5

І знову я їду майже останнім потягом на роботу. Мої берці ліниво шаркали по бетонній підлозі коридору будівлі КПК. Ззаду хтось злегка доторкнутися до мене.

— Привіт, Олекса. – привітався зі мною Максим.

— Добрий вечір.

— Ти якійсь незвично радісний останній тиждень, щось трапилося? – спитав в мене мій начальник.

— Та таке, познайомився з дівчиною одною в метро, вона живе поруч зі мною, теж ветеран. – дуже неохоче відповів я.

— Як же ж змінилося становище жінки в суспільстві разом із сучасною війною. Після того, як велика кількість жінок посиділа разом із нами в окопах, відчули всі жахи війни, вони тепер не сприймають патріархату.

— Ти вважаєш, що це проблема? – спитався я.

— Ні, ні в якому разі. Це ще один крок у вирішенні цих ідіотських гендерних питань. Пішли курити. – відповів він.

Дійсно, багато тисячоліть жінка була лише придатком чоловіка, апендицитом тогочасного суспільства. Поки чоловіки вбивали інших чоловіків, пили вино та програвали статки в карти, жінки мовчки це терпіли. Мав настати час, коли деспотична диктатура сили паде. Він пройшов з війною. Всі ті дівчата, які пройшли війну були набагато більш рішучими, сміливішими та більш гідними звання “сильної статті”, ніж оці всі диванні патріоти, які з початком війни звалили за тисячі доларів закордон. Поки одні штурмували посадки, вони скаржитися, як же ж їм важко жити у Іспанії, чи Британії. В цілому, такі екстремальні ситуації ідеально демонструють хто є хто.

— В нас сьогодні багато роботи, Олекса. – кинувши недопалок у смітник, Максим встав та подивився у нічне небо.

Десь далеко гуділи машини, бігали суїтливо люди, які поспішали додому. Понеділок. Початділок. Завтра буде вівторок. Але в мене вихідний. У Кіри теж. Яке співпадіння. Брудні і пильні вулички знову приховували від нас смертельну небезпеку у вигляді андрофагів. Викинувши свій недопалок, я пішов слідом за Максимом. Чисті, ідеально вилизані коридори Комітету постійно нагадували мені, чому я тут і з якою метою.

День вже скінчився, вечір догора, а я сідів в машині і думав про неї. Чим вона мене зачепила? А чорт його знає. В цілому, це і не важливо. Ми патрулювали вулиці на поліцейський машині, щоб не дуже звертати на себе увагу поодиноких перехожих.

 

На носі було чергове Євробачення, тому радіоефір був цілком і повністю в піснях звідти. Духота машини, другосортна музика, все це тисло на мене. Я вирішив відкрити вікно. В цей момент як раз проїжджали пам’ятник загиблим під час війни. Масштабний пам’ятник, який представляв з себе гігантську стелу на якій були викарбувані імена загиблих. Навколо неї виник стихійний меморіал, люди ставили прапорці, приносили квіти. Верхівку стели прикрашала Берегиня. Старослов’янська богиня прямо в центрі міста звідки по Русі пішло християнство. Її погляд був направлений на північ. Вона мала захистити нас від другої війни. Це зараз ми з вами знаємо, що в неї не вийшло, але тоді я щиро вірив, що я більше ніколи не повернуся в окоп. Але вдруге ми були вже готові. Якби я знав, що доведеться знову збирати побратимів в пакети після того, який їбучий дрон в’їбе по машині медеваку. Добре, повернемося знову в той теплий і приємний вечір. Тоді, минувши центр, ми поїхали на північ столиці. Проїхавши кінцеву зеленої гілки, пропустивши на пішохідному переході останнього пішохода, який пропустив усі останні автобуси та тролейбуси, ми рушили далі. Дендро-парк був одним з місць, де часто траплялися напади андрофагів. Вийшовши з машини, я закурив та кинув втомлений погляд у бік дерев. Їх темрява ховала від нас безліч пар нелюдських очей. Ми рушили вперед, озброєні клинками та готові до бою. По дорозі ми розмовляли про якісь буденності, обговорювали музику та учасників головної музичної події в Європі. Нічний парк був тихим та спокійним місцем. Не було б в ньому андрофагів – жити б там залишився. Випускаючи чергову порцію цигаркового диму, я спіткнувся.

