщо навушники в мене хороші, тільки в рюкзаку десь завалялися.

-Чекай! Хіба ти не вмієш програмувати своє інфополе?!

– Не розумію… Вам хіба не пояснили? – здивовано кліпає вже напівсонними очима. – От жеж! То вам всім розказати треба було з самого початку! Відразу після представлення, та хто ж знав! А мені тепер мороку таку мати. Гади. – Хмуриться.

І сама ж заплутала, затаємничила, нічого не роз’яснила, а корить невідомо кого. Геть незрозуміла, дивна ця дівчина. Та щось у цьому є, здасться.

– Не знаю, про що ти, та не запарюйся сьогодні. Програму я тобі зараз скопіюю, а все інше ти нам завтра розкажеш, добре? – Зупиняємося перед дверима. – Не псуй собі настрій на вихідні, краще – добре відпочинь. І не думай нічого поганого ні про кого. Тим паче, про мене, – з цими словами пригортаю Алекс до себе, нахиляюся до її вуст.