Ява перша

Морро був старанним учнем. Гарним учнем. Він прокидався засвіта, тренувався допізна. Був терпимий до інших і строгий до себе. Уважний до навчання – він слухався кожного слова свого сенсея у своєму довгому шляху становлення справжнім ніндзя.

Гаразд, щоб вже не брехати – майже кожного. Та все ще переважної більшості! І це бодай би щось, та й значило.

Можливо, звісно, не зовсім такої вже і переважної … Але ну… Всіх тих слів, що були важливими? Тих, що стосувалося техніки бою і тренувань. Ну і загалом усього того, що робило його сильнішим. Отут без виключень. Дисципліна… Ну. Успіхи були. В тому, що Ву не застукав жодного його порушення? Абсолютні.

От чи міг би хтось інший настільки безшумно тікати з храму, як Морро? Ні! Настільки майстерно маскувати свою відсутність? (о, він був спеціалістом) Протягувати до власної кімнати всякий крам, чесно позичений на невизначений строк, і ховати його так, щоб ніхто не знайшов? Морро міг заклястися – ніхто не міг зрівнятися з ним.

І в кінці кінців… він був справді гарним учнем. Чесним (коли це мало сенс) і безкорисливим. Без перебільшень. Він заслуговував на щось хороше і для себе!

Тож зараз, під покровом моторошної ночі, пересвідчившись що жоден промінь тьмяного світла не виходить за межі кімнати… Морро діставав свій скарб. У нього було все продумано. На жодну секунду, не відволікатися… Відчувати простір довкола себе, бути в гармонії зі світом і його потоками… Своєю стихією. Готовий задути мерехтливе сяйво в будь-яку мить і прикинутись сплячим, обкутаний у ковдрі зазделегідь продуманим чином. Особливим чином. Спеціально так, щоб нічого не було видно. Нічого не помітно…

Він був готовий. Зосереджений. Так, як його вчив сенсей. Але це було його особливе тренування.

— Вау…

І все ж, хлопчина не втримав тихого захоплення від власного ж відображення. Нахилився до дзеркала, аби роздивитися ближче свою роботу. Провів пальцями так обережно, як тільки міг, аби випадково не пошкодити, не розмазати. Він виглядав просто прекрасно .

Звісно, він завжди виглядав чудово. Навіть круто, він би сказав. Неймовірно. Але прямо зараз? Морро не міг би пишатися собою ще більше, ніж зараз, напевно ніколи в житті. Ну і хто сказав, що макіяж для дівчаток? Прямо зараз він перевершив кожну з них!

Хлопчина тихо засміявся собі під ніс. Взагалі. Взагалі. Він не те щоб фанат такого роду речей. Ба більше – щиро вважав, що більшість косметики це злочин проти стилю і людства. І не тільки косметики це стосувалося насправді, та якщо вже починати про неї говорити… Гаразд, тут йому є багато чого сказати.

По-перше, 99% сучасного тренду – повне сміття. Весь цей жах, який обговорюють дівчата у своїх модних журналах? Фу. А непорозуміння на обличчях місцевих “зірок”? Морро нудить від одного погляду. Чесно, це має вважатися тяжким злочином проти людства. Проти нього особисто. Єдині, кому він доручив би право тримати в своїх руках туш та підводку – сам Морро особисто і звісно ж Вейс Джаґер. Весь склад “Маршу темряви” звісно рахувався разом з ним і очевидно ще пара гуртів, які Морро особисто поважав. Але інші? Фу!

По-друге – диктатура чорних підводок в їхньому районі має бути припинена! Ні, звісно, Морро поважав чорне і поважав класику, але вона ж не має витісняти безмежний потенціял творчого підходу! По-третє – рум’яна. Спалити їх всіх. Абсолютно непотрібна річ. А по-четверте…

В-ш-ш-ш.

Беззвучний потік вітру пройшовся по його кімнаті і тільки за мить після того, як його обличчя і тіло накрило ковдрою, десь вдалині почулися повільні та виважені кроки.

Заспокоїти дихання… Заспокоїти серце. І заспокоїти розум. Лише тоді-

Скрип.

Хлопчина не рухався, розслабивши кожну кінцівку, кожен м’яз. Лише повільний вдих і повільний видих.

— Морро? Ти вже спиш? – чується голос сенсея Ву.

“Так. Сплю” – подумки відповідає Морро, – “А тепер іди. Тут нема на що дивитися”.

Тиша тримається в кімнаті ще певний час.

— Морро?