— Чорт. – ругнувся я.

— Що там? – спитав Максим.

— Та нічого, якась каряга. Тихо! – сказав я пошепки.

Тоді я почув дивні звуки, які доносилися десь з хащі.

— Може це безпритульні собаки? – спитав Максим.

— Треба це з’ясувати.

Ми повільно почали заходити на ціль, крадучись, тільки б не зламати під собою гілки, ми придумали кожен свій крок. Вітер віяв в наш бік, ціль б не почула нас занадто рано. Тоді перед нашими очима відкрилася картина, зграя бродячих собак сиділа біля якоїсь напіврозваленої стіни. Вони кучкувалися і явно боялися тих, хто чаївся у темряві. Тоді з темряви показався силует. Він стрімко насувався на нас.

— Стій! – закричав я і вже взявся за клинок.

Істота не збиралася мене слухати. Вона атакувала мене. Вона була дуже швидкою, я ледве встиг ухилитися від її кігтей-бритв, що блиснули в темряві. Я зміг вдарити звіря, він відстрибнув. В нього була серйозна кровотеча. Тварюка перемкнулася на мого товариша, в надії, що він буде слабший. Максим продемонстував весь свій професіоналізм. Нелюд був переможений.

— Знаєш, кажуть, що це надлюдина. Так, оця істота в розумінні деяких і є тим самим плодом еволюції. – сказав мені Максим, після того як сповістив штаб про ліквідацію потвори.

— І не без підстав. Але мені все ж таки здається, що виживе не той хто сильніше, а той кого більше і буде розумнішим. Глянь на цих собак. Їх достатньо багато, але кожна з них сам на сам не здолає здорового, ситого пса. Але разом, вони зможуть отримати перевагу. Так і ми з тобою. Наша перевага в кількості та навчиках.

— Ці безхатьки стали такими через нас. Саме такі як ми їх покинули, відмовилися від них, недогледіли або ж просто померли. Бідні тварини не знали куди податися, тому збилися в оцю зграю. Вони дуже агресивні у відношені до нас, адже ми на їхній території. Ще й вбили якусь херню тут. Вони точно не в захваті від цих новин.

— О, а от і наші колеги. Заберайте цю хуйню, от вона! – крикнув я отряду ліквідації наслідків.

Ми рушили до нашої машини, залишивши наших колег позаду, ми закурили, та продовжили нашу дискусію про все і ні про що. Патрулювання було справою нудною та довгою. Іноді ми зупинялися біля цілодобових магазинчиків, аби купити кави, чи щось перекусити. В кінці зміни ми здали зброю, розписалися та рушили додому. Я сів на перший потяг, все як завжди. Вона теж була тут. Я почув запах лаванди десь поруч. Я почав озиратися, але нікого не було видно. Дивно. Але тут хтось закрив мені позаду очі.

— Хто там? – грайливо спитала вона.

— Не дуркуй. – ніжно та привітно посміхнувся я їй.

— Щось ти сьогодні особливо втомлений. І пахнеш кров’ю. – пошепки додала вона.

— Що? А, ні, все нормально. Завтра наршеті вихідний. – радісно сказав я.

— Сьогодні. – виправила вона мене.

— Ну так, сьогодні. Ти зайнята сьогодні?

— Та ні.

— Тоді приходь до мене.

