Глава 1

Глава 1. Парадокс

Ви колись задумувались, що таке магія? Як вона працює? Звідки береться? І кожен дасть на ці питання різні відповіді. Бо магія для кожного складається з різних речей. Для когось — це шаманські танці й пісні, для інших — формули з рівноцінним обміном, а для когось — просто зусилля волі: захочеш — і отримаєш те, чого прагнеш. Для мене ж магія — це те, як я без підготовки зумів скласти клятий іспит!

[Думки] — Хм… щось я занадто заглибився в роздуми. Де це я?

Я озираюся й розумію, що зайшов бозна-куди.

[Думки] — Я тут жодного разу не був, треба повернутись тим шляхом, яким прийшов.

Але, не пройшовши й трьохсот метрів, мене оточили гопники.

[Гопник 1] — Ей, пацан, телефончик є? Мені потрібно подзвонити.

А інший підходить і кладе мені руку на плече.

[Гопник 2] — А гроші? Не бійся, я, звісно ж, поверну.

[Думки] — Та поверне він… Не вірю! Але доведеться віддати — здоров’я дорожче.

[Я] — Во-о-от, т-тримайте…

Я простягаю їм свій мобільний і гаманець.

[Гопник 1] — Молодець, дружбане. Все, йди по-хорошому.

Щойно ці слова прозвучали, я швидким кроком попрямував додому.
Вдома я дістав коробку зі шафи й взяв свій старий телефон.

[Думки] — Потрібно звернутися в поліцію… Хм, Алекс щось надіслав.

Повідомлення від Алекса:
Привіт, Макс! Дивись, що знайшов!

Я дивлюсь на посилання й читаю далі.
Це — магічна схема для оволодіння магією!!!

Я закочую очі.

[Думки] — Знову він знаходить «той самий магічний ритуал», і цього разу він «точно» спрацює… Добре, що цього разу…

Я переходжу за посиланням.

[Думки] — Цікаво… домен сайту називається «Парадокс». А ось і та сама стаття… Ага: спочатку начертити коло, розтовкти спеціальні трави…
Проговорити слова ритуалу… Що це за какофонія?!
Так, що тут ще є?
Я гортаю сторінки цього сайту, і моє око чіпляється за рядок: «Попадання в інший світ».

[Я] — Так-так-так, що тут у нас?

Я починаю вчитуватися в рядки й розумію, що це якась несенітниця.

[Думки] — Ха-ха-ха, напевно, на таке міг повестися тільки Алекс. Добре, треба ще домашку доробити.

Увечері тиха мелодія дзвінка відволікає мене від написання свого фанфіку. Я підходжу до домофону й беру трубку.

[Я] — Алло?
[Алекс] — Привіт, це я.
[Я] — О, привіт! Чого прийшов?
[Алекс] — Відкрий, я все скажу в тебе.
[Я] — Зараз.

Я натискаю кнопку й чекаю, поки Алекс підніметься на мій поверх.

[Алекс] — Привіт, давно не бачились!
Алекс простягає мені руку, і я з хлопком тисну її.

[Я] — Так усе-таки чого прийшов і без попередження?
[Алекс] — Ти прочитав те, що я тобі скинув?
[Я] — Не ввічливо відповідати питанням на питання… Але так, я прочитав.
[Алекс] — Так ось! Ми йдемо його проводити!
[Я] — Ееее, ні. Мені лінь…
[Алекс] — Без відмовок! І до речі, пам’ятаєш, що ти мені обіцяв виконати будь-яку послугу? Ось це вона!
[Я] — Н-ну добре… Так усе-таки куди ми підемо?
[Алекс] — Хе-хе! Я знаю одне місце, але туди довго їхати.
[Я] — Ех, напевно, дарма я погодився…

Через дві години ми приїхали до лісочка, а ще за тридцять хвилин дійшли до галявини з озером. Мене зразу ніби примагнітила ця краса й симетрія. Рівна гладь води — ніби розтоплене дзеркало, що впало з небес, легкий весняний вітерець і спів пташенят.
Я оглядаю цю полянку й захоплююся красою.

[Я] — Вау! Тут і справді красиво… навіть чарівно!
[Алекс] — Я ж казав!

Алекс надувається від гордості — він завжди любить бути правим. Кришталево чиста вода й не заросла місцевість… Можливо, хтось доглядає за цим місцем?

Поки я захоплювався красою місцевості, Алекс уже почав щось креслити. Сам круг виглядав як перетинаючісь три кола, вписані в квадрат.

[Я] — Ти справді віриш у це?
[Алекс] — Звісно! Коментарі на тому сайті кажуть, що там тільки реальні ритуали.
[Я] — Щось не віриться…

Я спостерігав, як Алекс проводить свої ритуали, і після їх завершення запитую:

[Я] — Ну? Відчуваєш щось нове?

Алекс прикриває очі й напружується — навіть крапельки поту виступили на лобі.

[Алекс] — Поки що ні… Але там сказано, що може подіяти не миттєво…
[Я] — Добре, поїхали додому.
[Алекс] — Добре… А ти? Ти не хочеш провести якийсь ритуал?
[Я] — Якщо чесно — не дуже…
[Алекс] — Ну давааай!..
[Я] — Еххх… добре, але тільки один!

Я показую один палець, підкріплюючи свої слова.

[Алекс] — Який ритуал проведемо?
[Я] — Хмм… давай «попаданчество».
[Алекс] — Ооо! Я тебе просто читаю, як відкриту книгу.

Алекс дістає потрібні матеріали. Я піднімаю брову в питальному жесті.

[Алекс] — Я хотів провести обидва… але якщо ти хочеш — поступлюся тобі.

