Ласкаво просимо в Ту-Лейкс, населення – 3 507 люд. (Частина 1)

Заїжджаючи все глибше і глибше в штат Мен, Дейв Депеш, молодий хлопець двадцяти восьми років їхав в глухе, але дуже успішне містечко. Воно називалось Ту-Лейкс, яке знаходилось на півночі штату, оточене лісами та озерами. Місяць тому він закінчив інтернатуру як лікар-хірург, та в його рідному місті – Остіні, яке знаходилось в самому серці Техасу, було робити нічого, як і на всьому півдні США. Надто висока конкуренція для такого молодого спеціаліста як він, тож довелося відправитись в довгу мандрівку на північ.

Літо видалось цього року спекотне. Машина Дейва, “ауді-80” розпеклась так, що на ній можна було розплавити віск. А це тільки був початок літа – 1 червня 1982 року. На дворі було близько 32 градусів Цельсія, а капот розігрівся до 71. Дейв потів наче той був в бані. Кондиціонер не рятував, і Депеш, в розчаруванні від німецької автопромисловості стирав зі свого всіяного маленькими шрамами, але все ще красивого лиця піт. Синє волосся, яке сягало його плечей він защепив обручем, на якому були вручну намальовані пацифіки всіма кольорами веселки. Чорна сорочка “гавайка” спотіла так, що піт з неї можна було викрутити. Так само всі спітнілі були протерті сині джинси з дірками на колінах. Дейв їх думав викинути, та зараз вони в моді – рокери і панки від них текли, а бути в моді він хотів. Єдине, що видавало в ньому техасця це потерті ковбойські чоботи-ропери зі зношеними на них принтом прапору США.

Стало легше, коли він заїхав в ліс. Хвойний ліс та різкий вітер який подув зі сходу внесли в кабіну Дейва свіжість і запах хвої.

– Ніштяк, – похитав головою Дейв і з припливом енергії він ввімкнув радіо, з якої потекла “Call Me the Breeze”. – От тепер взагалі відпад!

Дейв звернув вправо на трасу 204 біля містечка Джекман. Тепер він їхав прямо до Ту-Лейкс. Рік тому в цьому містечку побудували нову лікарню, яка забезпечує весь округ Блеквуд та його селища. Персоналу в лікарні було все ще мало, тож лікарня ім. Вільяма Пеппера згрібала всіх тільки-но закінчили інтернатуру молодих спеціалістів, лиш би ті працювали. Це була золота жила для Дейва: як тільки він дізнався про таку пропозицію він відіслав свою анкету  в Ту-Лейкс і через декілька днів до нього подзвонили та сказали, що вони готові його прийняти та  чекають з нетерпінням його прибуття. Умови були чудові: лікарня готова зняти йому одноповерховий будиночок в місті на цілий рік, допоки Дейв не встане на ноги і не зможе купити якусь квартиру або будинок, безплатне харчування в їхній столовій та особливий номерний знак на його авто.

Що може бути краще?

——-

Через хвилин десять, за двадцять кілометрів до пункту призначення, Дейва зупинив пост патрульної поліції. Дейв з’їхав на бік, за десять метрів від машини поліції, і до “ауді” підійшов огрядний з вусами-олівцями чоловік за п’ятдесят.

– Щось не так, пане офіцере? – Спитав Дейв, дивлячись прямо на офіцера поліції в великому капелюсі, схожому на ті, що носили рейнджери в Канаді, але та була кольору хакі. А ще на його робочій сорочці була здоровенна пляма від майонезу.

– Доброго дня, – привітався офіцер, – я офіцер поліції міста Ту-Лейкс Медлок. Дозвольте… – офіцер внюхав з кабіни Девіда те дике амбре з поту, яке той тягнув через пів країни. – Чорт забирай, хлопчику, скільки ти не мився?!

– Від самого Остіну, пане офіцер, – незворушно відповів Дейв, який сам розумів, що їхати з Техасу і ні разу не заїхати в мотель, щоб змити з себе шар поту, було не дуже розумною ідеєю як для випускника університету.

