Розділ 1.1

О, перша, як завжди.
Наче лише мені потрібна вища освіта, не згадуючи про стипендію. Немов я найближче від усіх до універа проживаю, ніяк не за четвертину міста. Ні, розумію хлопів, що живуть на тому березі річки, в районі, куди важко доїхати, та таких всього два! Інші ж всі в гуртожитку, на тому боці вулички! Невже так важко?..
Ненавиджу ту курку, що вигадувала цей довбаний розклад.
– Доброго ранку.
Завкаф. І дивиться так прискіпливо. Хоча, мені нічого боятися. Я ж прийшла вчасно! Тим паче, учбовий рік лише хвилину, як розпочався, хвостів ні в кого не може бути. Однак, знаючи декого… Та до мене це ніякого відношення не має.
– Доброго ранку, – відповідаю. Я ж вічлива.
– В вас зараз буде сучасна ТАУ, вірно? – Скоріш ствердив, і, після мого кивка, продовжує: – В них теж. А чому б тебе не надіслати?
Угу, як посилку.
– Про що ви, Михайле Вікторовиче?
– Мені вчора під вечір подзвонили з ректората, з дуже “радісною” новиною – в межах програми обміну між нашим університетом і таким самим іншосвітним, ми маємо вибрати когось. Так склалося, що звідти надішлють майбутнього “автоматика”, тому заміну вимагають з нас.
– А чому ми? Чи в інших факультетів не стало автоматизації?
– Хороше питання, головне, вчасне. Але це ніяк не змінює того, що я маю віддати свого студента. – Не подобається мені його погляд! – Загалом, відправляю тебе. Ти і відповідальна…
– Доброго ранку, – о, Павло Сергійович, пара почалася! – Щось не так, Михайле Вікторовиче?
– Доброго. Все добре, я хочу забрати Брозенко на обмін студентами.
– Зрештою, нашій кафедрі віддаватися за всіх? – зітхає по сумісництву куратор моєї групи.
– Як завжди, – розводить руками голова.
Треба було проспати! Все! Весь день!
– Краще Марію відправте, вона відмінниця, – подаю добру думку.
– А вона тут є? Все, збирайся, ідемо до ректора.
“зацензурено”! За що так зі мною? Ніколи не була там і не хочу – погані асоціації виникають. А ще, там навряд є зручний великий диван, м’яке світло та купа листівок від керівництва міста…
І погода сьогодні добра, як назло. Випускники тиняються, “практику” передзахисну відробляють. Пташки співають. Учні не надто дбайливо несуть букети, гиготять. Все проти мене!..
Всю дорогу мовчимо. Нелегко вести розмову, коли поспішаєш, ледве не біжиш. Але це не заважає мені починати сумніватися в цій афері, корити себе за нерішучість чітко відмовитися, боятися реакції мами. Може, навіть певно, ніхто сердитися не буде, та боюсь все-рівно. У мене завжди так. А якщо мені там стане погано?! Хто допоможе?
Нафантазувала собі вже ледь не кінець світу, тому геть не запам’ятала, куди саме у головному корпусі прийшли. Все стандартно, класичний кабінет. Говорять за документи – це їхня справа, мені воно нецікаво. Мені б “відкосити” від цікавої, та небажано зараз подорожі!
– В тебе паспорт з собою є?
Га? Задумалась.
– А нащо їм мій паспорт?
– То для наших, митників. Ви ж перетинатимете кордон, яким би він не був. А їм треба все-все зафіксувати, вручну, щоб данні ніхто не вкрав, не загубив, – іронічно посміхається голова універа.
Розумію його думку – мільйонами крутять, а мережу комп’ютерну зав’язати й автоматизувати нормально не можуть. Ех.
– Є.
– Добре. Катє, – гучно, зараза, кличе секретаря, – повідомте представникам наших партнерів, що ми готові. Михайле Вікторовиче, дякую вам за допомогу. Панно… – Підказала своє ім’я. – Вам зараз проведуть інструктаж щодо переходу до паралельного виміра, після чого доправлять до місця. Там швиденько, сподіваюсь, вирішать з документами, відправлять на лекцію.
– Та сама спеціальність, тільки не комп’ютерно-інтегровані технології, а інформаційно-інтегровані, – вставляє голова моєї кафедри. – В них там трохи не так, як в нас, не технічно. Після лекцій тобі все пояснять.
– А як мої речі? А… все інше? – Мда. Вляпали.
– Ввечері обіцяли вирішити це питання. Вибач, але нікого іншого я просто не можу “обміняти”, щоб бути впевненим у збереженні доброї репутації моєї кафедри.
“зацензурено”. От моя вроджена відповідальність і вилізла мені боком! І пунктуальність. І “правильність”.
Ботанів ніхто не любить.
Мене здають на руки чужосвітянам в актовому залі головного корпуса, ті щось там розповідають про перенесення з управлінням інформацією, обіцяють згодом докладніше пояснити, запевняють у відсутності проблем з мовою (які проблеми, коли вони нашою говорять), радять запастись нотатниками – і “виносять під білі рученьки”, пакують в авто, везуть кудись на південь міста, в якусь адмінбудівлю. Де мене “пакують” наші, перевіряють документи, дають щось підписати…
На моє здивування, все оце дійство тривало трохи більше сорока хвилин. І як так впоралися? Після, ми з моїми провожатими були виведені у двір, де я, нарешті, точно вірю у правдивість обміну. Простір між двома липами перерізаний навпіл вертикальною смугою, наче дефектом зображення, що час від часу смикалася. Це й є переходом? А як туди “залізти”, бо це має вигляд простого зорового обмана!