 

Залишитися без дому в нашому світі означає смерть від зубів андрофагів. Саме так і сталося з цим безхатьком. Розірваний труп, голий, волохатий, все волосся злиплося від крові, яка вже встигла запіктися. Він був ще теплим. Частина органів була відсутня. Паразити, які жили на ньому і до смерті, зараз влаштували собі пир. Хробаки доїдали труп, воші вже шукали нового хазяїна, адже вся кров вже була випита. Андрофаги зазвичай знекровлювали трупи. Це мало більш ритуальне значення. Вживання крові як основної складової раціону не було задокументовано. Вони харчувалися плоттю людей. Чому? А хто його знає. Для нашої роботи це не важливо. Андрофаги не часто діяли в групах. Найчастіше вони полюють самі, лише інколи молоді андрофаги, яких батьки кинули в самостійне життя об’єднуються в групи по дві-три особини. Їх общини закриті, дуже ізольовані. Андрофаги майже не підтримують зв’язків із навколишнім світом. Діти ходять в школу, дорослі на роботи. Вони не ходять ані в кав’ярні, ані в ресторани. Їх шлунок не насититься такою їжею. Цікаво, чи мають вони харчові звички? Може хтось любить більше м’ясо маленьких дівчат, а хтось здорових чоловіків з мускулатурою? Мозок вони ніколи не чіпають сирим. Це натякає нам на те, що вони вразливі до хвороби Куру-Куру. Сьогодні, на повістці дня, була одна шокуюча нас новина. Інформатори донесли до нас, що знайшли дещо унікальне. Те, що не може залишитися без уваги. Сьогодні ми ідемо у розвідку. Операція була надзвичайно секретна. Йшли ми, як не дивно, без зброї, нас з ніг до голови обприскали якоюсь дурно пахнучую рідиною. Вийшовши з головного управління, ми рушили на станцію метрополітена. Потяг приїхав швидко. Ми їхали на північно-східні околиці міста. Вийшовши з тролейбуса, на який ми пересіли, ми рушили до відміченої на карті точки. Це був ринок. Не звичайний. Підземний комплекс, де андрофаги могли купувати та продавати м’ясо, яке вони вполювали. Потрапити туди можна було лише сказавши пароль старому діду, який сидів на охороні тієї старої і давно закинутої будівлі.

— Пароль? – спитав сідий та старий андрофаг.

— Андрусівське перемир’я.

— Перший раз тут? Проведу Вас тоді. Закурити буде?

— Буде. – відповів я, протягуючи йому пачку.

— Дорогі в тебе папіроси. Працюєш?

— Ага. – посміхнувся я і подивився на Максима.

Він був абсолютно спокійний. Думками він явно був не тут. Занадто страшно було свідомо ідти в місце, де торгують мертвими людьми. Я старався слідувати прикладу Максима і старався не думати про те, куди ми йдемо. Я думав про Кіру. Про мою кохану Кіру. В останній раз, коли ми сиділи в мене, вона майже поцілувала мене, але в останній момент відштовхнула. Я був у шоці, але нічого питати не став. Сьогодні, після роботи вона обіцяла зайти.

Прокурені сходи, що вели вниз, були яскраво розмальовані. Чим нижче ми йшли, тим сильніше був запах крові. Наша задача була купити трохи м’яса, по дорозі зібравши інформацію, яка теоретично могла бути корисною. Спустившись вниз, в променях штучного світла були розташовані торгівельні ряди. Людське м’ясо лежало всюди. Це був просто товар. Це все або бомжі, або трупи з моргу. Якісне м’ясо треба було впольовувати самостійно, або купувати за великі гроші. Сюди звозили м’ясо з усіх районів міста. Жахливе видовище. Андрофагів в столиці було всього лише близько двох тисяч, але все це рти, які треба було чимось годувати. Але де вони брали стільки м’яса? Цей жах ми дізнаємося лише згодом. Зараз ми йшли і уважно вдивлялися в обличчя кожного, хто був присутній, ретельно вивчаючи продавців та покупців. Дивлячись на все це дійство, я не хотів вірити в те, що це не сон. Максим перший продемонстрував рішучість і відважився поговорити з продавцем.

— Скіки м’ясо оце?

— А ви тут перший раз, так? – спитав у Максима кремезний чоловік, його чорні очі цяточки бігали по тілу мого напарника та оцінювали його, оцінювали його вбрання, ноздрі припіднімалися, намагаючись розрізнит аромат, а лисина блищала у білому і холодному світлі ламп.

