Пролог

По шосе 201, видавлюючи всі кінські силі що мав в собі “Б’юїк Центуріон”, їхав молодик приблизно тридцяти років. Начисто поголений, але з довгим, вже рідким через ранню алопецію волоссям чоловік вхопився обома руками за руль своєї “красуні” і нервово пихтів сигарету “Камел”, дим від якої мутнів окуляри-авіатори з жовтими скельцями.

– Чорт забирай, їдь швидше, – нервово прошипів молодик, періодично дивлячись в дзеркало заднього виду. – До Канади лишилось ще трішки.

Докуривши сигарку до фільтру, той виплюнув бичок на підлогу авто, де лежали з десяток таких же недопалків. За час своєї поїздки він викурив вже дві пачки цигарок, і вже почав третю. Йому треба було заспокоїтись, і не важливо, яку ціну треба за це заплатити – ХОЗЛ чи рак, байдуже, лиш би вгамувати нерви і не заснути за рулем.

За молодиком гнався якийсь навіжений. Він не знав хто це, але знав, що в нього є зброя, бо переслідувач на “Бентлі” серії Т намагався підстелити його шини за допомогою пістолету. “Центуріон” швидко відірвався від нападника, але вже годину як молодий чоловік нервово виглядав через скельце свого переслідувача. Звернутись до поліції в нього вибору не було. Вантаж не дозволяє.

Вантаж знаходився в алюмінієвому кейсі, який був додатково загорнутий в поліетиленову клейонку. Це був злиток якогось жовтуватого металу. Коли він виїхав з Бостону йому зразу сказали, що це не золото, а дещо більш цінне, хоча воно не виглядало так. Коли він перепитав, що ж це все-таки таке, то йому сказали, що вони самі без поняття. “Напевно, це шмат латуні або ще якоїсь хріні, але замовник з Канади сказав нам, щоб ми це відвезли до нього якомога швидше. Ти взагалі знаєш, скільки ми отримали авансом грошей?”. А він знав. 1 230 000 доларів. І ще 3 мільйони після доставки будуть відправлені через офшорний банк на Карибах. Для молодика це мали бути найбільші гроші за всю його кар’єру контрабандиста. “Перевезти кусок латуні за лям баксів? Та це найлегші гроші в історії людства!”, та після того, як він ледве не був підстрелений якимось психом він зрозумів, що за шмат латуні ніхто стрілянину не робить. Ні, ця штука ніхрена не латунь. І навіть не золото, бо вбити за 30 унцій золота, які навіть не можна буде обміняти на валюту без підозр зі сторони СВД [СВД (ІRS) – Служба внутрішніх доходів] може лише якийсь бомж, але не чувак, який женеться за тобою на сяючому глянцево-чорному “Бентлі”!

Зараз була пізня ніч, через пів години молодик мав з’їхати з шосе на ґрунтову дорогу і манівцями доїхати до кордону з Канадою. Це була його перша поїздка через Мен, і орієнтуватись він міг лише по компасу, який висів на склі заднього виду. Тут ліси густі, а їхати до Квебеку через північний Мен було ще тим випробуванням. Потрібно було оминути великі міста і патрульні пости прикордонної служби, які лише й чекали, поки якийсь телепень буде везти контрабандні цінності – чи то золото і діаманти, чи то наркоту по типу модного зараз кокаїну. Коли він мав заїхати в дикі чагарі, то фари мали бути обов’язково виключені, і далі все залежало від компаса з люмінофором, який світився в темноті кислотно-зеленим кольором і гостроти зору молодика.

Молодик почав думати, як же йому це зробити так, щоб не покоцати свою “красуню”, та від роздумів його відірвало світило фар, які крадькома вилізли з-за повороту позаду нього. Це був він. Темний, глянцевий автомобіль, від якого відблискувало світло від повного місяця, який висів в нічному ясному небі, а на капоті його блищала хромована крилата літера “B”. Жовте світло його фар вдарило в очі хлопця, коли той розвернувся, щоб своїми власними очами переконатися, чи це не той самий псих винюхав його знову.

– Блять, ні! – закричав молодик і вдарив по педалі газу зі всієї сили. – Тільки не ти!

“Б’юїк” чкурнув від переслідувача на метрів сто. Серце молодика билося шалено, наче замість сигарет він викурював чистий адреналін. В грудях боліло від такої напруги, та від слідкування за дорогою він не відривався, бо чорна як ніч “бентлі” повільно наздоганяла його. Через хвилину переслідувач був за метр від заднього бампера хлопця, а вже через декілька секунд переслідувач почав таранити автівку з цінним грузом.

– Та ти навіжений…! – Крикун хлопець і ледве не відкусив собі частину язика, коли наступний таран здриґнув все авто.

Від різкого удару в бампер машина ледве не вилетіла в зарощений кущами кювет, лише різкий виїзд вправо зміг витягнути “б’юїк” в центр дороги. Задній бампер не витримав удару і ліва частина його почала волочитися по дорозі, створюючи іскри.

– Божевільний виблядок, – шикнув молодик, вируливши назад на свою смугу. – Ще один такий удар я не витримаю.

І він був правий. Якщо “бентлі” протаранять ще хоч один раз його “красуня” злетить не просто в кювет, а прямо в ліс, де на нього чекали довгі, двадцятиметрові сосни, які лише просили в них врізатись. Треба було думати швидко, і правильним варіантом дій був лише один.