Я закочую очі — і все ж ми проводимо ритуал.

[Я] — Ну, я ще тут — а це значить, що ці ритуали фальшивка!
[Алекс] — Головне — вірити! Це найголовніше в магії.
[Я] — Добре, пора вже додому — скоро стемніє.

Коли ми відійшли на добрі 400 метрів, один із кругів загорівся фіолетово-темною енергією.

Сідаючи в електричку, я меланхолічно дивлюсь у вікно, спостерігаючи за краєвидом і людьми, що йдуть по домівках. Проїжджаючи одну зі станцій, у відображенні я побачив темну фігуру, що стоїть за мною. Ця фігура ніби оточена тьмою, а очі — ніби провали в безодню…
Я різко розвертаюся — та нікого не бачу. Ще раз глянувши у відображення — теж нікого.

[Думки] — Напевно, привиділося…

Мурашки пробігають по моїй спині.

Уже доходячи додому, я переходжу міст. Старий, із трохи іржавими перилами десь мені по пояс.
Вже стемніло, і почав накрапати дощ.
Блиск далеких фар привертає мою увагу.
Обернувшись, я бачу легковушку, що мчить просто на мене. Я роблю крок назад — і вона встигає вирулити, уникаючи зіткнення. Але я підковзуюся й втрачаю рівновагу. Я спираюсь на перила, але через проржавілий метал вони ламаються під моєю вагою — і я лечу головою вниз з висоти чотирьох поверхів.

На усвідомлення йде менше секунди.

[Думки] — Я падаю? Це кінець? Я так помру?

Я дивлюся в безодню, яка невідворотно наближається до мене. Вітер, який ще недавно так приємно лоскотав мою шкіру, зараз завиває у вухах. Краплі дощу б’ються об моє обличчя, ніби леза.

[Думки] — Ні! Я не хочу помирати. Я ще так багато не зробив!

Падаючи й розуміючи, що на цьому все може закінчитися, я відчуваю щось глибоке в собі… Але щойно починаю концентруватися на цьому — відчуваю удар, біль і порожнечу. Густу, холодну… і я занурююсь у неї.

[Думки] — Що це? Загробний світ? Пекло?.. Схоже, це кінець…

Моя свідомість починає тонути в забутті. Але я згадую, як мама колись розповідала мені притчу про жабу в молоці: «Ті, хто не борсаються — помирають».

З цим усвідомленням я відчуваю, як щось клекоче в моїх венах. Це не лють… це рішучість!

[Думки] — Не здавайся! Борись!

Я розмахую кінцівками, намагаючись виплисти або хоча б зупинити це провалля. Але нічого не допомагає… Проте рішучість не дає мені зупинитися. Я продовжую раз за разом, знову і знову.

Невідомо, скільки часу я пробув там, у напівсонному стані — я втратив лік. Але я відчуваю: я борюся за щось важливе… за найважливіше, що в мене є.

Ту-дум… ту-дум… ту-дум… ту-дум…

[Думки] — Я чую своє серцебиття… чи, скоріше, цю рішучість.

Через нескінченно довгу й водночас коротку мить темрява починає відступати. Не так, як уперше — інакше, ніби я справді її здолав.

Темрява.
Холодна, густа, безмежна.
Вона не приймає й не відштовхує — просто існує.

Десь:

[#@!₴^] — У секторі 17524805 виявлено вплив «Парадокса».
[%@₴^=!=#@] — Провести стандартну програму. Код: 79.
[#@!₴^] — Звісно.

—

Темний простір.

[Думки] — Темрява, я не бачу нічого.
Немає ні верху, ні низу. Ні себе самого.
Тільки глуха тиша й відчуття, що я розчинився.
Моє тіло… чи було воно взагалі?

Думки повільно тонуть у порожнечі, мов камінь у трясовині.
Часу тут немає.
Секунди розповзаються в безкінечність.
Те, що залишилося від мене, зависає в мороці — важкому й байдужому.
Немає страху. Немає болю. Лише холодна байдужість, що стирає пам’ять про те, ким я був.

[Думки] — …Чи був? Чи є? Хто це питає?

Темрява не дає відповідей.
Вона тисне, повзе під шкіру, заливає легені.

І чим довше я тут, тим більше розумію:
у цій порожнечі не треба боротися.
Тут нічого не потрібно.
Немає ні тепла, ні надії, ні сонця.
Тут навіть смерть здається зайвою.
Тільки холод, що стирає все.

Усе, крім рішучості. Вона ніби не моя, але і водночас — моя. Інша.
Та я досі не зник. Я не можу просто здатися.

Нехай шансів майже немає. Нехай немає навіть надії.
Я вірю — існує інший шлях…

Я роблю крок.
Спроба — і ще одна.
Але нічого. Лише відчуття… холодної порожнечі.

Та рішучість не дає зупинитися — змушує повторювати знову й знову.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я відчув:
тьма повністю відступила.
І це було вже не так, як уперше — по-новому.
Ніби я справді її здолав.

[Я]:
— Це все?.. — майнула думка.

Я дивлюся на коридор, що веде до яскравого світла.

[Думки] — Я так втомився від цієї порожнечі, що готовий йти будь-куди.

Я йду, ніби нескінченним коридором, і помічаю фіолетові прожилки, що слідують за мною з темряви. Я переходжу на біг, намагаючись відірватися, але вони не відстають і на метр.

Після довгих перегонів мені все ж вдається вирватися вперед.

І різко, неочікувано… мене ніби вириває з простору.

[Думки] — Тільки не в темряву… Я не витримаю ще одного раунду…