Хлопчина не рухається. Чого сенсей взагалі вирішив сюди зайти? Повільні кроки чулися все ближче.

— Морро.

Тепер вже сенсей стоїть прямо над ним. Морро відчуває на собі його осудливий погляд і світло від невеликого ліхтаря. Та все ж, не поворухнувся.

— Я знаю, що ти не спиш.

Ні. Ні-ні-ні. Морро дуже, дуже глибоко заснув і він нічого не чує. Він був старанним учнем і виконав усі вправи, і окрім цього він також був дуже слухняним учнем і рано ліг спати. Саме так. Саме так і було. Тепер він солодко спить і взагалі нічого не чує. Особоливо не чує втомленого зітхання свого майстра, його нерозбірливого бурмотіння і шелесту власної ж ковдри, коли та підіймається за легким рухом посоха сенсея Ву. Йой!

— Не спиш.

— Сенсею!

Морро щулився від світла ліхтаря, ніяково опускаючи очі. Довкола нього лежали його скарби – підводка “Мор”, майже використана авторська палетка маршу смерті(він цінував її найбільше) і нова туш якогось невідомого йому бренду, взята чисто на заміну старій еверфлоу. І так, він досі ображений, що її вилучили з продажів в єдиному місцевому магазині, де та ще донедавна продавалась. Навіть у цій ситуації Морро не міг перестати думати про те, що якщо і є щось гірше, ніж попастися перед сенсеєм з краденою косметикою – це попастися перед сенсеєм з краденою косметикою яка була навіть того не гідна.

Сенсей протяжно зітхнув. Морро, не піднімаючи очей, перебирав пальцями. А Ву все ще мовчав.

— Ти злишся на мене, – нарешті тихо пробурмотів Морро. Щось середнє між питанням і ствердженням, сказане тільки тому що тиша між ними відчувалася гірше ніж будь-які крики яких той наслухався ще за часи свого сиротинства.

Сенсей Ву знову зітхнув.

— А є за що на тебе злитися?

Докір. Морро прекрасно чує його. Очікування. Він також його чує. І як слухняний і справді старанний учень, що поважає свого вчителя, Морро відповідає.

— Ніндзя… Ніндзя не крадуть косметику з магазинів.

— Тож ти це розумієш.

Він справді розумів.

Хто б що там не казав, а він не був якимось дурнем чи нечесним покидьком, котрий просто так бере чуже, або вчиняє погано бо так хоче і вважає, що має на те право. Зовсім ні.

Морро свого роду подобалась чесність. Її було мало в його житті – тому напевно і подобалась так сильно. Морро взагалі так-то подобалися ідеали ніндзя, з яких би іще причин він хотів би стати одним з них? Подобалося захищати слабких, подобалось добро і ідея чинити правильно. Рятувати і допомагати людям. Не всім людям, але добрим людям? Допомагати добрим людям йому здавалось правильним. І він справді-справді все це робив. Жорстокість світу не раз обпікала його, тож Морро справді знав ціну доброти і що вона по суті своїй є безцінною. Саме тому він так старанно дотримувався вчень сенсея. Саме тому він був таким гарним учнем. І він докладає усіх зусиль аби продовжувати ним бути. Аби виправдовувати віру в найкраще свого учителя. Аби виправдовувати цю віру в нього.

Просто. Це інше. Це складно. Це важливо.

Просто Морро так довго нічого не мав і можливо ще так довго нічого не матиме, допоки не стане тим чесним ніндзя, яким так хоче стати і зможе дозволити собі речі, які ніколи не міг собі дозволити. І він був справді гарним і слухняним учнем весь цей час. Він пообіцяв пізніше повернути кошти, коли вони в нього будуть (про що чесно лишив записку) і він веде блокнотик скільки винен, не забуваючи про цю обіцянку. І він справді планує її дотриматися! Коли виросте. Коли матиме власні гроші. Але це… Це видавалося таким… далеким. Хіба він не заслуговує на щось хороше вже зараз? Коли він так старається?

Морро опускає очі ще нижче. Його руки видаються йому доволі цікавими. Цікавішими ніж розчарований погляд його учителя, принаймні. Сенсей терпляче повторює:

— Тож ти розумієш, що вчинив неправильно? Морро.

— Розумію…

Ця розмова була складна. Сенсей Ву говорив цим своїм тихим і спокійним тоном, ніби чогось від нього очікував і Морро справді не розумів чого саме. Чи має він вибачитися? Повернути все назад? Виконати якісь додаткові вправи аби засвоїти урок. Отримати покарання за неслух’яність? Сенсей здається нічого з цього не вимагав але все ще чогось очікував. Чогось, чого Морро не міг зрозуміти. Чогось, чого він не міг дати.