Як тільки далі по дорозі з’явився з’їзд в ліс, молодик різко повернув кермо вправо і чкурнув в глибини лісу. Чорне “бентлі”, ніби очікуючи такого повороту подій, повільно зупинився біля з’їзду  і почекавши декілька секунд, поїхав далі по дорозі.

– Так! Так! Викуси, тупий ти мудак! – Регочучи, сказав молодик. На прощання, той показав в заднє скло середній палець, будучи впевненим, що він бачить то проклятуще “бентлі” в останній раз.

Молодик вимкнув фари і розслабився. Зменшивши швидкість до десяти кілометрів на годину той повільно почав вишукувати більш-менш широкі стежки. Тепер вся увага була лише на дорозі та на компасі. Він мав рухатись чітко на північ, в сторону міста Сейнт-Захарі, там він мав виїхати на трасу 275 і далі поїхати до містечка Белвар. Фальшиві документи та права на водіння на громадянина Канади Арті Шоу він мав, тож і причин нервувати на території країни кленового сиропу причин не було. Роздратувало за час поїздки по лісу лише те, що бампер відірвався з машини з кінцями. Зачепився за корінь.

Так, не кваплячись, молодик проїхав по лісу хвилин двадцять, поки не натрапив на густі зарослі ялиць, через які проїхати було неможливо. Потрібно було зробити гак, щоб його об’їхати і дали їхати на північ, проте, часу було достатньо. Повернувши праворуч, молодик почав думати, на що він витратить свій гонорар після успішної доставки. Ну, були у нього плани,  та ще й які! З початку, він кине займатися перевезенням контрабанди та чкурне в Флориду, а саме в Форт-Лодердейл, який недалеко від Маямі. Там він вже приглянув собі чудесний двоповерховий котедж за сто метрів від пляжу. Потім, він продасть свій “б’юїк” та купить крутезний глянцево-червоний “Астон Мартін” восьмої серії, на якому буде їздити по узбережжю Атлантики разом з місцевими дівками, які все відадуть, лиш би потусуватись з нуворишом. Те, що залишиться, а залишиться чимало грошей, він вкладе в покупку квартир та будиночків на узбережжі, і буде їх здавати за чималу суму туристам. А сезон туризму тут ледве чи не круглий рік!

Уявляючи собі нове розкішне життя той знову потягнувся за цигарками в бардачку. Так, він буде як сир в маслі кататись, лишень треба доїхати до Белвара та вернутись тією ж дорогою назад. Лишень…

Як тільки молодик вцідив у свої зуби цигарку, в його машину вцідила та злощасна “бентлі”. На повній швидкості, та врізалась в праві двері “б’юїка” та розтрощила їх могутнім ударом. Переднє та заднє скло розтрощилось і посипались гострими кігтями по лісі і салону авто молодика. Вони порізали йому долоні та лице. Коричнева шкіряна куртка вберегли йому передпліччя та торс від гострих уламків скла, та це зараз було не важливо, бо хлоп від такого удару вилетів зі своєї машини прямо в чагарник.

——-

Двері “центуріона” не витримали ваги молодика та випустили його в вільний політ в сторону хащ ялиць. Вилетів він зі своєї “красуні” метрів на п’ять, поки не влетів в єдину в цих хащах сосну. Удар об дерево переламав йому хребет, і той повалився на землю. Молодик дико заричав: його спина горіла пекельним огнищем, лице та руки кровили, а встати і чкурнути через приплив адреналіну він не міг. Ноги не слухались.

Поки він верещав, з “бентлі” вийшов невисокий силует, який попрямував до потрощеної машини хлопця. Він йшов так, наче нічого не відбулося. Хода була впевнена, ніяких натяків на дискомфорт після наїзду не було. Силует попрямував до багажника, який від удару сам відкрився, наче запрошуючи переслідувача до його здобичі.

– Думаю, це воно, – промовив хрипким голосом силует. Той взяв кейс та промовив до молодика. – Ей, сраний хіпі, це в цьому кейсі метеоритне залізо?

Молодик дивився на силует з жахом через розбиті окуляри-авіатори. Жах, біль, незнання що буде далі з ним – все змішалось в одну кашу.

– Я… я-я… – вичавлював зі всієї сили молодик “Я нічого не знаю, відпустіть мене, благаю”.

– Хробак, якщо тобі не зрозуміло, я спитаю інакше: це той самий вантаж?

Молодик не відповів. Сфінктер не втримався і випустив в штани струмінь сечі. Жах окутав його язик.

– Потрох йобаний. – Просичав силует і направився через чагарник до молодика.

Як тільки страхітливий силует наблизився до молодика, він, без лишніх попереджень, наступив зі всієї сили хлопцю на ребра. Ті зламались, і гострі кусочки кісток встромились йому в легені. Молодик заверещав.

–  ЦЕ ТУТ ЗАЛІЗО?! – Гаркнув силует, вже не маючи терпіння.

– ТАК, ТАК, О ГОСПОДИ МИЛОСЕРДНИЙ, ВОНО В АЛЮ… – молодик викашляв кров, – АЛЮМІНІЄВІЙ ВАЛІЗЦІ! Як боляче, як боляче…

– Так би й зразу.

Силует замахнувся валізою і зі всієї сили вдарив нею по голові молодику. А потім ще раз вдарив. А потім ще. І ще. І ще. Бив до того моменту, допоки голова хлопця не перетворилась в кашу з волосся, мізків та крові.

На тіло Девіда Кізі та дві розтрощені автівки наткнуться хайкери лише через чотири дні. А винуватця цієї моторошної розправи, чоловіка, який знав весь штат Мен як свої п’ять пальців, не знайдуть ніколи.