Наступної миті мене просвіщають практичним прикладом – прибулий за мною підходить до розщелини, набирає повні груди повітря, і просто вступає туди, наче у відчинені двері. Магія, холєра. Може, мене таким чином до Гоґвартсу доправлять? Чи в мене фантазія настільки розігралася, що галюни візуальні творить?
– Може бути трохи неприємно, та то лише мить. – Найстарший з іносвітян по-батьківських посміхається мені. – Головне – не бійтеся та заповніть легені повітрям. Між світами дихати нічим, тому краще запастись, так би мовити.
– Дякую за пораду. – Кілька разів глибоко вдихаю та повільно видихаю, щоби заспокоїтись.
Повірю. Спробую. Якщо що – в мене жар, вважається всяке, лікувати треба. Тож, крок вперед…
Вашу ж! Я не діамантова, такого навантаження не витримаю! Такого головного болю не переживу! Такої дизкоординації не прийму!
Жахлива мить. От ви, тримайте, поки не впала. Дихай, не думай навіть “ділитися” з присутніми своїм сніданком – не оцінять!
Як мені погано. Це гірше центрифуги, точно.
– Вітаю у “засвітті”! – Відповідати не можу, просто зиркаю на радісного дядьку. – Посидіть трохи, відпочиньте, – бере під ліву руку, тягне до крісла. – Кріссі, принесіть води нашій гості. – Чую, що двері негучно зачиняються.
Сиджу – а все крутиться. Куди ж ви тікаєте, стіни з підлогою? Невже до якого нового, третього світа? Коли так, то без мене, я ще один такий “досвід” навряд переживу.
Перед очима намальовується склянка з водою. Ні, не зможу випити, краще вилийте на голову мені, може, трохи попустить.
– А воно завжди так? – подаю голос за пів-хвилини, трохи впоравшись з недомоганням. – Чи мені, як зазвичай, щастить?
– У всіх по-різному. Вам краще?
– Поки не знаю, та мурашки перед очима починають “звітрюватися”. – Тяжко видихаю. – Думаю, декілька хвилин…
– Вже прибув? Шкода, що не встиг спостерігати його появу, – доноситься гучний голос з-за дверей, – Нічого, зараз познайомимося, – а наступного моменту в кімнаті з’являється цього господар.
Занадто схожий на того, кому я так невчасно втратила в очі. Такий же високий, дорослий, худий і з негустою зачіскою. Коли так, то й інші всі будуть схожими на “варіації” себе, з моєї дійсності?
Коли так, то чи буде мені цікаво?
– Доброго ранку, – відразу показую, що мене добре виховали. А що? Чемною треба бути завжди.
– Доброго. Пане Поле, ви вже відправили нашого студента, правильно? – точно не мені.
– Так точно, пане Айдблу. Ось, оформлюю нашу гостю, занесу данні до реєстра, зроблю кілька відміток… Ну, ви ж маєте розуміти.
Цікаво. А яким чином ви працюєте з базою, коли не маєте комп’ютерів? Навіть планшетів. То ж скільки ви паперу використовуєте, реєстр має бути не в одну кімнату розміром!
Що це? Просто скельце, розміром зі смарт п’яти з половиною дюймовый… О, воно щось показує. Рідкокристалічні технології? Не тільки екран, а вся електроніка, ще й акамулятор – круто!
Ех, я ж не знаю пароля…
Соти взагалі нема – дивно. Обидві сімки, мов “мертві”. То яким чином він працює з базою? Невідома нам технологія бездротової передачі, точно. Зрозуміло, якими знаннями обмінюватимуться кафедри, факультети, вузи.
Тоді почитаю…
– Все, вільні, – заледве діставши свою читалку, чую працівника кордона. Коли встиг?
Всі ж знають, як не швидко ви працюєте з інформацією!
– Раджу вам, панно, бути обережнішою з судженнями.
Гм? Хіба я щось казала?
– Ходімо, дорогою до університета поясню основи.
Дивно: чому автівки, наче початку нашого минулого сторіччя? На асфальт покриття тротуарів і доріг не схоже; чутно голосні пісні птахів, шум вітра, голоси компашки по той бік проспекта. Найголовніше – де дроти ліній електропередач?! Як працю все?
Все точно таке ж. А чогось, наче, не вистачає.
– Прошу, сідайте. – Вау! Краса! Не наважувалася, на виставках, навіть дихнути на подібні ретро-витвори, тепер ледь не змушують, тому… Всередині вона не гірша! Шкіра, дерев’яна панель показників – обожнюю! – Дорогою я розкажу вам основи.
Отже. Світ точно такий же, як і мій рідний – той же Всесвіт, ті ж закони фізики-хімії-математики, ті ж істоти, ті ж люди. Тільки, цивілізація вирішила піти іншим шляхом розвитку. Якщо ми, моє людство, вирішили “впертися” в технології для покращення себе та свого життя, то люди цього виміру покращували свої дух, віру, розум тощо. Вони зрозуміли, що все навколо є інформацією, втілена в різних формах, видах, способах. Вона має свою енергію, яку можна скерувати в будь-якому напрямку, задля будь-яких цілей. Схоже на електрику, ага. Тільки добувати її не треба, бо вона є всюди, оперувати нею може хто-завгодно, були б знання з бажанням. От, наприклад, авто, що везе нас, працює на енергії, добутій зі знань про переміщення, механіку обертань циліндрів, що приводять у рух поршні, які рухають… Тобто, працює, бо кермувальник знає, що й як працює.
Магія телекінезу, холєра! От, вже голова болить від отриманої… А що тепер з нею робити? Чи можна отримані данні конвертувати, наприклад, в “живлення” для мого планшета? Бо не вистачить заряда його батареї до… Стоп, а на скільки часу мене сюди заперли?