З цікавості він підняв очі на сенсея. Той просто дивився на нього. Стомлено. Без злості. Морро все ще не розумів.

— …вибачте?

— Не переді мною тобі потрібно вибачатися, – одразу ж відповів сенсей Ву. Морро уважно вслухався у його слова. Розгублено провів очима. Сенсей виглядав сонним, його тон чувся… терплячим? нейтральним? Ну він точно не був на нього дуже злий. Хоча Морро навіть і не міг згадати чи злився Ву хоча б на щось серйозно. А може він просто цього не показував. Він не знав насправді.

— Я… я поверну все завтра, – і Морро дуже сподівався що його голос не звучить плаксиво. Бо від самої думки про це йому справді хотілося плакати. Чого він звісно робити не буде, бо це тупо якось – плакати через косметику. Йому важко було уявити щоб Вейс Джаґер плакав через свою, зокрема через те, наскільки абсурдно це звучало.

Ву здивовано вигнув брову.

— Хіба?

Морро кивнув.

— І нащо ж пані Джейн вже використаний товар? Можеш сказати?

Морро не міг.

— І ти ж все одно не збирався цього робити, якби я сьогодні тебе не спіймав?

Морро не відповів.

І Ву знову зітхнув. Він присів поряд і ще трошки почекав у тиші.

— Морро. Я прийшов сюди не щоб сварити тебе за крадіжку, – він потягнувся за чимось під своїм гі. Невеличкий стос паперів. З одного погляду Морро впізнав свій ще трохи кривуватий почерк (він правда старається бути кращим але це так складно) і тут же соромливо відвернувся. Гаразд, тепер хоча б зрозуміло, що Ву запідозрив негаразд не через кульгавість техніки приховування Морро. Це навіть трохи заспокоювало.

— Аби зізнатись у скоєному треба мати певну сміливість, та думаю ти сам розумієш, що жодне зізнання не здатне перекрити шкоди повністю, правда? – голос Ву звучав з притаманним йому вчительським розумінням та строгістю.

— Я не маю чим заплатити. І… я пообіцяв віддати пізніше. І я справді віддав би. Пізніше, – він намагається.

Ву заперезно похитав головою.

—  Та пані Джейн має проблеми з магазином вже зараз. Кому стане краще, якщо їй доведеться його взагалі закрити і піти? Кому тоді збиратимешся повертати?

Морро здригнувся.

— Вона зачиняється?

— Хто знає, – Ву знизав плечима, – важко тримати бізнес, коли товар крадуть, а не купують.

Це було несправедливо. Це було дуже-дуже несправедливо. Ні. Чому саме її магазин? Ву і Морро спускалися до містечка під горою не так вже часто і там було не те щоб багато усього. Далеко не всі косметичні крамниці віддавали потрібну шану тому, що продавали, тож чому закриватися має саме та, котра розуміла важливість стилю та гідності? Морро міг не любити весь асортимент повністю, можливо не зовсім погоджувався з музикою чи оформленням, чи ще чимось але ретельність підбору? Екологічність? Повна відсутність брендів з тестами на тваринах? Постери з Маршом Смерті? Один з небагатьох магазинів, що РОЗУМІВ і саме він закривається?

Тепер коли він про це думав – розумніше було б вкрасти гроші. Складніше звісно тоді було б із частиною “повертання”… Але він би щось придумав.

— Я… Тоді я заплачу найближчим часом.

Ву тихо засміявся.

— І чиїми ж грошима на цей раз?

…

Морро не подобалося швидкість з якою Ву його розкусив. Кажуть, ніколи не недооцінюй мудрість справжнього сенсея…

— Я… щось придумаю. Я не крастиму цей раз! Слово ніндзя.

Він звісно не мав жодного уявлення як… Але щось обов’язково придумає. Звісно навчання в монастирі займає майже весь час, а спускатися з гори щоб знайти підробіток займатиме ще більше, та якщо він меньше спатиме і навчиться керувати вітром так, аби літати…

Зітхання Ву викинуло Морро з напруженого процесу думання.

— Морро. Я бачу тобі дещо важко пристосуватися до життя не на вулиці і я дуже хочу, щоб ти зрозумів мене правильно. Я не засуджую тебе за те, що ти зробив. Розчарований, що не зміг правильно навчити тебе? Це вже ближче до правди. Тому і намагаюся зараз виправити цей обов’язок перед тобою. І тобі теж потрібно дещо виправити перед деким.