— Так. – відповів вже я. — Так що з м’ясом?

— 300 за кіло.

— Давай півкіло. – сказав я.

— Вам не мало буде на двох?

— Нормально. – відповів капітан.

Взявши здоровий ніж, він відрубав кусок. Протягнувши його нам, він апетитно облизнувся.

— Чуєте, а тут нікого КПК не пасе? – спитав Максим.

— А вас пасуть, чи що? – здивовано спитав продавець. — Ну от Аліна до нас давно не приходила, може вбили її. Казала, що пасуть її чорти ті чорні, тому вона полювати перестала. А ви, власно, чого не полюєте?

— Поранені ми. Його так контузило, що досі в просторі губиться, а нас двоїх я не потяну. – швидко викрутився Максим.

— Яка бригада? – спитав продавець.

— Доброволець, медбат.

— Парамедик? Пощастило тобі на війні, не жер як всі недобитків в сірій зоні в кущах. Деликатес сам попадає до тебе в руки. – він посміхнувся і віддав пакет.

Ми вийшли. Обидва повністю зелені від бажання блювати. Ми купили людське м’ясо. Сам факт цього вже був до неможливості огидним.

Ми викинули м’ясо у смітник, який ми знайшли по дорозі на зупинку. Я ніяк не міг не помічати цей жахливий запах, яким вже смерділи мої речі. Це запах м’ясного відділу. Тільки посилений у сотні разів. Шлях додому майже не запам’ятався. Все наче в тумані. Прийшовши додому, я скинув з себе одежу і одразу кинув її в пральну машину. В двері подзвонили. Це була Кіра. Адже ніхто крім неї після дзвінка одразу ж не стукав робко у двері. Я швидко натягнув якісь штани і відкрив.

— Привіт. – посміхнувся я.

Вона була напружена. Її очі сверлили мене поглядом і її міміка говорила, що це явно не дружній візит.

— Нам треба поговорити. – випалила вона, все ще глядячи мені в очі.

— Проходь. – запросив я її.

Вона швидко зайшла, хлопнувши дверима і пішла на кухню. Я насторожився. Що це могло означати?

Закрита поза, руки схрещені на грудях, войовнича поза на стільці.

— Ми не можемо бути разом. – сказала вона.

— Ти лесбійка? – спитав я.

— Ні.

— В тебе є інший?

— Ні, все набагато гірше.

— Ти мене цим не здивуєш. – сказав я.

— Ні, повір. Ти не зрозумієш і слова.

— Не тримай мене за ідіота. Твоя мати проти, чи що? Які ще є причини? Чого ти взагалі про це заговорила, ми навіть не пара! – відповів їй я.

— Людям цього не зрозуміти.

— Ага, а ти в нас тоді хто? Андрофаг? – з дуру ляпнув я.

Вона моментально помінялася в обличчі. Її очі загорілися тим самим вогнем, який я вже бачив багато разів.

— Звідки ти знаєш?! – прошепіла вона.

— Спокійно, не рухайся. В шкафу справа від мене лежить моя зброя. Ще один крок і я тебе вб’ю.

— Та ти навіть зреагувати не встигнеш, людисько.

— Невже? Хочеш перевірити реакцію працівника КПК?

— Ах ти сука… – цей невимовний гнів наповнив кожне її слово. Вона весь цей час була такою. І як я не помічав?

— От чому від мене пахло кров’ю, це була кров подібних тобі. Ще один крок і вже твоя кров буде на мені.

— Ні, не треба. – спокійно сказала вона.

— Я хоч і кохаю тебе, але ти небезпечна для всіх нас.

Вона просто мовчки підійшла та поцілувала мене. Це повністю вибило мене з реальності.

Вона заплакала і обійняла мене.

— Повір, я не хочу бути такою. Я не хочу повертатися в їхню общину. Я хочу бути людиною. Я хочу бути як ти. Я хочу їсти усю цю смачну на вигляд їжу, я не хочу так жити. Я просто хочу бути з тобою і бути такою, як і ти.

Я нічого не відповів.