– Аж з Техасу? – Округлив очі рік, розглядаючи хлопця. – Відколи в Техасі заборонили мило і заставили всіх митись мертвими щурами?

– Відтоді, як на останніх виборах перемогли республіканці.

Медлок розсміявся.

– Чорт забирай, а ти дотепний, хлопче. Називай мене надалі просто Ріком.

Медлок протягнув до Депеша руку. Дейв її пожав.

– Я, туво, маю перевірити твою тачку. Вибач, хлопче, так треба, не я придумав цей протокол.

– Що трапилось? Я нічого не везу, окрім своїх манаток.

– За декілька миль від нас порішили чувака з Бостону, – тихо сказав Рік, зігнувшись до Дейва. – Голову перетворили в кашу, а біля трупа дві машини. Одна його – “б’юїк”, а другий – “бентлі”, який до того ще й викрали з Портленду.

– Чорт…

– Але я того тобі не казав, зрозумів?

– Зрозумів, – похитав головою Дейв. – Рот на замках, а ключі викинув в чагарі.

Дейв неквапливо вийшов з машини та показав свій паспорт та водійські права. Рік швидко їх оглянув та вернув їх в руки хлопця.

– Все ок, Дейве. З якої причини вирішив приїхати в наше містечко?

– Мені запропонували тут роботу, офі… Рік. Я тільки-но закінчив інтернатуру як хірург, а на півдні день з днем не найдеш роботу. Тож треба було переїхати.

– Будеш робити в лікарні Пеппера?

– Угу.

– А я то думаю, звідки в цьому місці стільки молоді з західного берега і півдня. Там настільки важко найти роботу в лікарні?

– Хіба що ти підеш туди як прибиральник, а я потратив стільки часу не заради того, щоб піти як мийник підлоги.

– Розумію, – кивнув Рік, повільно оглядаючи “ауді”, – моя донечка сама закінчила рік тому навчання в університеті Ороно. Рік пропрацювала в забігайлівці там же, поки не змогла знайти роботу викладача англійської та французької в Ореґоні. В Ореґоні, чорт забирай! Це ж другий кінець країни! Я вже боюсь за свого сина, той тільки-но закінчує навчання в “стемі”, а всі заводи на  північному заході і на східному березі закриваються. Чув про “Іржавий пояс”?

– А хто не чув? Детройт це одна велика трагедія.

– Ніде молоді зараз не солодко, щоб знайти толкову роботу де тобі не будуть платити одним хот-доґом та літром коли треба перетнути країну. Я хочу, щоб Рейган хоч щось з цим зробив. Та й весь Мен цього хоче, не дарма ж штат весь почервонів.

Далі обшук тривав в тиші. Офіцер Медлок ліниво обшукував автівку, а коли все закінчилось, той сказав:

– Все чисто, ковбою. До речі, красивий “німець”. Гарно економить пальне?

– Еге, – відповів Дейв, стукнувши чоботом по покришці. – Батько мене вмовив його купити. Ніби він знав, що ціна на бензин злетить до небес.

– Піщані ніґери всім нам насолили, а твій батько – розумаха. В мене самого були два маслкари “понтіак”, я їх продав коли в 78-му ціна на пальне вдруге пробила стелю. – Рік тяжко видихнув. – Довелось купити на ці гроші дві “тойоти короли”. Пародії на автівки, зате не жеруть пальне.

– То, я можу вже їхати? – Спитався Дейв, тримаючись за дверцята своєї машини.

– Авжеж! – Доброзичливо відповів Рік, поплескавши хлопця по плечу. – Ласкаво прошу в Ту-Лейкс! Якщо захочеш зі мною потеребити про місто – їдь в “Смачненький Сміті” – то придорожній ресторан, де ми з хлопцями з поліцейської дільниці їмо в обід кожен день, все розкажу що цікавить.

– Обов’язково заїду, – з посмішкою відповів Дейв, який вже сидів в автівці та заводив двигун.

Через хвилину хлопця з його “ауді” вже не було видно за густим лісом. У Дейва з’явився в цьому містечку новий друг.