Невелика пауза застигла між ними.

— Деким, хто не я, – додав Ву тихше, нахилившись.

— Я… Розумію.

Ву уважно подивився на нього. Кивнув. Підвівся.

— Я був здивований почувши від пані Джейн про якусь крадійку туші та підводок з дивовижно вибагливим смаком, що залишає їй листи. Більше був здивований зрозумівши, що здається знаю, хто за цим стоїть. Вона теж здивувалася, коли я зголосився частково покрити її втрати, – він перевів очі на Морро, тихо хихикнув і додав: – Ти бачу теж здивований, хоч і ще не зовсім зрозумів чому. Підскажеш?

Морро знадобилося декілька митей щоб зібратися з думками.

— Ви.. заплатили за мене? – хоч як він крутив всю цю ситуацію у себе в голові, та повністю зрозуміти не міг.

Ву в той час йому кивнув.

— Не повністю, але так.

— Чому?

Ву знизав плечима.

— Не вистачило на повну суму.

Напевно в цьому моменті Морро загубився остаточно. Бо ну. В сенсі. Це воно? Це єдина причина? Чи може Ву просто вирішив додатково познущатися над ним, роблячи вигляд ніби не розуміє? І гей, що за частина з вибагливою крадійкою? Морро не вибагливий! І не крадійка якась там взагалі… Стоп. Невже Джейн подумала, що він – це якесь розбещене дівчисько? Це… Це просто соромно. Він же завжди намагався обирати щось не надто дороге і не надто часто, навіть якщо дуже хотілося… Палетка маршу смерті це ЄДИНЕ ВИКЛЮЧЕННЯ і це було на його день народження?

— Сенсею! Я ж не про те! – всередині він мав стільки всього сказати, просто… Просто… Просто сказати це все було так важко!

— Гм? А про що ж тоді? – здається Ву не розумів. Морро сам важко розумів що саме він мав на увазі, бо… Це все відчувалося так… заплутано?

— Чому ви взагалі вирішили заплатити за мене? Не те щоб ви були зобов’язані і… це був мій борг. Моя відповідальність.

Це звучало не зовсім правильно але це було краще на що він здатний.

— Ти ще малий, Морро. І ти не зовсім правий. Все ж це і моя відповідальність, бо я відповідальний за тебе. Ти ж мій учень, пам’ятаєш? – Морро кивнув. Ву, побачивши його німу відповідь, продовжив: – А тепер лягай спати. Хоча… спочатку краще піди вмийся. І більше не вибачайся переді мною, коли ці вибачення потрібно казати не мені. Розумієш?

Морро насправді не зовсім розумів. Але він кивнув ще раз.

— Я… піду завтра до пані Джейн. Вибачуся і… і запитаю як я можу виправити свою провину перед нею.

Тепер вже Ву кивнув. Він виглядав задоволений його відповіддю.

— Тренування завтра буде вечірнім. З четвертої. Якщо Джейн буде щось потрібне, чого ти не матимеш – скажеш мені. Не знаю чи варто це казати так окремо, але постарайся більше не красти, добре?

— Так сенсею, – Морро вклонився і вибіг до ванної. Він все ще не зовсім відчував світ довкола себе, та  холодна вода додавала якої-не-якої ясності. Сенсей справді не сварив його і не злився і це виглядало настільки дивно, що майже неправильно. Хоча яким би спантеличений Морро не був цією ситуацією, він був радий, що це не розізлило сенсея. Він не хотів би його розчарувати…

Нова туш, була справді якісною (хоч і не еверфлоу) і не змивалася так просто. Це було приємно зрозуміти. Хоч і не зовсім приємно відмивати… Вечірня тиша монастирю була також приємною, хоч і трошки ніяковою в моменти, коли відступала під тихою ходою Ву. Морро ловив себе на думці, що постійно очікує чогось гіршого, ніби вся ця приємність – лише прикриття перед новим ударом, який він ще не міг розпізнати. Він подивився на себе у дзеркало. Не настільки добре як хотілося б… Але нічого неможливого для справжнього Майстра Вітру.

Він продовжував прислухатись, та здавалося сенсей просто повернувся до себе в кімнату і медитує. Спокійно. Надто спокійно. Ще раз після вмивання поглянувши на своє лице, він покрутився перед дзеркалом. Ну. Непогано.

Повернувся до себе в кімнату, підібрав усе з підлоги і надійно заховав до іншого краму у все тому самому надійному місці за шафою. Зловив себе на думці, а чи є сенс ховати і далі? Та не встигнувши прийти до якоїсь конкретної відповіді у своїй голові, зрозумів, що вже заховав. Подумати про це можна буде вранці.

Морро ліг у ліжко. Задумався. Перевернувся. Чи буде злитися на нього пані Джейн, коли він прийде перед нею вибачатися? Враховуючи що вона вже вважала його якимось розбещеним дівчиськом… Напевно злитиметься. Він перевернувся ще раз. Ні, це справді звучало логічно. Звісно для нього спочатку було логічно, що майстер Ву злитиметься на нього, і саме тому він ретельно все ховав. Але Ву був добрим і Ву був його вчителем, тож Ву не злився? Він ще не зовсім розумів, але здавалося так. Морро не знав Джейн і не знав, чи вона добра. Він їй зовсім чужий і вона йому – чужа. Тож якщо і злитиметься, то що йому з того?

Думати в такому ключі було неприємно. Він знову перевернувся, та думки в його голові нікуди не проходили. Можливо, він би не хотів щоб вона на нього злилася. Звісно, він все розуміє і насправді йому не було багато діла, коли на нього злилися люди (чи не вперше), та пані Джейн… Здається вона була класною. Якби ні, чи тримала б тоді у себе у магазині постери Маршу Смерті?

Ворочаючись у себе в ліжку він продовжував ламати собі голову. За вікном було темно. Сон не йшов. Час здавалося і зовсім зупинився – знадвору було ні звуку.

“Хоч би час і правда зупинився… Я чув були колись майстри стихії часу… Це так дивно… Управляти часом як стихією… Як вітром… Цікаво, чи могли вони його спинити повністю?” – ліниво думав він, – “ Ммм… Напевно могли. Я ж вітер можу спинити…”

Тиша огортала його як ковдра. Морро здригнувся, ніби хотівши її з себе скинути, та скинути вдалося тільки справжню ковдру. Без неї було холодно. Він знову накрився.

“Цікаво, де вони зараз? Ву не розказував про них…”

Він думав про цих майстрів часу, про те, коли вони були, коли встигли побувати і де можуть бути зараз… Якщо для них “зараз” взагалі існує. Чи може тільки “зараз” для них і існує взагалі? Ні майбутнього, ні минулого… Звучало дивно.

Думав про новий альбом Маршу Смерті і якби він був майстром часу, він би точно відправився в майбутнє щоб його почути. Думав про пані Джейн і про те, що вона скоріш за все його ненавидить. Та ні, стовідсотково ненавидить. Морро он себе теж би ненавидів… Тим паче за крадіжку.

Вейс Джаґер часто співав про те, що ненавидить себе і казав про це в інтерв’ю, і що велика любов фанатів допомагає йому з цим справлятися. Ну. Він так каже принаймні. Казати ж можна що завгодно, а як воно насправді? Ніхто не знав. Ніхто окрім самого Вейса. Може він просто каже так, щоб за нього не переймалися зайвий раз… Морро так би і казав напевно на його місці… Але він не Вейс Джаґер, він просто його фанат. Багато фанатів на концертах казали Джаґеру, що розуміють його, і теж іноді ненавидять себе, та його музика допомагає вже їм справлятися… І це так дивно. Морро ніколи не був на їхніх концертах. Але хотів би там бути і хотів би сказати… Напевно хотів би сказати те саме, але це якось неориґінально і тупо. Тому він сказав би щось ориґінальне. Просто ще не придумав що саме. Точно не тупе.

Хоча може і тупе, бо думки у нього в голові реально тупі, і іноді він не до кінця розуміє їхню тупість, поки не почне їх крутити по колу, що він робить у дуже неприємні та виснажливі ночі, коли постійно ворочається у постілі не в змозі заснути. Як зараз. І це так тупо. Це навіть бісить. Морро зараз справді ненавидить себе. І він не думає, що справляється.

Напевно саме тому він просто якийсь там Морро, а не Вейс Джаґер. І навіть не майстер часу, а просто майстер вітру… Це все звучало так паршиво…

Він перевернувся. А потім перевернувся ще раз. І ще раз. Видихнув.

Він сподівається, коли пані Джейн почне кричати на нього, то в магазині гратиме Disappear… Це… Це була його улюблена пісня…

Ну і. Це було б символічно чи що.

Прямо зараз він все одно не хотів нічого іншого ніж просто щезнути. І він знає, що до завтра це почуття не зміниться.